“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
ТИХЕ ЩІСТЄ МИТРУСЕВЕ
Було з вечора так тихо, єк любив приговорювати Митрусь, аж любо, хоч місяць відсріблився й відсирів різдвиними снігами й йордан-свяченою водою, та святим Василієм. Митрусь напідкінечне потай зібрав всю волю у кулаки й так зі злости хочесі гепнути, аби захитався, єк не світ, то майстерня, де творив: кожухи, сердаки, шкіряні гачі та ружну гуцульську ношу, аби знали по верхах, що зимонька є для того, би дати зрозуміти, з нею не варт гратися у горах фіґлі-міґлі, бо ніц доброго не вигадаєш, заледве встигав закинути сердак на дерев’єні ґудзики, як злий вітрисько розшарпував й проганєв хатнє тепло. Взагалі скинути з пліч того проношеного похудалого лаха, бо нового шкода заносити, єк не продаст на базари в Жиб’ю, або Косові, хоч єк-не-єк-ая, зізнаться відслужив до п’єть, шість літ, не то, аби вірою й правдою й на одну зимоньку, а більше того. На таку річ та є попит, вголос міркував Митрусь: – Та я цих, що в гори голіруч йдут й нашвидкоруч, таких людий ниць не розумію, – тугіше до тіла притискував сердак Митро.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЙВАНЬОВЕ ЛІТОЧИСЛЕННЯ
Йваньо Кріпчишин жив за своїм календарем, ним лиш визнаним: принципово нічого не може бути ліпше, як вже є. А що, хіба не так? Всі ще сплєт хатні, а він спозараннє вийде на двір й тихцем навильником підтєгне з оборогу декілька пластів пахучого сінця, аж дух перепинає від настояного трунку, закине тоді у вирітчину, аби слід по собі не залишити, та занесе в стаєньку, а вже коровина “Фасолька” виставить банькаті очиська та ще роги, ріг, один, який надщерблений, бо билась на сільській толоці з такою як вона, завпертою сусідською, й роги собі пообщибали, і по цей день не в мирі, де одна одну уздрит, то готові боротисі, щоб доказати хто є хто. – Ніколи не є так добре, аби всім добре, – допетрує Йваньо, – доки, – додаючи від себе золоте правило в цих горах, – а-я-я, бо комусь нині добре, а завтра зле. А як? Хіба не так? – Пришкалюючи око, роздумував Йван.
ГРОЗА НАРКОМАНІВ
– Хось-ту,– підкликав до вистиглого їства свого Рекса Митько Мітюра, оглядається по сторонам гей би не забіг сусідський псюга та не поїв, упевнившись, тєгне за собою відшліфованого ланцюга з жовтавим відливом шкіри, як у тигра – Рекса. Нічка минула більш-менш спокійно, свідчив пес, бо дав відпочити господарям й був сам собою задоволений. З недавніх пір на мак, що зав’єзавсі в бутони, почали по ночах шастати шукачі легкої наживи – “Наркоми”, єк протєгає з наспівом “Ціхра”, бо в насмішку так прозвали, чомусь не по літературному. Сама сердега хворіла хронічною недугою вивертати слова, як їй заманеться, і надавати нового значення, то до неї пристало прозвисько “Ціхра”, тай годі. Жила під лісом на ґруни самісінька, а неподалік Митько. Коли шукач маку заліз з ножем і мішком зривати сировину для виготовлення наркоти – Рекс проявив мужність і наполегливість у боротьбі з наркотрафіком, притиснувши бідолагу гарчанням і великими білими кликами до землі. На той ґвалт з ґрунів збіглися сусіди і передали крадіїв до поліції.
ВІЩУНСТВО ПРОКОПЦЕВЕ
Зовні сонечко так гріє, аж розпікає на дорозі асфальт, а той заповнює тріщини розпеченою, шипучою масою, що утворилися за довгі роки. Старий Терпіляків Прокопцьо – по-своєму трактує:
– То треба було прогнівити Бога, аби Він мстився, відвернувся від людий, не посилає дощику, хоч би малого, аби на земличку свєту, хоч би зо дві пригоршні впало.
Перехрещує беззубий рот лівою рукою, бо праву, у Другу Світову, ще і хизується маскаль мовляв, “Ми побєділі”, під Новгородом поранило, і тоді москальські дохторі нашвидкоруч відсобачили по лікоть. Заспокоювали:
– Воєвать на фронтє нє будєш, а обнімать своіх Марічєк будєш. Оні у вас у Карпатах красівиє, – утішав підстаркуватий вусатий доктор-професор, засмалюючи чергову цигарку.
Ті слова Прокопцьо на цілий вік закьимив. Лівою, та все лівою, зачерпує з неглибокого джерела чистої водиці й коновчиною несе до балії, аби за день на сонечку нагрілася, а в підвечірок онуки допоможуть городину полити, бо на корінню сохне. А пізнім тихим вечором, у доброму настрої та ще з добротною чаркою, Прокіп Миколайович любив віщувати онукам про його бачення, передчуття, ще відтоді, як лежав в медсанбаті раненим, а потім через рік, потім через два, підліковував культю і фантомні болі:
– Щось мені так сі видит, не залишит нас маскаль в спокої… Той енкаведист, що його вже по войні ранили хдопці з лісу, шкода що не на смерть, чув мою ностальгічну розмову про гори з доктором – казав: – “ Ти, хохол, тоскуєш по Карпатам, по Бандере? Ну подожді, ми унічтожим всю вашу банду і рвєніє до нєзалєжності”. Аж ось коли, через стільки років, маскаль здається хоче свій план реалізувати, але не дочекаєтесь. Ми вас зустрінемо з сіллю і вилами. (Прокопцьо, як у воду дивився – прийшла війна).
ПЕРЕСТОРОГА
Миханько Кащєчин щоранку обходив добру половину лісу. Єк десь-єкось відчехнена гілляка, чи не дай Бог зрубана з пнє тими ненажирайками, дерево, щиросердно приховував, бо знав що буде покараннє, в першу чергу Миханькови, а вже потім…
– Ходи – не ходи, нічо не віходиш, – гудила за те сина, – в цеї влади доробишсі й заробишсі, – допікала мати синові. А від тих слів у Міханьковій душі аж терпло й запікала злість. Довкола верхи, та куди не повернеш – ліси. Оті зайди-маскалі не дуже пхаютсі до лісу, а сидєт в сіліраді та смердєт, як ті тхори, вже просмерділисі горівков та тютюном. На тім тижни були заскочені зненацька гарматами “Грома”, то він їх, собаче кодло, всьо до шпинтика розніс. Пізніше, решта, одержали команду зверху, всі столітні буки вирізати, аби грілась московія. Те все потрібно зупинити. Вони карают місцевих за зрубаний пень, а за зрубані буки – мовчєт. Варта би се передати хлопцєм у ліс, домірковував Міханько, хочут грітисі, та чи не забагато хочут?
ЗБАЛАМУТИВ РОЗУМОМ
На обійсті Шандруків щось горіло. Чорнезний димисько заволочив темними смугами все обістє, аж дотігавсє до найближчих верхів, заслонюючи соненько. Чимось несло таким єдким, що забивало диханє і паморочилосі в голові. Ніхто не міг пояснити, ні зрозуміти, бо то чимось хатним відгонило, що не передати. Першою замітила димні ковбури Васютка Придунчина, хапнула два відра з стайні і плахту з дривітні, аби було чим збити полум’є, тай кинуласі на впростець по ріп’єнці до обійстє Шандруків. Влетівши до хати, ой єкє було здивуванє, побачивши, єк Шандрук Макій сидів на табуреті і палив власноруч жінчину одіж, підкидав приговорюючи:
– Оце тобі за Скуфового Петра, а це за Манюфового Юрка, за Юзикового Штефка, – називав ще імена, а потім починав спочєтку. За Васютков прибігли сусіди, дивилисі і спльовували в розгубленості:
– Ади, начисто здурів, збаламутив розумом.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.