По дну висоти

 

Жайоврон Михайло. Via Dolorosa. Поезія. – К.: Агенція «Друге дихання», 2017. – 300 с.

 

Петро БІЛОУС

 

До поезії звертаються з різних причин, але найчастіше це буває спробою заявити про себе у світі. За такою спробою не раз маряться слава і пошана, визнання і навіть матеріальний зиск. Тоді поезія стає засобом, а не способом самовираження. Вільною і незалежною буває поетична творчість, яка позбавлена меркантильних намірів, стає внутрішньою потребою та естетичною насолодою для автора, котрий і не задумується над тим, кому потрібні його вірші і навіщо вони взагалі. Така поезія твориться і живе сама по собі, як квітка, що прикрашає людське життя.

 

Такий роздум навідав мене, коли я перечитував книгу поезії Михайла Жайворона «Via Dolorosa». Знаю, які вірші він писав у молодості: вони поривалися у романтичну далину та перепліталися з юнацьким максималізмом і молодечими амбіціями. Вірші у книзі «Via Dolorosa» написані у зрілому віці, коли життя вже відбулося, амбіцій особливих немає, рожевий туман далеких літ вичах, листя опало – і залишилося земне дерево із стовбура та гілок, як вражаюча суть усього буття. І ось тоді прийшла пора не шукати за допомогою поетичного слова слави і пошани, а довільно виражати самого себе, осмислювати свій життєвий досвід – без чужих підказок, без чийогось впливу, без будь-якої мети, а просто і легко, як слово на душу ляже.

Не йдеться про поезію для самого себе. Будь-який автор прагне діалогу – зі світом, із самим собою і, зрештою, з Іншим, хто може відгукнутися на виражене почуття, висловлену думку. Тому є смисл впорядкувати написані вірші у книгу, поділитися з Іншим, не очікуючи ні похвали, ні огуди, ні претензій – хіба що просто щирого відгуку.

Якщо у молодості поетичні спроби бувають схожими на шумливе, пінисте пиво, то у зрілі роки вірші схожі на вистояне, витримане у бочках часу вино. Михайло Жайворон не експериментує, не ганяється за радикальними поетичними формами і не звертає уваги на те, що зараз у літературі модно. Маючи освіту філолога, виточивши слово журналістським пером, він добре володіє словесним матеріалом, тримає перед собою добротну поезію як українського, так і світового походження. Це дає йому можливість бачити свою дорогу у творчості, виявляти свої естетичні смаки та світоглядні позиції. На мій погляд, він є прихильником неокласичного стилю в поезії, яка в українській літературі представлена Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Дмитром Павличком, Ліною Костенко.

Неокласика у віршах Михайла Жайворона виявляється у природному потягові до прозорих поетичних форм, гармонійному поєднанні «красивого і корисного», почуття і думки, у виборі традиційної силабо-тонічної ритміки та добре апробованих строф (катрен, сонет). Поет звертається до звичних для слуху читачів ритмів, висловлює сентенції, які, на перший погляд, іноді видаються знайомими, однак вони звучать по-сучасному, вони актуалізовані, бо перегукуються із тими питаннями і проблемами людського життя, які відносять до «вічних».

Життєвий досвід та оцінка нинішнього дня з його вершин підказують шлях, яким слід прагнути іти до власного самовираження: це шлях мудрої розважливості та поміркованості. Таких віршів чимало у книзі. Проте Михайло Жайворон передусім для себе самого прагне визначитися, що він любить і що йому не до вподоби, що поважає, а що зневажає, що приймає у людських чи суспільних стосунках, а що відкидає. Тобто у віршах автора є життєва позиція, яка сформувалася протягом перебутих літ, є критерії, за якими оцінюються людські діяння. І висновки, які постають у виразній поетичній формі, – вагомі, продумані, виважені, часом вони звучать, як афористичні висловлювання: «Не всім дано нести хрести нетлінні», «Час з перехресть зійти, як із хрестів», «У руках творця ми – олівці, заточені на правду» тощо.

Заглиблення у поетичну матерію добре сконструйованих і майстерно відшліфованих віршів не породжує відчуття доторку до раціоналізованого мислення, бо поезія Михайла Жайворона звернута не так до інтелектуальної сфери читача, як до його почуттєвих рефлексій. Все у тих віршах вказує на те, що Михайло Жайворон – передусім лірик. Замислений лірик. То тут, то там прозирає оригінальними, тонкими, віртуозними образами ліричне начало – чи то у зображенні порухів чулої душі, чи то у пейзажним замальовках, чи то у настрої, навіяному тихим вечором чи лагідним сонячним днем. Вірш, написаний (за датуванням) у Щедрий вечір, – легкий і граціозний, має алюзію на дівочі ворожіння, тому оригінально і проникливо звучать у ньому рядки: «В чиїм серці сьогодні засну, / У чиєму прокинуся завтра?». І такі ліричні одкровення не лишаються непоміченими тими численними читачами, які відгукуються миттєво на опублікований черговий вірш у Фейсбуці.

У кожному творі Михайла Жайворона закладена певна думка. Ще древні греки вважали, що у поезії має домінувати думка, яка, наче іскра, освітлює увесь словесний матеріал. Власні відкриття, актуалізовані думки давніших часів і народів поет не нав’язує, а тонко та органічно проводить крізь образно-поетичну текстуру. Інакше кажучи, вдало сформована художня система вірша служить своєрідним провідником важливої думки, яка зазвичай «вистрілює» у фіналі твору. Наприклад:

 

У свій час відпалаємо вволю,

Небо враз спалахне голубе.

На останньому згарищі болю

Віднайдемо нарешті себе.

 

Тим-то видаються вірші Михайла Жайворона співзвучними з думками читачів, котрі по-своєму обмірковували якусь важливу життєву ситуацію, чийсь вчинок, свої сподівання і сумніви, але не знаходили для цього відповідних слів. Нерідко вірш потрапляє «в ціль», бо має відгук у свідомості та душі Іншого.

Поету зрілого віку властиво оглядатися на прожите життя. Не тільки на своє власне, а й своєї країни, свого народу. Не випадково свою книгу Михайло Жайворон назвав «Via Dolorosa», тобто «Хресний шлях», адже людське життя постає символом важкої дороги, нелегким випробуванням для кожного. Зі змісту книги зрозуміло, що життя кожної людини – то її хресний шлях, то її важка духовна праця бути у житті людиною, щоб навіть на Голгофі, яка образно мислиться кульмінаційним моментом у людському житті, з ясними очима та відчуттям не марно прожитого життя подивитися у небо, вище якого нічого немає на світі. Назва книги конкретизується, розростається новими асоціаціями у віршах: «Колись і мій народ зійде з хрестів», «Нас розпинають – ми ж іще живі», «Не вмерла ще й ніколи не помре / Моя Вкраїна-Русь, моя Голгофа»; подібний мотив звучить у вірші «Де ви, українці, в своїй Україні?»; «Несем хреста, розхристані і босі, / Аби цю мить хоча б на мить збагнуть».

Також не випадковими є у книзі постійні алюзії на біблійний текст, на персонажів біблійної історії, оскільки Святе Письмо мислиться автором як вагома книга, у якій відображено мудрість багатьох народів, закладено поетичні архетипи, які донині розгортаються у літературній творчості багатьох письменників. Звернення до біблійних образів – своєрідний прийом, який вдало використовує Михайло Жайворон. Бо ті образи – загальновідомі, за кожним із них стоїть певне явище чи риса характеру людини. Тому вони, образи, легко вгадуються і входять у свідомість читача, котрий за допомогою поетичних рефлексій, висловлених у вірші, вибудовує своє уявлення про сказане у творі, формує власну думку з того чи іншого приводу. Створюється враження уже почутого, раніше знаного, але в тому й секрет таких поетичних творів Михайла Жайворона, що він уміло, за допомогою натяків та опрозорень підводить читача до самостійних суджень і висновків, спонукає заново пережити той чи інший біблійний сюжет. Тож вся книга – це роздуми про людське життя у його складних перипетіях, про свій народ, який не хоче бути розіп’ятим на Голгофі історії, а нарешті вийти із сухої пустелі у землю обітовану свободи і процвітання.

Справжня поезія виявляє себе передусім у тому, що кожен поетичний твір має глибокий підтекст. Цей підтекст навмисно навряд чи можна закласти, бо здатність до образного мислення дана не кожному. Згадався Григорій Сковорода: «Зрозумій одне тільки яблучне зерно, і досить тобі. Коли  в нім сховалося дерево з коренем, гілками, листям та плодами, то можна в ньому віднайти незчисленні мільйони садів, осмілюся сказати, і незчисленні світи».

У віршах Михайла Жайворона якраз і вражає завжди та повсюди змістовний і поглиблений підтекст. Здається, пише він про звичайні, повсякденні, прості речі, але то лише поверхня айсберга. Ось, наприклад, занедбана залізнична колія, заросла деревами і всипана опалим листям. Так, це сумно. А чи веселіше було б, якби оцей ліс вирубати, все зрити бульдозерами і розрівняти, пустити цим шляхом швидкісний поїзд? Прогрес! Але ж унікальний куточок природи загинув би. Асоціативно згадуються затоплені землі вздовж Дніпра, коли будували каскад гідроелектростанцій. Ніби також прогрес. Але ж поховано під водою не просто родючі землі, а й цілі села з хатами, садками, могилами… Значить, вірш викликав такі асоціації, які зачепили глобальні проблеми сучасності. Такий його підтекст. І подібних віршів у книзі Михайла Жайворона чимало.

Проте уважне прочитування підтекстів, образної структури поетичних творів доступне лише такому читачеві, котрий розуміється на поезії. Думається, що книга Михайла Жайворона потрапить у руки саме такому читачеві. Вільне і незалежне віршотворення потребує вільного і творчого читача. І тоді поезія буде залишатися хай не сурмою, яка кудись кличе чи будить вічно сплячих, а затишним пристановищем думки і почуття, музики і гармонії, розкошування у Слові, приємним і водночас щемливим віддаванням себе у чистий вогонь очищень та оновлень.

 

м. Житомир