Ми приречені на любов

 

Есей на книжку Гарсіа Лорки „Чотири короткі п’єси” у перекладах Дмитра Дроздовського

 

 

Антонія ЦВІД,

письменниця

 

„Без любові – світ приречений” – основний меседж метафорично насичених п’єс Ґарсіа Лорки в блискучій українській інтерпретації  відомого літературознавця Дмитра Дроздовського, які нещодавно побачили світ під загальною назвою „Чотири короткі п’єси” (Університетське видавництво “Пульсари”). До оригінально оформленого збірника увійшли такі філософсько-драматичні твори великого іспанця, як „Початкове ауто сентиментальне”, „Про любов. Театр тварин” та пародії на дві попередні  – „Тіні” і „Єгова”.

Презентовані п’єси – це спроба розв’язання проблеми екзистенції людини в дегуманізованому світі через рефлексії автора, його емоційне осмислення власних переживань. Завдяки акцентації Ґарсія Лорки на універсальних аспектах буття, законах світобудови, сенсі життя як константи, тексти набувають філософської наповненості.

У мізансценах творів мають місце і анімалізм – надання тваринам рис людини. Тут і алегорія – приховування реальних явищ за художніми образами, що, за визначенням Костянтина Родика, є своєрідна „гра з різними шарами асоціацій і досвідів”. Широко використовуються в п’єсах алогізми, автор сполучає суперечливі поняття, порушуючи логічні зв’язки заради смислового ефекту.

П’єси Ґарсія Лорки – це певна переакцентація життєвих орієнтирів читача, дивовижне ламання стереотипів свідомості. Автор у своїх творах буквально перевертає світ, як пісковий годинник. Бог стає олюднений, а людина викрадає вічність у Бога. І на цьому перевернутому світогляді вимуровується абсурдна дійсність, яку ми бачимо хіба що за причиненими дверима, коли людина оголюється сама перед собою, зриваючи маску. І виявляється – ми абсурдні, але цього не усвідомлюємо. А дійсність, яку бачимо в дзеркалі, нам геть не належить.

Ця невеличка книжечка викликає море думок і асоціацій. Вже в її оформленні привертає увагу малюнок самого Ґарсіа Лорки – маска, яка спадає з  лицедія. Далі бачимо тріангул із всевидячим оком в центрі – давній символ юдаїзму та христаянства. Верхівка трикутника нагадує вершину піраміди, покликану з’єднувати земне з Божественним. Бачимо і юнака з розірваним серцем, який ніби підживлює своєю кров’ю оте єднання. Це  символ того, що справжнього мистецтва можна сягнути через біль. З  піраміди йде червоний дим, символізуючи відтворення духовної єдності, яка не може бути мертвою, бо підживлена кров’ю. А в центрі всього – лицедій, погляд якого глибоко занурений у метафізичні роздуми про сутність буття, що  насправді не таке вже й радісне.

Що ж визначає квітесенцію людини? Ґарсія Лорка у п’єсах, зриваючи маски, показує, що в глибині людського „Я” все ж жевріє вогник Божественного. Отого первня Любові, яка є суттю Всевишньої субстанції, що існує в кожному атомі фізичного світу. Ларошфуко, на якого посилається Дроздовський в одному зі своїх інтерв’ю, вважає, що головне, аби ця маска не приросла. Мене вразив деякий перегук – один з персонажів мого щойно завершеного роману-абсурду, у якому один з персонажів, образ Нечистого, в глибокій старості зриває з себе маску, що вже приросла… І постає спотворене криваве місиво. Ця потвора лякає янгола, втіленого в людину, і він вистрілює в неї. Ось такий парадокс. Майже як в іспанця, де янгол олюднюється, прибирає непривабливих людських рис і робить аморальні вчинки. Зривання прирослої маски – символ того, що  людина втрачає своє справжнє лице остаточно. Маємо допомогти одне одному зірвати з себе маску. Подібне притягується подібним, і в дружньому до тебе середовищі людина поступово стає сама собою. Вона розкривається, як квітка, відчувши сонячне тепло. І в світ еманує тонкий аромат справжньості. „Троянди висихають, проте аромат залишається. Нехай всохне моя душа, проте залишиться запах любові”, – як мовить Лорка голосом Привида Поета. Коли б всі люди були такими, людство було б щасливим!

Метафізичні п’єси Ґарсіа Лорки, в потрактуванні Дмитра Дроздовського, виконані у жанрі ауто, мають релігійно-алегоричний зміст. І, як зазначає сам перекладач, тут існують дві гностичні тематичні лінії, на які нанизується сюжети  п’єс. Перша з них – паломництво душі в потойбічний світ, як зазначає перекладач, а друга – знеславлення Бога-Отця як образу Закону і піднесення Христа яко Людино-Бога, звеличення Любові.

У першій поемі мовиться про Вічність і Бога. Вже на сампочатку автор натякає, що має статися щось трансцендентне… І цими словами він уже вводить реципієнта у світ, що існує поза межами людської уяви. Янгол закликає повернути собі віру в Бога і тоді Господь обдарує всіх своєю любов’ю. „Любити знання, – каже він, – значить сумніватися, бо ж коли розум сягає своєї вершини, він постає проти Всевишнього, а насправді досконале знання неможливе. Розум руйнує образ Бога. Тільки Бог має всесвітній розум”. Привид не вірить йому: „Я більший від Бога, Бог не сумнівається в собі, а я сумніваюся…” І тоді Привид Поета, який приніс книгу Любові, зізнається, що ніколи не відчував любові до Бога. „А ті, хто любили Його, – каже він, – робили це оманливою любов’ю. Любов до Бога була стражданням тіла, через яке мала пройти душа, аби здобути надію на вічне життя”.

І тут мені спливають на гадку християнські канони, за якими людина мусить себе піддавати аскезі. Загадаймо, Тарас Шевченко при всьому шанобливому ставленні до Бога, що випливає з його творчості, гаряче виступав проти всякої аскези. В одній із своїх поезії, присвячених Надії Тарновській,  яка відмовилася вийти за нього заміж тому, що вони були кумами (а це великий гріх), запевняє її, що зречення любові ще більший гріх. Внутрішньо вільна людина не проти релігії, але проти обмежень, які вибудовують церковники.

Ґарсія Лорка оспівує пристрасне кохання: „Моя ж любов була первозданна, з такої любові народжується первісток незахищеної душі. Це пристрасть, яка починається в сексуальному русі, але сягає небес, які вищі від Бога. Це ідеальний світ”. Хіба тут не йдеться про отой всесвітній хрест Любові, горизонталь якого за законами Світобудови являє собою фізичне начало Всесвіту, а вертикаль – духовне? Саме ця концепція була осмислена мною свого часу в філософсько-еротичній поемі „Обертальний хрест, або Філософія двох” і підкріплена висновком у рецензії  Юрія Андруховича. „Це – єдино можливий шлях”, – писав він. Бо саме за такого поєднання плоті і духу можливе істинне кохання, а без нього – то лиш фізична близькість.

Мене завжди приваблювала ідея пізнання світу через еротичне начало, кохання, материнство, боротьбу і єдність протилежностей, оскільки чоловік і жінка – це завжди боротьба і єдність. І я гадаю, що ортодоксальні твердження про те, що статеві стосунки потрібні лише для народження дітей, можуть викликати в сучасної людини хіба що протест, який мав місце  в моєму вінку сонетів „Гріховна таїна”. Чи не про оцю ж саме „пристрасть, яка починається в сексуальному русі, але сягає небес…”, писав і Бердяєв, виголошуючи, що особисте, інтимне має вийти на широкий історичний шлях і визначати його.

„Любов вища за плоть, вища за душу, її неможливо помислити, бо вона ідеальна для будь-якої думки”, – стверджує у своїх п’єсах Ґарсіа Лорка. І через те олюднення Бога, як мені бачиться (хай простять мені святі отці), ми банально одягаємо чарівних юних дів у чернечі сутани, насправді творячи зло – убиваємо живу плоть, що є ще більшим гріхом перед Природою, а отже, перед Богом. Людство все ж має поступово долати догми. „Любов до Бога заміняла плач за людським життям, – каже Привид, – Бог був великим плачем, в якому людина знаходила порятунок і в якому жаліла себе. Моя ж любов була первозданна…” А первозданна любов вища від Бога, вважає він: „Я волів би обійти півсвіту, аби знову знайти ту свою первозданну любов”.

Ґарсія Лорка проникає в саму суть зародження Любові. Коли Янгол гнівно заявляє, що Бог прокляв його за ці слова, Привид не здається, висловлюючи сумнів, чому Бог, створивши першого Чоловіка і першу Жінку, заборонив їм радість любові? „Адам і Єва звідали на собі гнів Божий, бо доторкнулися до того, що було сильнішим від Бога… – каже він. – Отож любов стала причиною всіх страждань людини; любов вища від Бога”. Лорка ніби врік себе, виголосивши вустами Привида-поета: „Кажучи це, я знаю, що мене чекає знищення назавжди. Але всі ви почули мій крик…” Його сам Космос уже вів до знищення. І саме Лорка прорік дивовижну річ, посіявши сумнів щодо візії: Бог не може існувати поза Любов’ю, бо це – одне й те ж.

Важливо врахувати час і обставини, коли Ґарсіа Лорка творив свої п’єси. На початку минулого сторіччя постав модернізм на перетині двох філософських потоків: європейської „філософії життя” і притаманної менталітету українців „філософії серця”, яка виразно простежується  у вченні  Григорія Сковороди, хоч має тяглість з часів Київської доби, а то й сягає неоплатонізму… Пізніше це відіб’ється і в творчості наших класиків, насамперед  Тараса Шевченка. Це – коли „серце” постає універсальною категорією, втілюючи в собі ідею всеєдності. Цей „кордоцентричний” дух спостерігається і в Лорчиному бажанні охопити  безмежне в обмеженому і абсолютне у відносному. Можливо, саме такий сенс життя шукав Ґарсіа Лорка, мешкаючи у провінційному містечку Ґранаді.

Згодом у його житті відбуваються кардинальні зміни, спричинені переїздом восени 1910 року до Мадрида, де поет заприязниться з  Сальвадором Далі і Луїсом Бенюелем. Потрапивши до кола мистецької еліти, поет відчув віяння таких культурних тенденцій авангардистського напрямку, як модернізм та ультраїзм, що не могло не вплинути на його світобачення і стиль письма. Від „серйозної тональності” він переходить на бурлескно-саркастичний тон, створюючи пародії на перші дві п’єси, презентовані нам у чудовому перекладі Дмитра Дроздовського. Так утворюється своєрідний інтертекстуальний діалог між ними, що звучить іноді парадоксально й кумедно.

Так, п’єса „Єгова” є пародією на „Початкове ауто сентиментальне”. Тут зриваються маски і та дійсність, яка на метафізичному рівні бачилася глибокою, раптом починає виглядати спотвореною – як у кривому дзеркалі, в яке дивишся і тебе розбирає сміх від власних викривлених рис. Насправді пародія на п’єсу – це пародія на самого себе. Олюднений Бог у п’єсі „Єгова” розмовляє на просторіччі, підхоплює застуду, п’є аспірин від головного болю, гнівається… Янгол розмовляє з ним на рівних: „Як будемо лягати спати, то натру Вас маззю зі скіпідаром… Але ж побійтеся Бога, Ви так високо, а у вашому віці доволі небезпечно підхопити якусь застуду. Пригадайте лишень бідолашного архангела Михаїла!”

Далі Янгол рекомендує Єгові трьох соковитих янголичок для розваг… І що він чує у відповідь? „Нині ж сили вже не ті. Що я з ними робитиму? А ці ж бестії, певно, вже й губи підфарбували? Ось раніше все не так було, в часи моєї юності ніхто не фарбувався. А тепер ці почали, хай їм грець, наслідуючи людей, геть зіпсувалися. Вироджуємося… Наслідування вбиває…” Єгова сварить Янгола за те, що той вуса відростив, перуку начепив, та ще й тхне від нього! „Раніше янголи кохалися у філософії, метафізиці, поезії! Моїй любові!” Він називає янголів грішниками, а до Змія каже: „А ти взагалі повимикай світло і не рипи, стара шкапо!” Єгова журиться за днями, коли палала неопалима купина, а тепер вигадали сірники. Зрештою вигукує, рвучи на собі волосся: „Я на власні рамена поклав Вічність, яку віддав Світові, але все пішло шкереберть! Немає більше вічності! Тільки тлінь!” Янгол констатує: „Її привласнила людина”.

Без любові наш світ приречений – стверджував на початку минулого сторіччя Ґарсія Лорка. Адже він жив у час, коли явився Антихрист під личиною войовничого атеїзму. Падали хрести з церковних бань, вибухали підірвані собори. Власне, відбувалося нищення святості і наставало відчуження Людини від Бога. І в цьому – найбільша трагедія минулого сторіччя. Лорка, особливо в останній п’єсі „Єгова”,  не випадково перевертає світ, як пісковий годинник: Бог стає олюднений, а людина позбавлена Бога! І виходить така собі а la cоmеdia, за якою стоїть трагедія людства: Людина раптом каже Богові: „Ти примара! Тебе немає!” І тоді Всевишній вирішує покарати Людину нерозумну… Відбувається таке собі своєрідне перевиховання Homo sapiens через своєрідну духовну переукомплектацію. Здається, Бог мав би поступати по-божому: рятувати людство, поселяючи янголів у душі новонароджених. А він робить вчинки, як людина, бо набрався людських вад – все змінилося за законом піскового годинника. У п’єсі показано, що до влади прийшов Хам, який відірвав людину від піднесеного, себто духовного, позбавив її любові Божественної.

Абстрагуючись від естетики Канта, на яку посилається Дмитро, висловлю власний концепт, так би мовити, поетичні візії щодо прекрасного й піднесеного. Без піднесеного, як на мене, не існує прекрасного і навпаки, бо одне плавно перетікає в інше. Прекрасне є елементом піднесеного. Піднесене – це те, що підносить до божественного, духовного. Тому культура соціалістичного реалізму, хоч як вона намагалася оспівати рожевощоку людину праці, позбавлену витончених рис людини піднесеної, для мене була позбавлена прекрасного, бо в ній не існувало отого піднесеного. Місця піднесеному, інтелігентному там не було, а було лише викривлене системою поняття про це. Лорка у своїй драматичній поемі „Про любов. Театр тварин” зображує світ свиней, які збунтувалися і створили Асамблею боротьби з різником-людиною. А в змінених поняттях моральності інтелігентному немає місця, бо там панує викривлена система координат. І це  відчували люди високої духовної структури, які не вписувалися в ті лекала. Картину приходу до влади Хама особливо яскраво зобразив у „Собачому серці” Булгаков і показав, що з того вийшло.

Згадаймо і українське розстріляне Відродження. А андеґраундна хвиля поетів-шістдесятників… Дуже показовим у цьому плані є творчість українського генія від живопису гнаного  Віктора Зарецького. Він є живою ілюстрацією існування митця того періоду.  Відчувши сатанізм епохи, у якій опинився, він відсторонився від методу соцреалізму. Митець звернувся до світової культури. Його захопив клімтівський світогляд і він почав творити світ в умовах антисвіту, якою була тодішня дійсність, де не було місця людині вільній, де цинічна система фізично винищувала людей високо духовних…. В тому світі вбили його дружину – Аллу Горську. І він мусив втекти від світу жахітливої дійсності у мистецтво – у світ прекрасного. В. Зарецький показав єдність прекрасного і піднесеного в отих нових, відірваних від реалізму полотнах, насамперед в тих одухотворенних портретах духовно багатих жінок – актрис, а то й просто жінок, в душах яких уздрів промінь духовності, тобто піднесеності, отого добра, тієї божественної Любові, яку вони несли у світ за своєю суттю. Згадаймо хоча б його портрети Раїси Недашківської, Лесі Авраменко, Ольги Кравченко, яка під впливом великого майстра зрештою й сама стала художницею.

Лорка, проголошуючи  Вселюбов, водночас нещадно критикує людство, до якого зараховує і себе! «Людина – це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною, – канат над прірвою» – сказав Ніцше. Я ніколи не була прихильницю ніцшеанства, але  бачу певний перегук між цими словами і отією  „прірвою” у п’єсах Лорки – Дроздовського, у яку просто приречена впасти людина, позбавлена Любові.

Лорка з голосу свині називає людей нелюдами, бо вони порушують всесвітню гармонію. Персоніфікація вражає, адже свині, перебуваючи  поміж людей, перехоплюють їхнє уявлення про  добро і зло з тією лиш різницею, що ці мирні тварини нікого не вбивають. Свиня розповідає, як люди прийшли і  на  очах малих поросят закололи їхню матір і  відтоді ненавидить усіх людей. Голубка, символ духовності, яка слухає всю цю страшну історію, вигукує: „Це жахливо!”. Свині перебувають в рабстві в людей і мріють про свободу. Постає трагічна картина, після якої хочеться стати вегетаріанцем. „Чорнота мого життя, – каже Свиня, – змусила мене стати відлюдькуватим скептиком, який мав би жити в лісі, подалі від цивілізації”.

Колізія вибудовується на протиставленні. Голубка зі свого боку розповідає: „Людина зробила нас символом любові, зрештою навіть символом свого Божества”. Зрештою тварини хочуть знищити або поневолити людей і кличуть на свої збори соловейка. Одначе той відмахується від них, кажучи: „Бачу, що у вас напад люті. Я живу тільки заради любові”. Ось основний меседж – життя заради любові. Коли б кожен так сказав і так зробив, світ був би преречений на Любов.

Любов – ключова категорія життя. І саме це єднає між собою світових геніїв, які несли свій хрест, як Ісус Христос на Голготу. Бо вони завжди були попереду, а людська маса не завжди вчасно ідентифікувала їх як носіїв Божественного і нищила. І це попри те, що завдяки саме їхній Любові виживали цілі нації. Так ніс своє розп’яття Ґарсіа Лорка, так розпинали за життя і нашого великого Кобзаря. У своєму романі-трилогії „Возлюбленик муз і грацій: Кохані жінки Тараса Шевченка” я намагалася показати, як хлопчина-кріпак змалку  всією своєю суттю тягнувся до вищого світу – до піднесеного. Одначе стикався з тиранією і диспотизмом, на яких акцентує увагу в своїх п’єсах і Ґарсія Лорка. Тарас Шевченко, усвідомивши суть оточуючого світу, не змирився з його вадами, а протиставив йому прекрасне і піднесене, прагнучи врятувати приречене суспільство. Так виникає гегелівська колізія. Світ знищує Генія, а потім оплакує його. За моєю концепцією, Т. Шевченко був посланий небесами на землю для звільнення нашого люду з кріпацтва. Адже він був посланий саме в кріпацьку родину, аби, збунтувавшись, добиватися звільнення усього свого народу від цього рабського становища, і забирає його Господь на небо саме після виконання ним цієї високої місії – на початку 1861 року вийшов указ про скасування кріпацтва, про що поет уже знав. Так само нице суспільство розстрілює і молодого, сповненого творчого лету Ґарсіа Лорку, знищуючи таким чином не окрему Людину, а цілий Всесвіт в людині!

Люди апріорі суб’єктивно трактують поняття Любові, бо вони намагаються матеріалізувати як самого Бога, натягуючи на нього шати своєї уяви про нього. Ми звиклися з думкою, що Бог є Любов. А це означає, що саме Любов і є Богом, тією Божественною субстанцією, яка єднає все суще. Це та енергія, яка залишається після нас і живить собою Космос. Як казав Григорій Сковорода: „Все минає, та любов після всього зостається. Все минає, тільки не Бог і не Любов”. І людина як енергетичний згусток апріорі може існувати на рівні духовної константи.

Перечитуючи п’єси Ґарсія Лорки в перекладах, схожих на високохудожні переспіви Дмитра Дроздовського, ловлю себе на думці: якщо янголи й справді фізично втілюються в людей, то, можливо, наш поет, перекладач і літературознавець – серед них. В українських варіаціях творів великого іспанця відчувається море доброти, любові до ближнього, отієї всеохопної Всесвітньої Любові, якої нам сьогодні так бракує. Адже хочеться вірити, що світ приречений на Любов, без якої йому не вижити.

№14 (202) 14 липня 2017