Валентина Коваленко. В учора хочу. В папороть хапку…

1106

***

Почав мене з цілунку.

Від небес.

Й на вуст його

палахкотливім вістрі

я так боялась

збавити себе

(вогонь-таки

збувається ув іскрі).

А він жагою

хортицьких вітрищ,

роздмухавши

моє надгроззя тихе,

сполохано сахнувся,

 

як від лиха.

Очей лиш блискавок

не присмирив.

Й та уповзань цілющих

щемна мить,

що вже взялась

вигрішнювать громи,

йому рятунком

поміж нами стала:

грозі він

не віддався

на поталу,

зате жертовна,

вичата з небес, –

я так хотіла …

збавити себе.

 

***

Твій проріст – в крону кіс моїх і рук.

Мовчи… промовч слова,

допоки злюбу:

небесні

грона у

вуста

беру…

 

Щемить твій схлип, неначе гук… ще мить –

й дослухую себе вже

в тому згуці, –

перестигають

грона,

наче

ми, –

 

і в розсип… між мартинцевих отав.

Промовч мене… ні

порухом не руши…

В порожнє небо

схлипнув

легко

п

т

ах…

 

 

***

Х л ю п а є дощ…

Як же глибоко х л ю п а є дощ…

Як же глибоко…

 

Х л и п а н н я м руж,

Захлинаюся х л и п а н н я м руж,

зах-линаюся…

 

Цю повноводь,

цю про тебе х л и п к у повноводь

я придумала.

 

***

Цей

дикий сад

І ми – іще дикіші.

Тебе ожина біло одцвіта

у мій чагар,

де криком гасне птах

від стиглості суничної пратиші.

Ще плоті жебонять, а чи рої,

Легеровка ж оте л ю б а в о клеча.

Й так прихисно в ожинно-білій

в-течі –

с– тікаємо

в зомлілі пирії.

 

Цей дикий сад.

 

***

Зраджу спалахом тіла –

поспіши набутися мною.

 

Знаєш, я не безкрила,

просто хочу буть таїною.

 

Просто буть. Просто хочу.

Ти затишшя моє бездухе

 

розгадай, – в нім пророччям

спів од Лади іще. Підслухай

 

стигле зливою лоно.

Про жагу я оцю промовчу,

 

та боюся схолонуть

на безмов’я, на роси, на ночі…

 

Я самотня й несміла,

я ще хочу буть таїною…

 

Зраджу спалахом тіла –

поспіши набутися мною.

 

***

Не приручай.

Хай буду, як була.

Вогонь-бо неприручений – жаскіший.

 

Підступна я

і дика, наче тиша.

Боїшся? Не спалю тебе дотла.

 

Ти будеш

мною просто жеворіть

в жданні нового спалаху спокуси.

 

Чому, спитай,

до жайворів горнуся?

Бо ти пізнать безсилий жайворів.

 

А я підступна,

дивна, дика, – інша.

Вогонь-бо не приручений – жаскіший.

 

***

Тихінь ота густа, немовби мох,

не ліс мовчала – нас мовчала двох.

По віттю вспід цнотливу листу линь

не ліс тулив.

Довкіль грибно… грибно… грибно…

гри..б!

Воложить млость розщілинки кори,

а в них – осонній тремкіт труменить –

спини!

…По віттю вспід – цнотлива листу линь.

В т е к л и…

 

***

Із одіжі тіл полиск, наче плесо

із чагарів, цю темінь розмива…

під шелест поцілунків розвелешені,

діваємось у вершу віт, діва…

Твою плавбу обіймами вполонюю,

вголублюю,

углиблюю,

углиб…

Себе ми раптом в лісі цім збули

незмовлені,

незбулі,

осолонені…

І леготно небесницями згашений

в мою трунку вселенську водогонь.

Ти нагадавсь мені прадиким пращуром,

що загубив у мене свій вогонь…

Тепер твоя і р о ж а н и ц я, й з г у б а я…

вполонюю…

углиблюю…

вголублюю…

 

***

Вилюбавлював,

любавив –

в утлім тілі

звабу бавив.

Пензлі рук

мене творили,

розметрежували

в крила.

Окрилатіла –

й помалу

п е р е л е с н и ц е ю

стала

 

***

Сосон сутінню ліс клубив

в нашу втечу, таку несмілу.

Губ твоїх легкі голуби

моє тіло

наворкотіли.

 

Й туркіт лона про тебе, про те…

виджерелював голуб’ячо.

І вчувалось, як мною терп

нетерплячий ти,

нетерплячий…

 

Розкрилатитись би – й летіть

тим співанням помежи крони…

Німо ж тону в твою пратінь,

наче в Лету,

…під тебе тону.

 

***

Тобою…

все тобою…

все-то бо

ця до нестями перелеса осінь,

де меж немає між «іще» і «досить»

І де спокусний сам осонній бог.

Тобою…

все тобою…

все – тобі:

оце поліття злюбів-слів і плоті,

ця «нині» Я в своєму збулім «потім»

спини собі цей мій біжучий бі

І цей летючий лет собі спини,

й не непотися одолень-звабою –

сама-бо збава, здолана тобою…

Так перелесо

осінь

осенить

 

***

Ця летолисту золота потала,

І ти моя потала золота.

Зліта із пліч додолу льолі птах

й рожевих штор несамовитий спалах

спалахкує нас полохом німим –

і облітаєм летолисто й ми

на атласів едемівські настили;

моє ховаєш у цілунку «милий»,

а я твоє уховую в собі;

й чи губ, чи листя млосній ворожбі

десь поза небо віддаємось, десь…

І тільки хлип із вирію грудей

додолу лине… плине… хлине… не

згаси мого вогню своїм вогнем…

Потало ж летолистить листопад –

ми спалюємось…

спалюємось…

спа…

 

***

Розпинаю свою самотність

на хресті одинокого лелеки,

що вріс у дерновиння хмар.

Обпікаюся цнотливістю трави,

на яку ніколи не дочекаюсь

твоєї погамованості…

Воскресаю в травневу тишу,

натерту до блиску цвіркунами, –

й сама роблюсь пречистою Дівою…

Ховаючи в зелен-віях зела

надуманий гріх свого розп’яття –

каюся.

 

***

Ти

на горі,

а я напівгори.

Мене до тебе хмелем в’ють бори,

мені до тебе – осінь і півзойку,

отого, що хова жарптичо сойка

з верхів’їв

у підгірні травостої…

Ти

на горі,

а я все за тобою…

Ще крок… півкроку… вже окрайчик… кра…

Крадіж? крамола? крах? крайнебо? рай?

чи крижма ця горішня? чи крижина?

чи порятує нас? чи перекине?

А,

може б,

повернутися з тобою

з верхів’їв у підгірні травостої,

щоб знов одне ув одному знайтись

й в собі вершину скоїти і йти,

і знову пізнаватись,

пізнавати…

Ти

на горі,

немов мені на чатах,

немов на чатах ця мені гора…

Чи чуєш сполох сойки межи трав?

 

***

Ти мене

пізнати

не ладен,

бо й себе

не знаю

сама.

Твого тіла

облесник-

ладан

лиш на миті

мене

розкраде,

й ця пітьма

приховає

звабу

на миті.

Я ж знедавна

в такім

політті.

Я – зима.

 

***

В учора хочу. В папороть хапку,

де на пругку податливість ожини

полює вовчих ягід стиглий лиск,

а гущина козулі стиглим оком

воложить на розхристані хмелі…

Ти мить лише, як мною відболів,

я мить іще – і світ знеможний покотом,

чи кумела, як з купелі золи,

нас вихлюпне відбілених, віджилих…

Лиш підтенежне зозуля «ку-ку»

остепенить знебулих сном конвалій,

й твоє оте оживно-прагле «Валю»

зляка козулю стигло-сторожку…

Хтось третій був… ожина ревно щемом

гойдне, і будем довго-довго ще ми,

підглянуті, гасить собою ватри,

недавно нами ж звогчених суниць,

й розмаєної кимось таїни

із хащ хапких одивлено здивляти

ще щасні, розпоясані, зухвалі…

В учора хочу.

Щоб від завтра далі.

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (294), 29.01.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!