“Я хочу вчитися в дітей і в ластівок…”

 

 

Петро Сорока

 

Микола Славинський.

Магічний кристал. Поезії.

Харків: Майдан, 2017. – 168 с.

 

Микола Славинський як письменник не обділений увагою ні читачів, ні критиків. І це справедливо, бо працює, що називається, у поті чола й до його різнопланового доробку тулиться високе слово «ужинок». Подією в  літературно-мистецькому житті України стали його книжки «Ключі від заповітного», «Зупини мене, Господи», «Зачароване коло кохання», нещодавні «Тайнопис миті» та «Янгол милосердний», численні літературознавчі та публіцистичні видання, з-поміж яких виділив би «Колеги: шляхи та роздоріжжя», де вміщено шкіци до портретів відомих митців і розмови з ними. Але збірка «Магічний кристал», яку зовсім недавно видало харківське видавництво «Майдан», видається мені вершинною у творчості поета, настільки все у ній згармонізовано, органічно викінчено та щедро наповнено багатим змістом, що книжку не просто радісно читати, а й повертатися до прочитаного,  знову і знову відкривати для себе щось нове, приховане в підтексті й між словами. Тут усе: чиста поезія, незаперечність високого помислу, природність та розкутість інтонації  і дотик слухом та зором до тайн світу; тут земний і зоряний світи, раціональне, емоційне, химерні асоціації та вишукані алітерації, каскади метафор, гіпербол, епітетів та порівнянь.

Зміст нагадує пружину, яку поет спершу стискає, а потім відпускає, оскільки композиційно збірка складається в наростаючій, а відтак спадаючій послідовності з одно-, дво-, три-, чотири-, п’яти-, шести-, семи– і восьмивіршів. Жаль тільки, що ця симетрія не витримана до кінця у кількісному відношенні: у наростаючій частині віршів більше, ніж у спадаючій. А їх можна було б легко згармонізувати, щоб отримати адекватне віддзеркалення. Втім, можливо, автор свідомо уник такої арифметичної точності, адже нею можна знівелювати поезію.

Микола Славинський – один із небагатьох в українській літературі авторів, який уміє кількома словами, при неймовірній ощадливості виражальних засобів, створити живу картину, явити справжню красу слова й фрази, осяяну невмирущим світлом поезії. Таке до снаги було ще хіба незабутньому Іванові Іову,  витонченому лицареві моновірша, а нині чудові взірці такої поезії демонструє Михайло Дяченко з Дніпропетровщини. Ось кілька принагідних витягів із «Магічного кристалу», взятих навмання: «Тісною не буває рідна хата», «Тінь од жінки золота», «Впізнав горобчика в обличчя, // бджолу в лице впізнав», «Засватав грім хвостату блискавицю»…

Поетичний світ Миколи Славинського густо заселений птахами і звірами, деревами і зелами, квітами і зорями. Тут усе вирує, шелестить, дзвенить, співає й славить життя. Особлива любов поета – дощі. Один із розділів так і називається «Мої дощі». Відчувається, що поетові найкраще пишеться і думається, коли «кропить дощик часу душу», коли «втікає дощ крізь пальці у траву», і живе він в передчутті дощів і кожен раз по-новому відкриває їхню з’яву та музику.

Звичайно, все у поета впереваж закроєно на метафорі й тримається на ній. «Метафори насущні, вічні, як чорний хліб і як вода», – стверджує він і нанизує їх одну на одну, як разки намиста: «Сонце приземляється в степу», «Повечеряла темрява світлом», «А небеса – ні пари з уст», «Метелик над щастям моїм пролетів», «Осінь пише гусячим пером», «Туман поснідав снігом – пішов умитися до річки», «Як у Дніпрі полоще ноги вечір, // йому лоскоче п’яти осока», «Коли час поламає свій надійний годинник, // світ дитиною стане», «Повітря, радісне, густе, // приймає в брості перші роди»,

Чудові, несподівані і завжди свіжі у поета й порівняння: «Щастя беззахисне, мов равлик»,  «А будяки, як махновці стоять», «Туман легенький і м’якенький – хоч до рани прикладай», «Притихлий вечір, як патрицій»,  «Заходиш у туман, мов у Тмутаракань».

Відчувається, що митець любить працювати зі словом, ставиться до нього як до живого податливого матеріалу, «святої глиноньки» (за С.Сапеляком), тому так багато в нього неологізмів, як-от:  «сонцелет», «сонцевіяти»,  «зеленошумний», город у нього «соняшникує», а повітрям розливаються «весноспіви»… Іноді він  вибудовує цікаві синонімічні ряди: «ганчір’ям, дрантям, руб’ям, лахміттям, рам’ям і вереттям», а ще демонструє тонке відчуття іронії, любов до слова веселого, ніби освітленого ясою усмішки з середини: «Похмілля шукає чарчину, // а краще – вже дві,  // бо й третя не зайва», «Побачити Париж // і не померти – важко.  // Ще важче вижити у нас», «Стають смішними всі поети,  // коли картоплю смажать, // перуть шкарпетки й сорочки». А ось взірці високої алітеративності, свідчення музикального слуху, любові до звукопису і звуконаслідування: «Зола незла припала до зела», «Осінь суму. Самота…»

Деякі його одно-й двовірші сприймаються як приказки і прислів’я, тобто  своєрідні життєві узагальнення, підмітити які може тільки людина умудрена вагомим життєвим досвідом і наділена неабияким даром спостережливості: «Фортуна – спільниця твоя, // коли всміхаєшся до неї», «Самотність – мудрості сестра» і «Самотність – посестра свободи: // захоче – з розуму зведе», «Сльозами не здивуєш світ», «Що збудеться, те не забудеться».

А ще у Миколи Славинського «безпритульне слово», «чернетка вечора», «клинопис рос», «нервовий почерк молодого дня», «незрячі пальці, що бачать душу», «будяк дарує світу фіолет», «серйозний дощ», «мелодія снігів», «голісінька весна», «голодний вітер», «неписьменна радіє трава», «махновські вітряні літа», «тиша голуба», «золота казуїстика зір», «безтурботна молодість струмка», «шмаркатий ранок», «короткозорий місяць», «замурзаний дощик осінній», «фіалкова душа села»,  «край хмари місяць гончарує», а то «знахарює… серед хмар». … А назагал «надслівне, надсловесне щось»!

Подибуємо в збірці й те, що можна назвати «штрихами до автопортрета». І це не самолюбування чи самозамилування, а спроба глибшого пізнання себе й через себе – Бога. Не можна любити Бога, коли не любиш себе. Не можна пізнати Бога, допоки не пізнаєш себе. Вчитаймося в ці проникливі, сповідальні й виразні зізнання-характеристики, що так суттєво доповнюють образ поета, по-новому розкривають його душу. Вони не тільки винятково поетичні, натхненні, а й глибоко духовні, бо створюють не так  образ зовнішній, як внутрішній.

«Не сяє німб на сивій голові // і не засвітиться ніколи», «Не про свою провину, // а про свою вину пишу», «Я вже такий, що вже здається: // Трипілля руку подає», «Зі мною Всесвіт хоче говорити», «Я родом – здалеку, // я звідти, де степ зустрівся із Дніпром»,  «Мурашки слід вивчаю»… Поет любить «поговорити з квіткою, помовчати до зірки, // послухати, як біля ніг тихесенько росте зело, // сухий полин внести до хати – хай запахне гірко, // як брат, розкаже, хто зламав його і як воно було», у його душі ненастанно звучить мелодія «ота, що від небес, // проста, аж золота»,

Збірка «Магічний кристал» багата на культурологічні акценти. Тут зринають тіні Сковороди і Тичини, Малишка і Катерини Білокур, Верлена і Тютчева, Сосюри,  Надсона і Ніцше… А ще натрапляємо на цікаві творчі перегуки з поетами-сучасниками. Скажімо, у А.Кичинського:

 

З рідного неба накрапує дощик.

Степ шелестить, мов лавровий вінок.

Толя Кичинський, поет і художник,

Любить Вітчизну і гарних жінок.

Рвуться і фарби, і слово на волю.

Щастя всміхається звіддалеки.

Жаль, що Вітчизна Кичинського Толю

Все-таки  любить не так, як жінки.

 

А в «Магічному кристалі»:

 

Люблю тебе й не хочу знати,

чи любиш ти мене, чи ні,

моя Вкраїно – матір, мати,

моя – у рідній і далекій стороні,

моя завжди – у мирі чи вогні.

 

У програмному вірші поет запитує:

 

Де той кристал магічний,

в якому світяться незвідані

мої світи – минуле і майбутнє?

 

Запитання начебто залишається без відповіді, але поезія там, де недомовленість, тиша слова, красномовність мовчання, тож відповідь на рівні душі прочитується в кожному вірші, ба навіть кожній строфі, що обдає блиском справжньої лірики, так щедро явленої нам досвідченим майстром, дитинно задивленим у цей незглибимий і ще ніким не пізнаний до кінця світ. Отож автор наголошує: «Я хочу вчитися в дітей і в  ластівок».

 

Петриківський Ліс

№14 (202) 14 липня 2017