ОСІННЄ ВОГНИЩЕ
Наш зелен-сад оце вже став рудим,
Палю листву в багатті край дороги.
Уже й перегоріло все, а дим
Ще ластиться, як песик той, під ноги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Схилилася під зазимком трава,
Поснули вже і яблуні, і сливи…
Лиш вогник на хвилинку ожива
І язичок показує грайливо.
СТАРИЙ ДВІР
Двір сумний, бо скоро холоди,
І вода позамерза в кориті.
Вчора ще рясніли скрізь сади,
А тепер й вони вітрам відкриті.
Літо, як вода в ярок, стекло,
Хату ніжно підпирають лози.
Бо цим стінам втримати тепло
Так же важко, як стареньким – сльози.
Над віконцем присмирів павук,
Хоч і сам спроможний налякати.
Тільки дятел десь вгорі: тук-тук…
Мов погрітись проситься до хати.
ВЕЧІРНІЙ ЕТЮД
Посвіжіло, вечір настає…
Та ніяк не хочеться до хати:
Лапками наш цуцик волохатий
Як на піаніно награє.
Ген, довкола попритихло все.
Плямочка зорі над небокраєм.
Та туман вже селищем повзе
Й на ніч землю ковдрою вкриває.
ВЕЧІРНІЙ ЕТЮД – 2
Вечірній час повзе, немов слимак.
Та це мені не холодно й не жарко.
Іду, курю, за звичкою, в кулак,
Як хлопчик той, ховаючи цигарку.
Вже й місяць, ген, як золотий значок…
Уже й туман кочує оболонню.
А вогник, наче спійманий жучок,
Так ніжно мені дряпає долоню.
БАТЬКІВСЬКА ХАТА
В цей дім вертаю я завжди,
Як випаде хвилина,
Бо все життя своє сюди
Синівським серцем лину.
Тут рідні стіни, рідне все,
Та навіть і повітря,
Й кізки, що тато мій пасе, –
Це вже мені повірте.
Та й хто ж те рідне омине,
Коли ще змалку звикне?
Он, тільки вбачили мене
Й одразу ж плакать вікна!
ХМАРИНА
Дощу таки давненько не було,
А згодом десь взялася та хмарина.
І так зраділо дощику село –
Зраділо до найменшої дитини.
Полив усе: й городи, і садки…
Все напилось цілющої вологи.
І навіть ті тополі в два рядки,
Обабіч звеселілої дороги.
Куди не глянь – блищать озерця скрізь!
Хмаринка ж та так низько над землею,
Й тополі аж навшпиньки піднялись
І верховіттям бавилися з нею.
ЖОВТИЙ СВІТ
І знов мене веде дорога в ліс.
Вітрець доносить гавкотню собачу.
Перебіга через шосейку лис –
Такий рудий, на жовтому й не вбачиш.
А жовте зараз, мабуть, тут усе:
І ця ж трава, і це ж опале листя.
Лиш стовпчики низенькі вздовж шосе
Як чорно-білі гетри футболістів.
Крокую поруч з ними певну мить
Й вірші собі читаю без упину.
І сонце – це ж не літнє! – не палить,
А лиш ласкаво гріє мою спину.
ЗАХМАРНІ ЖУРАВЛІ
О, як кричать захмарні журавлі,
Немов віщують про своє нам горе!
Летіти і не бачити землі –
Це як над сірим і суворим морем.
Почуєш і зупинишся умить,
Відпустиш навіть знайдену вже риму.
І щось в душі так гостро защемить,
Немов її прищемлено дверима.
А тут іще й тумани залягли,
Відомо всім: де тонко – там і рветься…
І крик отой, оте сумне «курли!»,
Ще довго буде як та голка в серці!
ОСІНЬ
Їде на конячці лісом осінь,
Їде там, де не пройти машині.
Розсипає скрізь холодні роси
І фарбує ліс в червоне й синє.
Та найбільше − в золоте і жовте,
Лиш чорніють де-де дикі груші,
Бо оце вже на порозі й жовтень,
Син її любимий, середульший.
Й листопаду залишиться все це,
Вся краса ця з тишею німою.
Й тихий сум міцніше ввійде в серце,
Як завжди бува перед зимою.
СТЕЖКИ ДИТИНСТВА
О, скільки там їх, в нашій стороні,
Цих родичів широкої дороги!
Завжди такі вузенькі й чепурні,
Так стеляться уклінно попід ноги!
Колись ми ними вирушали в світ,
Де ладні вже були й підкови гнути.
А ось тепер, вважай, на схилі літ,
Так хочеться в дитинство завернути.
Так хочеться потрапити в Донбас,
І я вві сні туди збираюсь швидко,
Й прямую в тому напрямку, й щораз
Та стежка обривається, як нитка!
ТОПИМО ПІЧ
Вже топим піч, як завше в оцю пору.
І на долівку послано рядно.
І дим надворі лізе рівно вгору,
Як той старик Хоттабич у кіно.
Вже прохолодно у стареньких сінях,
А завтра, може, буде й холодніш.
А в хаті пахне смаженим насінням,
Таким смачним, що хоч ти з хлібом їж!
ТУМАН
Люблю туман і доріжки вузенькі,
Що кружать біля кожного села.
Одна колись вела на ферму неньки,
А інша всіх до школи нас вела.
Не знаю, як там той туман на морі
Чи ще десь, на самісіньких горах,
А в нас туман, як сторож при коморі,
Був білий і прискіпливий, аж страх!
Ідеш, ідеш, вдивляючись під ноги,
Немов боїшся очі підвести.
Ні деревця ж не видно, ні дороги,
Це як вінок навпомацки плести.
Таке воно, коли незвичне оку.
Це вже напрасна на людей якась.
Й заверещиш зі сміхом, коли збоку,
Хтось, прямо в вухо, крикне: «А, попавсь!»
ЗМАГАННЯ
То сніг, то дощ… Чи світ зійшов з ума?
Тихесенько зітхає мокра хата.
І так весь день: то осінь, то зима
На себе перетягують каната.
ГРУДЕНЬ
Місяць грудень. Кожушок на плечі.
Сонечко – уже не частий гість.
І сніжок, хоч випада під вечір,
Та його туман до ранку з’їсть.
Бродить вітер голими лісами,
Важко ліг на землю небокрай.
Та уже лаштує десь там сани,
Нам на радість світлий Миколай.
ВІТЕР
Взимку, від обідньої пори,
Тільки-но вщухала завірюха,
На санчатах, з білої гори,
Так носились, аж свистіло в вухах!
Ну, яка ж була щаслива мить!..
Свист отой – немов весільні труби.
Може, й справді то вітрець свистить,
Зморщивши свої холодні губи?
Він під вечір в вікна заглядав:
Чи уже поснули мої діти?
Й бідну хвіртку, як маля, гойдав,
Бо забули на ніч причинити.
МОРОЗНИЙ РАНОК
З морозу сонце, як жовток у склянці,
І задубів од холоду поріг.
І дим пічний, піднявшись вгору вранці,
Жаринками в дворі усіяв сніг.
Лежить сніжок дворами і лугами,
Такі намети – хоч греби ківшом.
І так в ранковій тиші, під ногами,
Рипить, як та капуста під ножом.
СНІГИ
Ідуть сніги. Метуть сніги.
Хати стоять незрячі.
Вже й за поріг не до снаги,
Бо холоди собачі.
Летять сніги. Лежать сніги.
Мороз як ворон кряче.
Уже й на річці береги
Зрівнялися неначе.
Лежать сніги. Вищать сніги
Під полозом сосновим.
Затим відлига на три дні,
І все почнеться знову…
Ідуть сніги… метуть сніги…
І за поріг не до снаги…
БУРАН
Ох, і буран! Уже й шпаківні долі!
Хоча б копну збирать не довелось.
Вищить, мете, розхитує тополі,
Які стоять за тином саме ось.
Нудьгують в хатах, особливо − діти:
Це ж замете й розковзані гірки!
А він воює з цілим білим світом,
Заносить і дороги, і ярки.
За день устиг навоюватись вволю
Й лише під вечір зморено замовк.
Одна душа видніється, ген, в полі,
Та й та, скоріш, лисиця або вовк.
БІЛОЧКА
Гуляє по самісінькій вершині
Тополі, де й сороки не живуть.
Ну, а кругом – будинки ж і машини,
Які сигналять і, як звір, ревуть!
Та й поруч же одні дерева голі,
Та й люди – хоч проси їх, не проси…
Й тобі ж тут, мабуть, гірше, ніж у полі,
Бо що ж ти тут, малесенька, їси?!
ВОРОНИХА
Гуляю парком з вороном удвох.
Чи це, мені здається, ворониха…
Намети позіхають: ох та ох!..
І так довкруж спокійно все і тихо.
Іде слідом, голівкою круть-верть,
Й міцненьким дзьобом пробує доріжку.
Й, затримавшись над крихтою ледь-ледь,
Знов налягає на пружкенькі ніжки.
Чи, може, це якась у неї гра?!
Чи то з морозу проситься до хати?
Бо ніжками вже так перебира,
Аби й на крок від мене не відстати!
ЗИМОВИЙ ЛІС
– Здрастуй, ліс! Мій задумливий ліс!
Ти, здається, за зиму охляв?
Я ж тут, поруч, ще хлопчиком ріс
Й досить часто тобою гуляв.
На узліссі стояли стіжки,
Де жили на той час стрибунці,
Й розбігались по лісу стежки
І петляли, неначе зайці.
Розчудова була кожна мить,
Кожен лісу того п’ятачок!
Навіть мову я міг зрозуміть
І дерев, і трави, і птичок.
А тепер вся під снігом земля,
Та нічого – колись це мине.
Он, дерева твої, ще здаля,
Наче рідні, вітають мене.
НА РІЗДВО
Іще доволі буде і зими,
Й не раз на річці заскрегоче крига,
А то ще, може, прийде і відлига,
І ліс намочить до кісток піми.
Та сонце вже сміється веселіш,
Й стара верба тепла у Бога просить.
І хай не скоро ще закапа з криш,
Та день подовшав на синички носик.
СТАРИЙ ЛІХТАР
І знову осінь, облітає лист.
Попід ногами дощові калюжки.
Ліхтар, стрункий, як той баскетболіст,
Під вітром, в металевім капелюшку.
Він капелюх цей зроду не зніма,
Немов весь час милується собою:
Хоч літо там, хоч осінь, хоч зима –
Стоїть, комусь киває головою.
Ми друзі з ним. Він часто теж не спить.
Можливо, як і я, складає рими.
А то, бува, й здригнутись може вмить,
Коли сусіди гримають дверима.
Це, певне, вже останній з ліхтарів,
Що мали ось такого капелюха.
Звичайно, що і сам він постарів,
І капелюх той наповза на вуха.
А поруч скрізь сучасні ліхтарі –
Вони скляні і через те пихаті…
Але давно зізнатись на порі –
Не вміють ні вітатись, ні кивати.
“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.