Українське читацтво здебільшого ще не ознайомлене з цьогорічним лавреатом Нобелівської премії з літератури — угорським письменником Ласло Краснагоркаї. Проте скоро матиме таку нагоду: видавництво “Комора” оголосило передпродаж його роману “Меланхолія опору”. Це другий роман Краснагоркаї, який приніс йому звання “майстра апокаліпсиса” в сучасній літературі. Новинка очікується з друку на початку грудня.
Українською текст переклав Олександр Вешелені. Суспільне Культура поспілкувалося з ним про особливості угорського мовно-літературного контексту та виклики в адаптації стилю Ласло Краснагоркаї українською.
ПРО УГОРСЬКУ МОВУ ТА ЛІТЕРАТУРУ
За яких обставин ви вивчили угорську мову? Чи знаєте ще якісь мови?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У мене змішані українсько-угорські корені, тому я розмовляю нею з ранніх років. Усе життя спілкуюся угорською з мамою та іншими родичами, зокрема з Угорщини. Я навчався в українськомовній школі, а угорську мову засвоював насамперед із телебачення та книжок. У дитинстві та підлітковому віці читав іноземні твори, які ще не мали українського перекладу, саме угорською, а не російською — “Гаррі Поттера”, “Володаря перснів”, Орвелла тощо. Я опанував мову органічно, тому навіть уявити не можу, як вивчати угорську як нерідну — і дуже захоплююся людьми, які роблять це вже в дорослому віці.
Також я знаю англійську, трохи італійську та чеську — але не на рівні, достатньому для художнього перекладу.
Як у вашому житті з’явився переклад з угорської?
За освітою я український філолог, викладач мови та літератури. Також закінчив аспірантуру з літературознавства. У студентські роки спробував перекладати, на рівні хобі — почав зі співаної поезії.
Згодом брав участь у конкурсі перекладів Metaphora, який організовували Ігор Померанцев і Діана Клочко. Першого разу подався з добіркою поезій Яноша Пілінські, знакового угорського післявоєнного поета, але не потрапив у фінал. А наступного року взяв участь із перекладом есе Краснагоркаї — і був нагороджений як фіналіст конкурсу.
Потім у мене були замовлення від літературних фестивалів, які запрошували угорських авторів; а також від київського театру “Золоті ворота” — переклав для нього п’єсу “Прах” Дєрдя Шпіро.
Десь у 2018-му зрозумів, що хочу спробувати перекласти роман. Обрав один зі своїх улюблених модерністських творів — “Подорожній і місячне сяйво” Антала Серба (опублікований у видавництві “Знання” у 2022-му — Ред.).
Наскільки важливе знання угорської культури, історичного контексту для грамотного перекладу?
Дуже важливе. Насамперед треба розуміти мовний контекст: чому угорці говорять саме так; у яких ситуаціях розмовляють літературною мовою, а коли просторіччям; як відрізнити просторіччя від діалектизмів тощо.
Культурно-історичний контекст теж дуже важливий. Сучасна угорська література сильно вкорінена в реалії, у яких написана. Наприклад, “Меланхолія опору” відбувається в пізньо-соціалістичній Угорщині — це “кадарівський” чи вже навіть “посткадарівський” період. Держава розвалюється — попереду або велика депресія, або велика демократія. Завдяки телебаченню і спілкуванню з родичами в дев’яностих-нульових я дуже добре вловив цей контекст та настрої угорців, які були до, під час та після повалення соціалізму.
Окрім цього, треба відчувати настроєвість, меланхолію, притаманну угорському ментальному коду. Її дуже добре розклав для слов’янського читача Кшиштоф Варґа у книжці “Гуляш із турула”.
Які особливості угорської мови найскладніше відтворити українською?
Синтаксис і граматику. Угорська — аглютинативна мова, де форми слів і навіть словосполучень будуються за допомогою префіксів і суфіксів. Те, що українець скаже в пів речення, угорець може висловити одним словом.
Окремий виклик — дієприкметники, яких дуже багато в угорській мові. Зважаючи на те, що українській мові не властиві закінчення “-учий/ючий”, “-ачий/ячий”, потрібно постійно шукати відповідники. Звісно, можна радикально перебудовувати конструкцію речення, але у випадку з Краснагоркаї це руйнувало б ритмомелодику — суть його тексту. Тобто треба говорити українською так, як це робив би автор — і пробував би музику своєї думки висловити засобами нашої мови.
Також в угорській мові немає родів: доводиться здогадуватися з контексту, про яку особу йдеться в реченні.
Ще цікавий момент полягає в адаптації жіночих прізвищ. В угорській традиції, коли жінка виходить заміж, вона бере не лише прізвище, а й ім’я чоловіка — до нього додається закінчення -né, яке буквально означає “дружина когось”.
У “Меланхолії опору” є подібні випадки — скажімо, Eszter Györgyné (пані Естер Дєрдь). Але в мовленні можливе й усічення цієї форми: закінчення -né приєднується до прізвища, і жінку можуть називати просто Eszterné. У перекладі постало питання, як це передати українською: можна було б залишити “Естерне” чи “пані Естер”, як у деяких іноземних перекладах, але тоді було б втрачено контекст усіченого називання за чоловіком.
Тому я звернувся до найближчої аналогії — чеської або словацької мови, де жіночі прізвища мають закінчення -ова. Так з’явилися Естерова, Пфлаумова, Мадаїва. Це ніби просторічна форма “жінка такого-то”, без етикетного “пані”, і в цьому романі вона, як на мене, звучить органічніше. Хоча героїня не словачка, а угорка, така центральноєвропейська аналогія добре спрацьовує на рівні мовного й культурного відчуття.
В українському перекладі досить мало представлена угорська література, попри географічну близькість. Навіть якщо порівняти, скажімо, з польською. На вашу думку, чому наразі така ситуація?
Передусім тому, що польська — слов’янська мова. В Україні більше людей із польським корінням, і польську як філологічну дисципліну вивчають набагато ширше, ніж угорську.
У нас є кафедри угорської мови, але здебільшого навчання орієнтоване на педагогіку й утилітарні переклади — ділові, юридичні, адміністративні. Літературний переклад — це зовсім інша площина, і, на жаль, в українській перекладацькій історії було вкрай мало людей, які знали угорську настільки добре, щоб перекладати без підрядника.
Я не сумніваюся в таланті Миколи Лукаша, але припускаю, що “Трагедію людини” Імре Мадача він перекладав принаймні частково з підрядником, а частково — вникаючи в нюанси фіно-угорських мов і шукаючи рішення через германізми, тюркізми, слов’янізми. Так само Леонід Первомайський, який переклав Шандора Петефі, навряд чи досконало знав угорську лексику та граматику, а більше довіряв поетичній інтуїції і словникам. Це мої припущення, але немає доведених фактів, що ці перекладачі змогли повноцінно вивчити угорську.
Можна згадати окремих перекладачів, які глибоко вивчали угорську або володіли нею з дитинства: Івана Петровція, Юрія Шкробинця, Лесю Мушкетик та інших. Але, на жаль, повноцінної перекладацької школи з угорської в Україні дотепер не було сформовано. Хотілося б, щоб вона з’явилася в майбутньому зусиллями викладачів і практиків.
Які кроки ви бачите для розв’язання цієї проблеми?
Критично важливо, щоб гунґаристика розвивалася не лише на Закарпатті. Там людей, які знають угорську, швидко переманюють у трудові мігранти або в міжнародні корпорації, де вони працюють у бізнесі, максимум у політології чи журналістиці, але не в культурній сфері. Тому потрібно загалом формувати інтерес до мови.
Деякі українці вивчають угорську через її екзотизм: досліджують пісні, кіно, літературу. Але це поодинокі ентузіасти, як і з будь-якою малою мовою. Можливо, Нобелівка Краснагоркаї дасть цьому повштовх.
Є ще сподівання, що частина українців, які емігрували через війну та опанували угорську, зацікавляться мистецьким перекладом. Але тут ще потрібні філологічні інтереси та практика.
З якими угорськими авторами, окрім Краснагоркаї, варто було б ознайомити українських читачів?
Для мене цінний уже згаданий Дєрдь Шпіро — він дуже іронічний і багатошаровий. Його стиль відрізняється від Краснагоркаї, але багато в чому ці автори суголосні. Також дуже рекомендую сучасну угорську авторку Жофію Бан.
Однозначно варто перекласти Імре Кертеса — першого нобелівського лавреата з Угорщини. Щонайменше, його найвідоміший роман “Бездолля”: текст про Голокост, у якому автор через мову й поетику передає, як це — бути свідком і учасником трагічних подій ХХ століття.
ПРО “МЕЛАНХОЛІЮ ОПОРУ”
Коли ви розпочали роботу над перекладом “Меланхолії опору” і скільки вона тривала?
Перемовини з видавництвом “Комора” розпочалися влітку 2023 року. Вони мали купити права, а я дав згоду на проєкт. Перекладати почав у лютому 2024-го — й очікувалося, що мав зробити це за рік. Але це було практично нереально: переклад не є моєю основною зайнятістю, тож я міг працювати над книгою тільки на вихідних чи вечорами, в позаробочий час. Завершив роботу я тільки влітку 2025-го.
Хтось думає, що ми переклали “Меланхолію опору” під Нобелівську премію — але ні, це неможливо. Книжка в будь-якому випадку мала вийти цієї осені.
А чому переклали саме “Меланхолію опору”?
Це був вибір видавництва. Я думав, що почну все ж із його дебютного роману “Сатанинське танго” — хоча б тому, що він на сто сторінок менший (сміється). Власне, радять (і я робив саме так) починати знайомство з цим автором хронологічно, поступово занурюючись у його стиль.
Але колись Оксана Забужко сказала, що “Меланхолія опору” — її улюблений роман Ласло Краснагоркаї. А у 2019-му, на фестивалі “Острів Європа” у Вінниці, я пообіцяв їй перекласти Краснагоркаї — тож не міг не дотриматися цього слова хоча б один раз.
До речі, про Оксану Стефанівну. Краснагоркаї відомий довгими реченнями, потоком свідомості, особливою мелодійністю фраз. Асоціативно хочеться порівняти його стиль зі стилем Оксани Забужко. Наскільки це влучно?
Довгі речення в Забужко та Краснагоркаї мають дещо різну природу. У пані Оксани дуже багато інтертекстуальності, нанизування парадигми мислення, створення тривимірного тексту, який оточує безліч контекстів. Це однаково цікаво у її прозі і в есеїстиці. А ще пані Оксана має просто дивовижний поетичний доробок, і тому в її прозі мелодика й ритм інші, ніж у віршах.
У Краснагоркаї стилістика інша, бо він починав свої творчі спроби саме як музикант, а не як поет. В кількох інтерв’ю він розповідає, що його думки формуються як довгі, безперервні речення, часом на 15–20 сторінок. Він вважає крапку “злочином”, бо її може поставити тільки Господь — і вірить, що є не автором, а скриптором тексту, тобто щось “ним” створює ці образи, а він тільки висловлює їх через мову.
Виражальні засоби угорської мови якраз чудово підходять, щоб передавати цей екзистенційний стан. Те, як вона звучить, із характерними для Краснагоркаї придихами, і як потім постає в художньому тексті, передбачає, що іншої форми він мати просто не міг. Але це не означає, що в Краснагоркаї немає творів із коротшими реченнями.
Як би ви описали стиль Краснагоркаї людині, яка ще не читала жодного його рядка?
Є хороше порівняння, що читати Краснагоркаї — це як іти з персонажем пліч-о-пліч у його темпі. Десь біжиш захеканий, десь спиняєшся, десь твоя думка починає вирівнюватися, а десь у тебе відкривається внутрішній космос. Ці змінені стани людини в русі, саме тривання тексту дуже нагадує сприйняття музичного твору.
Ми не можемо оцінювати музичний твір у конкретний момент окремо від цілісного враження чи настрою фрагментів — подібно і з текстами Краснагоркаї. Власне, його улюблений композитор Йоганн Себастьян Бах, який фігурує в кількох творах автора, ілюструє цю бароковість мислення та плетіння думки.
Література Краснагоркаї звучить: хоч і словесно створена, вона передає ритм. Це поетична мова, але прозовий, епічний текст — про дію та думки, а не лише стани.
В цього автора є чимало авангардистських прийомів. Його роман “Гершт 07769” — одне суцільне речення на 400 сторінок. Іноді тексти Краснагоркаї — без розділових знаків. Це відображає повсякденне мовлення автора: афористичне, самоіронічне, меланхолійно-трагічне. Специфіка угорської мови дозволяє будувати такі довгі конструкції без втрати ритму та природності.
З якими авторами з нашого літературного контексту можна провести паралель?
Це будуть дуже приблизні аналогії, але Ласло Краснагоркаї за стилем можна порівняти з Леонідом Кононовичем та Євгеном Пашковським — “темними конячками” нашої літератури 1990-х і 2000-х, які вводили складну постмодерну поетику, довгі речення і нетипові структури прози. На рівні мотивів і тематики тексти Краснагоркаї суголосні з текстами Григора Тютюнника та Івана Чендея, зокрема їх схожим настроєм безвиході життя у глибинці при соціалізмі. В останніх романах Краснагоркаї вже помітніший самоіронічний постмодернізм — іноді нагадує Юрія Андруховича, зокрема його “Дванадцять обручів” і “Радіо Ніч”.
Також він чимало черпає від Миколи Гоголя — і раннього, “миргородсько-диканьківського”, який пише про українські реалії; і вже “петербурзького”, який показує гнилизну імперії. У творчості Краснагоркаї можна знайти дуже багато паралелей та алюзій, скажімо, на “Мертві душі”.
“Меланхолія опору” — це складна проза? Це радше “висока полиця” або ж книга зрезонує і з масовим читацтвом?
Знаєте, я не рекомендую читати Краснагоркаї тим, хто не любить Кафку (сміється). А взагалі для читання “Меланхолії опору” треба вибрати слушну ситуацію. Це явно не книжка для метро — її не вийде проковтнути за раз чи прочитати по діагоналі. Це проза, яку треба щонайменше подумки проговорювати.
“Меланхолію опору” варто читати тому, хто не боїться боїться викликів й емоційної сугестії тексту. І, як мінімум, зацікавлений угорським контекстом: хоче зрозуміти, як мислять наші сусіди, чому в них така історія, як вони пережили соціалізм, які їхні історії можуть бути універсальними. Та, зрештою, збагнути, чому так виходить, що останні тридцять років угорцями настільки цікавиться світ. Не лише німецькомовний, який традиційно завжди був близький до Угорщини через історичну спорідненість з Австрією та Німеччиною, але й в англосаксонський, а також азійські країни, Іспанія та Латинська Америка. Цей роман точно дасть вам відповіді.
Чи знайомі ви з Ласло Краснагоркаї? Можливо, співпрацювали з ним під час перекладу?
Одного разу я написав Ласло лист, але не впевнений, що той його помітив чи прочитав. Та знаю, що з ним через літагента погоджували обкладинку до українського видання, яку створила Ілона Сільваші — і він страшенно нею задоволений.
Насправді з більшістю перекладачів Краснагоркаї має дуже близькі стосунки — він їх часто згадує з повагою. Зрештою, більшість премій за твори Краснагоркаї вручають не лише йому, а і його перекладачам, бо це надскладне завдання — адаптувати ці тексти так, щоб вони були стравними, цікавими й такими ж потужними, як в оригіналі. Тож після читацьких відгуків з України дізнаємось, чи довірятиме Краснагоркаї своєму тутешньому перекладачеві.
Ласло Краснагоркаї публічно висловлюється на підтримку України у війні й навіть відкрито засуджує угорську владу за позицію в російсько-українській війні. Як ви відчуваєте значення цього письменника для українського читацтва сьогодні? І як поява цього автора на нашому книжковому ринку змінить українсько-угорські відносини?
Мені приємно, що я перекладав автора саме з такою позицією. У Краснагоркаї є кілька текстів, де згадується Україна. Один із них — невеликий есей 2022 року: історія про чоловіка, який разом зі своїм собакою пішки тікав із Запорізької області від окупації.
Інший важливий твір — оповідання “Янгол пролетів над нами”, що з’явилося на початку 2024-го. Воно засвідчує його глибоку обізнаність із подіями в Україні: з географією; з тим, як воює українська армія; хто ці люди; яка їхня мотивація й бачення майбутнього. Цей текст торік переклали англійською для The Yale Review, і саме тоді автор дав велике інтерв’ю, в якому чітко пояснив, чому написав цю історію та як ставиться до війни. Він однозначно називає росіян окупантами, нацією, що прагне знищити Україну, і говорить про цю війну як про трагедію.
Для письменника, який осмислює збожевоління світу та байдужість до людських трагедій, події в Україні є ключовим моральним орієнтиром. Вони стають тим випробуванням, без якого він просто не може відрефлексувати сучасність. Так, ця війна додає його текстам ще більше песимізму, але водночас у них залишається віра — у наступні покоління, у можливість достукатися до людей через мистецтво й навчити їх співчуття.
Я вважаю, що тільки через культуру ми здатні по-справжньому зрозуміти одне одного і співчувати одне одному. До речі, й українське посольство в Будапешті, і угорське в Києві вже замовили собі не один десяток примірників “Меланхолії опору” для вручення як подарунок. Це, як на мене, важливий сигнал можливості культурно-дипломатичних містків.