Одкровення сонцепоклонника

 

 

Андрій КОВАЛЕНКО

Ярослав Орос. Витівки Ярґа. Гутірки коло ватри: оповідання, вірші. – К.: ЛА «Друге дихання», 2017. – 320 с.

 

Будь-який новий міф розпочинається з розвінчання старого. Окрім хіба що первинного, трансцендентного, куди людині з її примітивним апаратом осягнення – зась. Причому, старе й нове почасти міняється місцями, а іноді виходить у непізнаваний, четвертий вимір часо-простору. І жоден Платон не проб’є стіну, за якою нібито спочиває «світ ідей». Та хіба нас не манить ще й досі – після тисячоліть поневірянь  – спасенний і, водночас, недосяжний квіт папороті?

І ось з’являються (ніби нізвідки) єретики, котрих, за канонами переписувачів сакральних текстів і історії, слід піддати «очищувальному» багаттю інквізиції. Як правило, – це знакові історичні фігури. Григорій Сковорода з його  «святотатством»: мовляв, рай і пекло – в душі нашій. Тарас Шевченко – з одчайдушними прокляттями на адресу цинічного й жорстокого Саваофа і створенням власного дохристиянського епосу (і тут, вочевидь, варто полемізувати із Григорієм Грабовичем щодо «дуалізму Шевченка» поміж християнством і язичництвом).  Іван Франко – з вибуховою «Поемою про сотворення світу»: первинними є шумерські славні, привласнені й переінакшені на гендлярський манір літературними ремісниками Давнього Заповіту. А хіба можливо в цій когорті оминути світлий геній Павла Тичини – «невільника, беззаконника, сонцеприхильника, вогнепоклонника»? Нині одним з небагатьох, хто невдячно продовжує котити цей Сізіфів камінь до Бескидів, є реставратор (чи ж пак творець) арійського міфу Ярослав Орос.

Звісно, питання його дорослості до масштабів осяйних попередників – наразі відкрите. Журналіст за фахом, автор подекуди не цурається публіцистичних пасажів, які коли-не-коли опукло дисонують із високохудожнім письмом. Проте ці стильові «оксиморони» вигладжуються, навіть в позитивному сенсі нівелюються бунтарством а-ля Камю і монументальною, гейби єретичною «переоцінкою всіх цінностей» на взірець Ніцше. «Я свідомо повертаю народній вірі… соняшний знак: вичахлу від засліплення свастику. Штучно привласнена готами-фетишистами символіка української віри має належати новим дружинам князя Святослава. Отакий я: посталий з лиця землі нащадок білих горватів. Забутий світом, рідними та знайомими – в нелегальному становищі» (оповідання «Холодне місто»).

І якщо в багатьох легендах і казках є викрадачі Сонця (як, скажімо, магічний давньоскандинавський вовк Фенрір, котрий поглинув Верховне Божество), то квінтесенція Оросової творчости – повернення Дажбога на його сакральну орбіту. «Той, хто поклоняється Сонцю, чхав на сутінки й порожнечу», – так мимоволі окреслив Орос наріжну ідею своєї творчости в поминальному слові на смерть свого гуру – Василя Рубана, легендарного лицаря світла з міфічного ордену Тар’я.

Набите оскоминою гегелівське «заперечення заперечення»? Можливо. Проте, водночас, – чітке й безкомпромісне позиціонування на терені рідної віри. Причому, – практично стертої з поверхні землі та буцімто повністю витравленої на рівні ДНК сучасних українців. Саме тут Орос підсвідомо перегукується зі французом Жаком Дерріда щодо невидимих, проте реальних міток у місцях розриву «тексту».

Нова книга письменника «Витівки Ярґа» написана – і в прямому, й у метафоричному сенсі – в чи не найжорстокіший відтинок безчасся, в апогей локальної, особистісної й глобальної Калі-Юги. Саме протягом цієї епохи чиниться дія в текстах, або вибудовуються авторські рефлексії, іноді – медитативні осяяння. Богиня зла проливає ріки крові, засіває висхлі левади порохном, засмоктує всіх і вся в ненаситне черево смерті. Протагоністи Оросових новел і віршів цій тягучій апокаліптиці протистоять. Вірніше, намагаються протистояти. Так, як можуть звичайні, земні люди, втім – наділені прадавнім генетичним стержнем, на кшталт шопенгаверівської «волі до життя». Персонажі Ороса не виступають гераклами, билинними богатирями, голлівудськими шварцами чи спайдерменами. У нього Ярґ – чоловіча іпостась санскритської «ярґи» як шляху до весняного сонця. І, водночас, – метафізичне вособлення різноликих звитяжців, виплеканих письменником.

Наприклад, в оповіданні «Межа вітрів» – це герой-відлюдник, котрий тікає од низинного вертепу до гордих карпатських вершин. І саме там причащається до енергетичної вісі, що стримить у центрі арійського світу. Водночас, за грошовитими залаштунками відомої альпійської країни, механічні муралі намагаються проштрикнути Берегиню фрейдистсько-ейнштейнівським коллайдером. Орос густо й подекуди фантасмагорично описує в своїй прозі це самовбивче «харакірі найнижчих чакр». Відтак, його герой тікає в гори не тому, що слабкодухий. Він прагне просвітлення, яке апріорі неможливе на низинному щаблі грубої матерії. Тому він обирає «ойкумену рослин». «Злагода й мир панують на межі біполярних вітрів. Аж не віриться, що таке можливе, коли в долині точиться війна. Війна за поділ неділимого». Особливістю Оросового письма є те, що буквальне сприйняття його міфотворів спричиняє руйнівний ефект табула раса – коли захаращена ілюзіями й потворними смислами енергетика випаровує речення, слова, лексеми, корені, літери…

Письменник ніби виявляє симптоми й окреслює причини затяжної і тяжковиліковної хвороби людства й, зокрема, українства. «Змалів сей світ». Цілитель же постає в двох іпостасях. З одного боку, це – людина-творець, котра од старого блуду вернулася до рідного арійського Дажбога і ціною надзусиль відмовилася від морфію чужої, руйнівної релігії. З іншого, це – безособова, але жива природа закарпатської «межі світів», що новою Атлантидою постала поміж Середземномор’ям і Арктикою. Так, у новелі «Хвіст ящірки» автор ніби провадить незримий діалог з Богданом-Ігорем Антоничем, ще з одним карпатським мольфаром, котрий здатен до язичницького перевтілення. І якщо Антонич «був хрущем», то Оросовий протагоніст досягає гейби стану «дзен»: звичайну гірську ящірку він любовно змальовує немов натурницю, а затим і сам перевтілюється в неї: «Все, що ми після себе лишаємо, – то хвіст ящірки». В карпатському циклі автор мимоволі перегукується і з фолкнерівським живим, а відтак таємничим бором, і з синтоїстським міфологізмом вкупі з пограничною експресією японця Акутагави, і з відлюдником Германа Гессе Сіддхартхою, котрий вчився розуміти «мову звірів, кольорів і трав».

Попри все, так би мовити, кармічним осердям Оросової збірки виглядає новела «Никифор». Це – притчовий наратив про трагедію і щастя напівбожевільного, проте геніального митця. Пришелепкуватий, гейби бомжуватий художник нагадує бітлівського «Вар’ята на пагорбі», над котрим презирливо збиткується карнавальний натовп т. зв. нормальних християн. «Опецькуватий, мов гриб», син глухонімої покритки Никифор, ніби Сковорода, йде курним гостинцем до свого Сонця. Його примітивні на перший взірець ескізи й штуки «на обгортках викинутих на смітник зошитів і картонних коробках з-під цигарок» магічно перевтілюють сіру буденність й остогидлу рутину в новий містеричний Всесвіт.

Відтак, геть не випадково книгу проілюстровано репродукціями Ван Гога. Хіба люмпенізовані гвинтики, сексоти, гендлярі од маскультури творять історію й метафізику людини й мистецтва? Хіба завтра хоч хтось згадає лего-конструкторів інсталяцій зі сміття й іржавих «артефактів» постсталінської індустріалізації й квантової доби «сутінків Європи»? Натомість, Піросмані й Чурльоніс, Білокур і Приймаченко, Ван-Гог і Никифор творили у вічність. І демон золотого тільця сам розбивався вщент перед ними на жалюгідні й непотребні друзки. Тож невипадково, що авторовий творець вирушає жебракувати добровільно (новела «Обітниця»), немов даосистський відлюдник у гірській хижці давньокитайського поета Ван Вея. Цим письменник і шокує маркетингово-орієнтований натовп часів Калі-Юги.  Та не лише цим.

Чи є простим збігом, що орфоепічно саме прізвище Орос співзвучно з давньогрецько-міфологічним Еросом? Один із первнів видимого світу, животворна сила й рушій природи є таким собі вишневим візерунком у товщі одкровень сонцепоклонника. Цей закарпатський узір органічно й часом шокуюче для святош виблискує на традиційно цупкій і, водночас, постмодерно строкатій тканині Оросової поезії в прозі (чи навіть прозі в поезії). В кожному разі його творчість – це наріжне явище, а не тимчасова з’ява – на манір розпіарених едіпів-царьків од української літератури.