Туга пам’яті

 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, докторант Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

 

Роман В’ячеслава Гука «Сад Галатеї» нараховує майже 500 сторінок. Не завжди кількість визначає якість або ж є маркером якісного письма у літературі. Проте цього разу є всі підстави говорити про справжню подію в сучасній українській романістиці. Цей твір можна легко сплутати з перекладом сучасного європейського роману або ж роману ХХ століття. В’ячеслав Гук розвиває традицію «великої прози», яка в українській літературі представлена значними за обсягом романами «Музей покинутих секретів» О. Забужко, «Між часом і морем» Г. Гусейнова та ін.

«Великий роман», на мою думку, свідчить про рівень готовності літератури говорити про складні проблеми життя, причому робити це на широкому психологічному, історичному чи соціокультурному матеріалі. Водночас зауважу, що не обов’язково «великий роман» мусить реконструювати значний історичний відрізок часу, як у романі-епопеї «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». У «Саду Галатеї» репрезентовано спробу занурення у глибини людської свідомості і пам’яті. «Я поки що намагаюся плисти проти часу, куди саме – іще й сам гаразд не второпаю, але кудись колись, певно, припливу, як той Одіссей» (с. 96), – стверджує головний герой роману. Саме у процесі пригадування та переказування минулого актуалізується час, позначений особливими психологічними маркерами. Водночас людина, розповідаючи про минуле, звільняється від комплексів і усіх «витіснених» ситуацій, які роблять її заручником пам’яті. Розповідаючи історію свого життя, герой роману «Сад Галатеї» стає вільним. Ця свобода показана не в екзистенціалістському аспекті, а в метафізичному, духовному. Ревізія минулого спричиняється передусім до звільнення душі. В.Гук написав роман, який, як на мене, свідчить про значний художній потенціал сучасної української прози. Коли читав «Сад Галатеї», то хапав себе на думці, що читаю не український, а зарубіжний твір, майстерно перекладений українською мовою. Так, В.Гук – чудовий стиліст і відшукувач забутих українських слів, почасти табуйованих і викреслених із масової свідомості. Щоправда, одразу маю і незначне зауваження: використання проскрибованої лексики, безперечно, надає тексту особливого шарму і сприяє його охудожненню та естетизації самої оповіді, проте подеколи занадто велика кількість українських фразеологізмів і забутих слів, використаних у мовленні героїв (скажімо, у мовленні слідчого чи й обвинуваченого пана Янсона), створює ефект штучності, неприродності («Та у вас іще молоко на губах не обсохло допитувати мене!», с.17; «Я на свої вуха не ввіряю!… Це ж просто сон рябої кобили!, с. 19; «Я вам, вибачте, не попихач-лепетун, тому забороняю розмовляти зі мною так нахабно!», с. 21). Розумію, що письменницька стратегія, наскільки я можу її реконструювати, полягала в одивненні та своєрідному естетичному охудожненні тексту, а звідси – і така увага до мовного шару. Наголошу, що це відбувається лише подеколи, бо загалом В’ячеслав створив настільки професійний текст, що читач поринає в його глибини і розчиняється в мові. Йдеться про максимальний ефект «пірнання», коли свідомість читача немовби розчиняється у тканині, поринає в глибини і вже сприймає реальність тексту як реальність життя. Не часто можна натрапити на такий роман, коли ти відчуваєш себе співучасником розмов героїв, коли здається, ніби часову і художню відстань подолану. «Сад Галатеї» – це інтелектуальний роман, властивий англосаксонській та почасти скандинавській літературній традиції. Події відбуваються в Латвії. Проте надзвичайно цікавими є імаґологічні картини, які створює оповідач, наприклад, про Санкт-Петербург або про Крим, який в уяві героя викликає спогад про пса, якого переїхав трамвай. Пес «перед самою смертю злягався з якоюсь сукою, і все те відбувалось на тих рейках: сука, мабуть, першою помітила небезпеку, одчепилася від нього і втекла, а він залишився на тому місці вже назавжди. До речі, це схоже й на людей» (с. 147). Образ Петербурга також досить промовистий у романі. Місто зображено в похмуро-гнітючих напівтонах. «Пригадую, я тоді був неначе у стані цілковитого сп’яніння: саме такий стан я мав колись дуже давно, коли, подорожуючи світом, заїхав на тиждень із Фінляндії до Санкт-Петербурга. Це було взимку, добре запам’яталося щось густе, якась мряка, більше схожа на туман, у якій було навіть тяжко дихати, а ще – рудий, ні, навіть криваво-рудий сніг. Жовті плями ліхтарів на вулицях, що блимали тривожно, як маяки, – нагадували колір сечі, а звіряча холоднеча, яка панувала тоді, тільки посилювала гидке враження від того міста. Я не міг тоді збагнути, як там, у тому божевіллі, можуть іще жити люди, досі не задихнувшись, ходити на службу, кохатися, навіть народжувати дітей, отих нещасних діток, які заздалегідь були приречені на те, що все-таки опиняться в тому жахливому жовтому тумані, у якому можна було заблукати й не знайти дороги додому і в якому ледве-ледве не розчинився сам. Саме тоді я нарешті ж зрозумів, чому Санкт-Петербург називають містом самогубців. Навіть у готелі, де я тоді зупинився, на моєму ліжку була волога холодна постільна білизна, ніби її щойно здійняли зі шворок і принесли знадвору, іще мокру, щоби повернути мене до жаских реалій злиденного брудного життя» (с. 96). Проте, розмірковуючи над жанровою природою цього роману, дозволив би також вжити і поняття «роман про мистецтво», апелюючи до «Саду…». Не маю сумнівів, що будь-яка сучасна європейська література пишалася б таким твором – на перший погляд, «інтернаціональним», емансипованим від українських реалій, проте українські образи у цікавий спосіб вплетені до тканини роману. По-третє, «Сад Галатеї», – це постекзистенційний роман, у якому досить чіткими є елементи філософії екзистенціалізму (рефлексійність, увага до першої особи, яка розповідає історію минулого, приреченість життя і бунт героя, нудота від людського марнославства і зустріч зі смертю, прагнення полюбити життя і знайти у ньому щось, що все-таки обґрунтовує потребу у цьому світі, повному огиди і потворності). «Мої спогади – не потребують зусиль мозку: усе минуле згадується так, ніби воно відбувалося вчора. Лише я маю на те право – визнати чи не визнати власну вину – і я її визнаю, точніше, визнав давно, але до мене ще й досі ніхто не прислухався й тому не мав змоги почути те, що я ношу в душі та на серці. Господь катує мене довгим життям, до якого я відчуваю глибочезну відразу. Життя – гидке мені, як той убитий собака з міського парку» (с. 113). Проте є у романі і підстави говорити про постекзистенційність «Саду Галатеї». Людське тіло у романі зображене як біологічний об’єкт (до якого не входить свідомість, що містить пам’ять і має стосунок до душі), і одним із варіантів спокути людини, її розгрішення є участь у тілесних експериментах, дозвіл на експлуатацію тіла по смерті заради наукових відкриттів. «Ви маєте переконливі докази мого злочину. Вам не треба вже їх доводити. Що ж – убийте мене, бо мені не звикати й до цього, – і, зайве й казати, зробите велику приємність Господу. Я вже давно прагну почути, як хтось вирікатиме мені присуд! Он і в американській федеральній в’язниці «Маріон», що у штаті Іллінойс, колись увели програму, де було 24 методи фізичного і психічного впливу на ув’язненого. Мені дуже прикро жити самими тільки надіями. Я втомився, адже все життя прокладав собі ліктями дорогу в людському хижому й хворому тлумі, що називається таким гучним словом – суспільство, але тим тільки вкоськав свою грішну душу. Так, мені знадобилося ціле життя, аби збагнути його жаску нікчемність» (с. 26). Роман написано стилістично вправно, філігранно і подеколи трохи цнотливо. Проте сам піймав себе на думці, що відчуття «цнотливості» тексту виникає через те, що більшість сучасних творів експансивні й агресивні у плані сексуальності. Цей дискурс, насправді важливий для репрезентації та осмислення людини в літературі, є також і гачком для продажу творів, їхньої комерційної успішності. «Сад Галатеї» – роман, який апріорі унеможливив для себе комерційний успіх через тотальну інтертекстуальність (у романі 492 зноски, проте загальна кількість інтертекстуальних відсилань цим далеко не вичерпується), складність філософської проблематики, особливості художньої мови, наративну специфіку тощо. Проте я поділяю думку тих літературознавців, які вважають, що мистецький шедевр не може мати сьогоденний успіх і бути предметом моди. В’ячеслав Гук ставив перед собою інше, складніше завдання: розкрити психологію вже літньої людини, яка прагнула скуштувати це життя в усьому різноманітті й максимально повно і яка під кінець життя дійшла висновку, що все на світі – марнота марнот. Нібито нічого нового не сказано. Так, у романі чимало від «релігійного екзистенціалізму», як і від філософії Ж.-П. Сартра та А. Камю. Письменник, показуючи психологію Асара Янсона і його слідчого («Сад Галатеї» можна вважати особливим романом-діалогом чи полілогом), вдається до інтроспекцій, які допомагають реконструювати час, у якому формувалась психологія. Оповідач реконструює події Другої світової війни, показуючи нацистські знущання над людиною. Звернув увагу на те, що «Сад Галатеї» писався протягом 2006-2007 рр. і потім узимку 2015. Проте окремі ідеї, висловлені героями, скажімо, стосовно природи комунізму та нацизму, актуальні нині як ніколи. «Політикою я майже не цікавився, але завжди був переконаний, що комунізм і націонал-соціалізм несуть у собі приховане зло й мають деструктивний вплив на людську свідомість» (с. 50). Це свідчить про значну інтелектуальну працю, яку здійснив В.Гук, пишучи цей поліфонічний роман, зітканий із різних культурних і часових шарів. Звідси його тотальна інтертекстуальність (численні цитати, автоцитації, ремінісценції, екфрастичні елементи, відсилання до творів Мішеля Монтеня, Рене Декарта, Чезаре Ломброзо, Ф. Шиллера, Е.Т.А. Гофманна, Руперта Брука, Джона Кітса, Патріка Каванаха, Сьюзен Зонтаґ та багатьох інших), яка закріплює за твором статус інтелектуального роману. Уже було згадано, що в основі роману – по суті, Біблійні істини про добро і зло. «Зміст життя залишається таким, яким був завжди. Як стовбур хребта, як шийні в’язи. І тільки, може, глибокий сон слугуватиме гарним засобом і певним рятунком од загальної шизофренії» (с. 39). Проте було б хибним думати, що В.Гук написав традиційний або й банальний роман. У кожну нову епоху такі «великі книги», як Біблія, потребують реактуалізації новою мовою – мовою тих, хто живе тут і тепер. В.Гук, часом реконструюючи філософські постулати минулих епох, показує, що вони не завжди можуть бути допасовані до нової людини. Письменник вибудовує складну систему моральних оцінок реальності. Час змінюється, і в реальності є щось більше, ніж розподіл усього на чорне і біле. Деякі тварини здатні бачити світ у чорно-білому спектрі, проте художній замисел В’ячеслава Гука полягає у тому, аби показати те, що відбувається в інфрачервоному спектрі реальності, те, для відчуття чого потрібне шосте чуття. Цим «шостим чуттям» у романі є розум, свідомість, здатність до аналітичного мислення. У романі порушено кілька складних морально-етичних проблем, які пов’язані з особливістю історії, часу, в якому випало жити героєві. Чому літній чоловік, на думку слідчого, наважується учинити вбивство у притулку для літніх? Як у людині зароджується бажання вбити? Як інші підштовхують героя до злочину? Чому у світі має місце безпричинний гнів, агресія, ненависть? Звідки випливає здатність до жорстокості? Водночас письменник порушує і питання про те, чому взагалі людина здатна на вбивство і – ким, зрештою, є людина. Останнє запитання для мене уже є свідченням того, що «Сад Галатеї» – це непроминальний твір, який має значний евристичний потенціал у плані розкриття людської психології. Роман у якомусь сенсі є модерністським. В одному епізоді оповідач згадує Вільяма Джеймса («визнаю, що ніколи не вірив у потік свідомості психолога Вільяма Джеймса», с. 110). Проте для мене ця епізодична згадка одного з китів модерністського повороту в мистецтві і, зокрема, у літературі, невипадкова. В’ячеслав Гук, пишучи свій «Сад Галатеї», змагається з модерністськими канонами письма і прагне якщо не перевершити, то принаймні взорувати на Г.

 

Джеймса, Дж. Джойса чи Т. Манна. Окремі сторінки роману не мають жодних абзаців. Це потокове письмо, яке у принципі є різновидом техніки потоку свідомості, коли письменник відмовляється від членування наративу: роман має нагадувати плин життя, а у житті немає штучних обмежень. Потрібні чималі зусилля від читача, аби продертися через такий текст. Проте, що для мене визначає «великий роман», так це наявність у ньому філософської системи. Ця система може бути утривалена у поглядах «великих» філософів, як Спіноза, Декарт, Кант, Шопенгауер, зрештою, Ніцше, проте також мусить містити і щось нове – якісний стрибок у плані пізнання людської сутності. Асар Янсон – герой, у чиїй свідомості представлено одразу кілька філософських систем. Він мізантроп, який наприкінці життя тікає від людей, розуміючи, що на світі немає нічого прикрішого за людину. Асар утомився від життя. Він дорікає Богові за те, що Той прирік його на тортури життям, яке для героя уже давно утратило сенс. Янсон – людина пам’яті, яка водночас відчуває і тугу пам’яті. «Моя скарбниця завжди зі мною. Я не маю потреби ховати її десь, як, наприклад, ховають глибоко під землею у центрі Нью-Йорка сейфи федерального банку США, і тремтіти, що її поцуплять: це моя пам’ять. Я усвідомлюю жахну гріховність світу і ніколи не був на утриманні у власної долі, що, мабуть, і обумовлює теперішній мій душевний стан, але, щоби позбутися почуття цієї гріховності, мені треба було розраховувати тільки на кровопускальний засіб, до чого тоді я ще не був готовий, як, напевно, і кожен із нас, а зараз, міркую, уже надто пізно щось чинити» (с. 54). Герой вважає, подібно до Генрі Бреслі у «Вежі з чорного дерева» Дж. Фаулза, що світ мистецтва рухається у хибному напрямкові. Замість мистецтва людина створила собі штучний замінник. У сучасному світі, на думку героя, відбувається величезне переформатування, яке позначається на загальній дезорієнтації людства. Натура постає проти нової цивілізації. Нагадаю, що Галатея в античному міфі – морська ніфма, дочка Нерея і Доріди. У Галатею був закоханий циклоп Поліфем, який скелею розчавив свого суперника-красеня Акіда. Галатея перетворила коханого на прозору річку, а сама вона – уособлення морської гармонії, спокійного і світлосяйного моря. Галатея – кохана Пігмаліона. Аннібале Карачі написав три картини, використовуючи міф про Галатею. В. Гук обирає для обкладинки свого роману також мистецький об’єкт – картину «Нордичий літній вечір» (1999-1900) Свена Ричарда Берга (1858-1919). Водночас була і інша Галатея – дружина Лампроса з Феста на Криті, яка, приховуючи від чоловіка, що народила доньку, а не сина, виховувала дитину під іменем Левкіпп. Водночас «Галатея» має ще одну інтерпретаційну лінію. HMS «Галатея» (71) – військовий корабель Королівського військово-морського флоту Великої Британії під час Другої світової війни. У романі в особливий спосіб реконструйовано історію, пов’язану з діяльністю нацистів під час Другої світової війни. Пан Янсон був одним із тих, хто був змушений шукати точки перетину з новою політичною ідеологією, проте, як це не складно сприйняти, письменник не засуджує свого героя, а пропонує філософське обґрунтування таких учинків. «Моя душа завжди була непохитною, душа людини, котра могла пройти службу в латвійському легіоні СС за часів Другої світової війни й залишитися морально чистою. В архівах Риги десь, певно, іще зберігається досьє на мене, моя справжня автобіографія, од якої мені потрібно було відмовитися під час загарбання СРСР території Латвії. У ній зокрема йшлося, що 1943-го я був завербований до німецької контррозвідки й навіть приятелював із головою зондеркоманди паном Фельдмессером, бабієм і розпусником, який аж надто купався в розкошах, геть зневажаючи хисткі норми сучасної моралі. Кожен обирає те, що йому належить. Я обирав теж…» (с. 113). Оповідач показує, що феномен нацизму полягає у тому, що ця особлива антилюдяна філософія усе-таки була створена людьми, які прагнули перетворити цивілізацію на щось тваринне, що мусить підпорядковуватися тваринним законам і інстинктам. В особливий спосіб у романі експліковано тему розгрішення. Екзистенціалізм В. Гука має виразний релігійний струмінь, проте релігійний компонент тут аж ніяк не є ідеологічним і не має форми диктату. Кожний повинен мати право на розгрішення, і нездатність пробачити іншого, не здатність почути голос ближнього у романі постулюється як один із найбільших гріхів, які людина може взяти на себе. Бог може не чути людини, проте людина, яка шукає Бога, не може не чути іншої людини. Той, хто тікає від світу і відгороджується від людей, – грішник, у серці якого зріє жорстокість. «Я ніколи не тягнувся до парадоксів або, наприклад, аналітичності буття, і все-таки вишукувати й рятувати почуття піднесеності у кволому людському існуванні, як це, наприклад, намагалася зробити чудова польська поетка – пані Крістіна Ларс, – не буду. Не здатен. Бо – слабкий, бо – дивак, бо – боягуз. Бо, бо, бо… Існує дуже багато цих «бо», від яких я цілковито залежу. Треба змалювати, наприклад, жорстокість, якою вона є насправді: жорстокість – це коли боляче, і цей біль треба відчути, його повинно бути багато, як неба й землі, а ще – радості або печалі. Щоб із ним народитися, жити і вмерти. Біль як акт народження, коли надсікається пуповина і відходять води породіллі. Чи мої думки – модерні? Або все-таки старомодні? Ні. Тому що ні першого, ні другого насправді не існує. Це вигадка вимерлого мистецтва сучасності. Ця темна, наче льох, кімнатка, де я тепер є, – лише нова театральна декорація мого життя, де міняється все, але не сам зміст, суть, основа» (с. 39). У спогадах Янсона засвідчено, що за часів нацизму частина людей була об’єктом, а не суб’єктом історії. Для того, щоб вижити, доводилося часом продавати власне тіло. Проте цей шлях до проституції був формою виживання, причому не лише для жінки, яка торгувала собою, а й для її родини, яка не мала за що жити. «Під час війни моє тіло прийняло стільки німецьких вояків, що з них можна було б скласти ціле військо! І знаєш, чому я те робила? Щоб урятувати життя двох-трьох нещасних, яких вели через мій двір на розстріл. Нага жінка, яка відчиняла двері, щиро запрошуючи до свого помешкання, ва-била їх більше, аніж сам марудний процес убивання-страти й поховання знівечених трупів. Ті чоловіки були молоді й дужі, я трохи вже знала німецьку, і така недолуга фраза, як ich will dich lieben! – була для мене звичайною, а вони відпускали полонених за умови, що ті назавше зникнуть із міста, а потім усі гуртом ішли до мене» (с. 229). Сам Янсон пізнав у житті багатьох жінок, проте його сексуальні досвіди є формою пізнання себе і світу. Тіло, яке пропонується чоловікові в обмін на гроші або продукти, безгрішне, бо це тіло – лише монета, яку людина розмінює заради життя. Якщо Бог створив людське тіло за власною подобою, то під час продажу тіла жінка продає Бога. Епоха нацизму – це час, коли Бог таки відвернувся від світу людей. Проте ані люди не мають права карати Бога, ані Бог не повинен карати людей. У цьому – елемент нової екзистенціалістської філософії, яку пропонує В. Гук. Людина у інтерпретації пана Янсона часто постає біологізованим об’єктом, у якому тілесне нічого не значить. Тіло – лише можливість пізнати інший досвід, можливість дійти до таємниці світу і збагнути світобудову. Проте, за Біблією, – тіло – це тлінь, а отже, йому вготовано шлях повернення в землю. Значно важливішою постає свідомість, яка містить пам’ять про досвід. Людський досвід – те неповторне, що неможливо клонувати або трансплантувати. Тому весь роман «Сад Галатеї» – це фактично історія про один життєвий досвід, про життя чоловіка, який любив і убивав, який був жертвою, рабом і солдатом, убивцею, який боявся смерті і який міг убити. Допоки у світі є ті, хто пережили пекло нацизму (читай також: і комунізму), доти на землі є вірус, здатний змінювати людську сутність. Людина – це найнебезпечніший винахід Бога і водночас найпрекрасніший. Янсон пише вірші – зрештою, роман завершується віршем, який було знайдено в його камері. Мистецтво – чи не єдине виправдання Богові за те, що він створив людину. «Я ніколи нічого не цурався, що було б пов’язане з мистецтвом, і досі переконаний, що, можливо, саме в ньому, у мистецтві, сховано сутність людського життя. Так, можливо. Я непогано розуміюсь у музиці. У малярстві – теж: спробував колись свої сили і в цій царині. Коли був молодий, я навіть брав уроки малювання, бо ж був переконаний, що маю хист до цієї справи, але війна забрала його в мене, поцупила, знищила, а по війні я ніколи більше до того не повертався» (с. 50). «Сад Галатеї» – це роман про свободу і несвободу, про вільну волю і біологічну та психологічну детермінацію. Слідчий і підозрюваний часом міняються ролями. Так само і в житті: ми не завжди можемо сказати, хто є невільником, а хто наглядачем. В’ячеслав Медвідь одним із перших порушив цю філософську дилему в українській літературі («Галерник і наглядач»). В’ячеслав Гук створив роман про людину, якій набридло жити, бо нічого нового вона для себе уже ніколи не пізнає. Ця людина спустилася на дно життя і побачила як найбільше сяйво, так і найбільший бруд. Життя – це каторга, на яку людину обрікає Бог. Самопізнання нічого не варте, якщо поряд із тобою немає того, хто тебе любить. На світі може бути лише одна людина, яка кохатиме тебе і буде з тобою. Інші любощі – тільки шлях до розкриття власного світу, чинником якого є тіло. В.Гук обґрунтовує тілесність як компонент людської ідентичності, проте робить це надзвичайно філігранно і вишукано. Янсон – це свідок і жертва історії, людина, яка втомилася жити і тікати від інших. «Коритися брутальній дурості світу мені вже не стає наснаги» (с. 32). Але Янсон пізнав життя на смак. Це відчуття дає людині можливість перемогти смерть – любов’ю і мистецтвом. Здається, саме ці два феномени у романі «Сад Галатеї» дають людині можливість подолати страх і смерть. Асар Янсон не боїться ув’язнення чи своєї маленької камери. Він готовий одразу підписати усі папери й зізнатися в усіх гріхах, аби зупинити ланцюг пригадувань, тобто свої психологічні катування. «Тепер слідчий прохає мене з ним співпрацювати, а навіщо?.. Адже я вже давно погодився підписати будь-які папери, щоб не тягнути далі цю справу. А цей дивний лягавий категорично відмовився це зробити, і тепер він може паплюжити мене й моє минуле, бо я став зі своєю непокорою тим чоловіком, який розладнав його важливі плани» (с. 38). Герой готовий узяти усі гріхи за вбивства інших на себе, бо у глибині він знає одне: він – не винуватий. Проте взяти провину – не гріх, а от жити у світі, який утратив кольори і в якому ти не відчуваєш музики, дорівнює гріховності. Янсон у притулку потрапив у світ нерозуміння. Сестри підштовхували його до зла, хоча і мали святенницький вираз на обличчі. Подібно до Вільяма Теккерея чи Оскара Вайлда, В’ячеслав Гук у своєму романі знову говорить про те, що за маскою найбільших «моралістів» може бути сховано злі гримаси. Така людина, посміхаючись, насправді може тримати ножа за спиною. «Я цілковито переконаний: сучасна людська свідомість не може вважатися рушієм прогресу. Напевно…» (с. 50). Чи винувата людина у своїй підлості? Як і будь-який «великий твір», роман «Сад Галатеї» не має однозначної відповіді. Бо і сама людина, яка є творінням Бога і водночас найбільш гріховною сутністю планети, не є однозначною. Зрештою, світ так само не має чорного і білого. «У жилах я маю багато дурної крові. Коли постає гостра проблема виживання – мало думаєш про душевні пориви. Ти просто живеш як індивід, який має – проти своєї ж волі!!! – постійно контактувати із суспільством. Та клята жінка накинула на мене оком – і почалося… Вона настренчила проти мене й інших сестер – і вони гострили об мене свої язики-жала. Я обминав її, як мочарі, мов якесь зачумлене місце. Не хотів навертатися їй на очі. Вона вклала всю душу в моє цькування. А потому… Тієї дороги, яку я обрав, просто вже не можна було уникнути.» (с. 23). Сьогодні людина відійшла від розуміння прекрасного і від розуміння справжнього Добра не тому, що вона стала на бік Зла. Людина втратила орієнтири, які визначає мистецтво, через особливості історії, в якій опинилася людина у ХХ столітті і з якої й досі не може вийти переможцем. Мистецтво породжує в людині здатність мислити, і це найбільша перемога людини над своєю конечністю, над злом і несправедливістю. Янсон – рефлексивна, мисляча істота, яка перемагає свій земний час і абсурд через те, що мислить. Мислю, – отже, існую. Ця картезіанська теза постає і своєрідним мотто у романі В. Гука. Мислення не має обмежень: історичних, моральних, ідеологічних, мовних та ін. Людина здатна відчути глибину Іншого лише за умови, що сама вона здатна мислити, а отже, відкрита до світу. «Сад Галатеї» я би назвав одним із найкращих українських романів 2015 року – роман, який потребує чимало часу для осмислення своїми читачами та для утривалення в українській літературі.