“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
Духовно рідна – не по крові. Моя матінка Софія Семенівна, майже однолітка Каті, одержала лише два класи навчання. «А навіщо дівчинці більше?» – сказали її бідні батьки. Катя ж сама читала в шість років. Не зовсім бідна сім’я вирішила: в школу її не віддавати. Буде економія одягу і взуття. Хай працює на городі.
Мені ж у навчанні усміхнулася Доля. Воно стало обов’язковим, коли я опинився на цьому світі перед самою Другою великою війною. Після перемоги я і закінчив середню школу. Що ж нас об’єднувало з Катею?
Мабуть, перш за все якийсь несвідомий потяг і завзятість, впертість. Вона раненько стала малювати, а я писати вірші. Ну, тихенько строчив ще куці оповідання, працював на заводі. Нікого це не цікавило. Правда, матінка лагідно казали: «Ну, нащо вони тобі, Вітя, оті книжки?» А Катю побили і заборонили займатися «дурницями». Вона малювала потайки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мати сердилась: «От покарав нас Господь такою дочкою. У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили. Їх матері зятів мають. А наша чортів малює!» Не спішіть судити. Століттями такою була проста жіноча доля: діти, кухня, церква, огород. Віруючою росла і Катя, на відміну від мене, радянського.
У неї знайшовся і коханець, якийсь Олександр Кравченко. Вчителі організували драм кружок у селі Богданівці Полтавської області, де жила сім’я Каті. Їй дозволили грати різні ролі. Там вона і зустріла того Олександра. Таємна історія. Не склалася сім’я, як у свій час і в Григорія Сковороди. А мені тут Доля усміхнулася. Випадково зустрів шляхетну Свєту, рішучого хірурга, котрий завмирав, коли я писав. Їй присвячений мій роман «Нестор Махно».
Це я забіг далеко вперед. Ми з Катею самоуки в своїх захопленнях, а будь-якому ремеслу треба вчитися. Молода художниця пішла в Миргород. Десь прочитала, що там є технікум художньої кераміки. Невідома «кераміка» відлякувала. Та художня ж! Катя взяла свої малюнки. А її лише запитали: «Сім класів закінчила?» «Ні». Ну, і до побачення. Хотілось плакати. Їздила ще в Полтаву, Київ. Марно! І дома скандали…
Після школи я теж подався в Київ на колісному пароплаві в столичний університет. На філософський факультет! «Не лізь туди, – мовив мені лобастий єврей, вихованець того ж факультету, який викладав нам логіку (був тоді такий предмет у школі). – Ти, Вікторе, шукаєш мудрість, а там суха ідеологія!»
Тоді, у 1956 році, якраз повалили культ Сталіна і запахло свободою. Впертий дурачок, я і поперся набиратися мудрості, щоб гарно писати. Мову і літературу здав на відмінно, інші предмети добре. Та мене не взяли. Який з пацана філософ! Через рік знову поліз туди. Марно. Хотілось плакати. Ще без бажання штовхався в Запорізький педінститут і теж мимо. «Як же писати без мудрості?» – падав я духом.
Кажуть бездумно: «Така наша доля». Ох, і довго я міркував: а що ж вона таке? Не містика ж якась – щось конкретне копирсається поряд з тобою. Що? Та всі обставини: сім’я, школа, лікарі, умови праці, влада, традиції, закони і, нарешті, суспільна думка. А ти, мов горошина, котишся, трешся поміж ними і ліниво кажеш: «Така наша доля».
Гей, не скисай, невдаха, у неї ж є діти: випадок і везіння. Їх можна приголубити. Шукай і лови свій щасливий випадок. Везіння полюбляє ризикових. Дерзай! Та й обставини життя можна змінити. Отож нехай тріщить твоя шкіра, обдарований, а ти слухай своє покликання і видирайся!
Каті допомогли самодіяльні художники. Показали, як грунтувати полотно, готувати фарби, із котячого хвоста смикати волосся для пензликів. А красу, чари квітів художниця бачила душею і передавала людям, мов бджола мед.
Мені ж самоуки, графомани нічим не могли допомогти. Потрібен був мудрий, щедрий письменник. Та де ж його знайти в радянські часи? До того ж в армії мене покалічило. Здавалося, що то крах всіх моїх надій.
Аж тут усміхнулася Доля. Майже жартома, без всяких сподівань поїхали ми з другом у Ленінградський університет. Подали документи на філологічний факультет. Конкурс великий, але здебільшого дівчата. Ми ж у військовій формі, не якісь школярі. Мене взяли.
То був унікальний вуз в СРСР. Майже ніякого великодержавного націоналізму. Багато професорів, академіків – євреї, навіть українці. До речі, читали нам курс і української літератури. Вільне відвідування лекцій. Гострі диспути на соціальні теми. Віяв європейський дух. Не бажаєш слухати лектора – будь ласка, іди в Ермітаж, консерваторію, театр.
Як колись у Тараса Шевченка, так і у мене там вперше зайшли в душу симфонії Гайдна, Бетховена, Моцарта, Шостаковича, живопис Тіціана, Пуссена, Ван Гога, козаки Рєпіна, стародавні шедеври Греції, Риму, Єгипту, Китаю… Набравшись європейського духу, начитавшись улюбленого Василя Стефаника, я написав свої перші серйозні оповідання рідною українською мовою.
«Ні-ні-ні! – замахали руками редактори, до яких я звернувся. – Ти що, буржуазний націоналіст?» Мало того, так само писали і в рецензіях. А час був підступний. Потрійна українська цензура: обласна, київська і московська. Василь Стус сидів. Ліну Костенко давно не публікували. Хоч тут мені сумно підморгнула Доля – не посадили. І я став писати російською мовою: в Москві лише один цербер сидить!
Нарешті прорвався. Господи, як же покалічили мої опубліковані твори. Такі ж обкарнані запорізькі літератори одноголосно прийняли мене в Спілку письменників України. Та в Києві не затвердили, бо Ліна Костенко заявила: «Це ж чому Ахінько пише російською мовою?» Ех, Ліно, не вам би про те питати!
А Катя, як кажуть, «дійшла до ручки». Стільки малюнків, картин нікому не відомі і не потрібні! Уже не лише сім’я – село тихенько насміхається: «поїхала жіночка з глузду». Що ж робити, Господи? Хотіла навіть утопитися в холодній річці, застудила ноги. У відчаї слухала по радіо пісню «Чи я в лузі не калиною була?» Прямо про неї.
Дуже гарно, душевно співала прославлена Оксана Петрусенко, і Катя вирішила написати їй. Куди? А в театр. В який? Не відомо. Так і написала: «Київ, академічний театр. Оксані Петрусенко». То був зойк підбитої секретної красуні сойки, яку я знайшов у колючій траві. Відніс знайомому голуб’ятникові й той підняв її на крила.
Катю почули. В ті скажені роки добрі люди не закинули її чудного листа в сміття, а доставили Оксані. А та, теж чуйна, підняла на ноги Павла Тичину, інших відомих людей. До Каті приїхали професійні художники і, здивовані, організували в Полтаві виставку її картин. Успіх шалений!
Катерині Білокур сорок років. Вона їде в Москву, в музеї. Вперше бачить шедеври Рембрандта, Ван Гога, Врубеля, Рєпіна… Вони її приголомшили. «Куди мені до них?» – думала чесна художниця. Дійсно, досягти їхнього рівня, перевершити їх неможливо. А от виразити себе, свою душу треба. Один за одним Катерина створює свої шедеври: «Декоративні квіти», «Цар-колос», «Сніданок», «Георгіни»… Їх купують, показують у Києві, Москві. Катерину приймають у Спілку художників України. Дають звання народного художника.
Та найвища нагорода чекала її на міжнародній виставці 1954 року в Парижі. Там картини Білокур побачив знаменитий Пабло Пікассо. «Якби у нас була художниця такого рівня майстерності, ми змусили б заговорити про неї весь світ!» – мовив метр, який компліментів не роздавав…
Ні в якому разі не мав і не маю наміру порівнювати свою творчість з досягненнями Катерини Білокур. Бачу поряд лише наші долі. Я написав дев’ять патріотичних книг прози, п’ять – опубліковані. Проте, крім подяки читачів, не чув і не бачив жодного доброго або ж злого слова літературознавців, видавців. Мовчать.
У чому ж справа? Чому Катю, її творчість не сприймали, тихо зневажали в селі, зло гнобили в сім’ї? Бо не розуміли. Сердились. Як таке може бути, щоб рідна донька робила те, що ми не сприймаємо? Це ж ганьба! Що люди скажуть?
За великим рахунком, то була драма не сім’ї – народу, яку в нас ще, можливо, не настав час серйозно розглянути. Хоч би устояти, вижити в страшній війні. Маю на увазі сучасне естетичне і моральне (в ринковому дусі) виховання. Не згодні? Вважаєте, що ми, українці, і так уже о-го-го? Тоді скажіть, чому в невеликому німецькому місті сьогодні 25 симфонічних оркестрів, а в Запоріжжі – лише один, та й той мало хто слухає? Чи українські видавці художньої літератури бувають на таких концертах?
От і міркую: невже я так професійно і гостро «копаю» життя, що мої патріотичні твори не сприймають, мовчки бояться публікувати, критикувати? Уявіть собі людину, яка роками тяжко працює і не одержує за свій труд ні копійки, ні доброго слова. Точно доля Катерини – доки вона не усміхнулася художниці.
«Немає відгуків знавців? То ти ж, старче, мабуть, графоман!» – зрадіє такому відкриттю тямущий читач. Слушна догадка. Одначе ви ж купуєте мій роман-трагедію «Нестор Махно» («АСТ»-«Фоліо», Москва, 2000 р.). Ще й як купуєте! Ціла купа інтернетних видавців і магазинів продавала його більше 20 років без мого дозволу і оплати автору.
Я мовчав, бо то безкоштовна реклама і не діло творця – бігати в суди. Нарешті злидні заїли, звернувся до кіберполіції. Подіяло. Та не зовсім. Ось що пише сьогодні новий магазин-крадій: «Віктор Ахінько майстерно поєднує факти з художнім зображенням, що робить читання не лише інформативним, а й захоплюючим».
А в мене безнадійно (ні одного видавця не зацікавили) чекають публікації інтелектуальний роман «Запоріжці», збірка оповідань «Дива Каховського моря» і збірка публіцистики «Обдаровані – проти Долі». Вона, доля, це бачить, і сподіваюсь, таки усміхнеться мені, як і моїй сестрі Каті.
2025 рік, Запоріжжя
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.