Зозулині яйця – в солов’їні гнізда

(філологічний есей)

 
Анатолій ТКАЧЕНКО
 
Одразу мушу зізнаватися/виправдовуватись: чимало наведених нижче роздумів, прикладів уже сяк-так оприлюднював, проте і просто констатовані, і ніби ж гумористично чи й саркастично затавровані явища торжества канцеляриту, калькування, засилля варваризмів, інших мовних глюків постколоніальної свідомості, і то не лише масової, а й, що прикро, філологічної, набувають чимдалі загрозливішого поширення. «Тож знов доводь і не соромсь повторів, / Щоб істина та істинна була» (Іван Драч, «Дума про Вчителя»). От і мушу варіювати, класифікувати, додавати аргументів, нових і ще новіших прикладів, аби ж таки достукатись до читачів, і насамперед, певна річ, до гуманітаріїв.
 
Ось характерний приклад. Статтю під саркастичною назвою «Ой у полі вербалізація, а під нею – глобалізація» опубліковано в ЛУ ще 2008 року (15 травня). У передостанньому абзаці писав: «Це дивовижна річ, але вже, здається, нікого ні дивує, ні обурює, що йдемо на повідку в канцеляриту. Адже цілком очевидно, що скалькована Його Величністю Бюрократом і винесена на першу сторінку авторефератів словосполука “наукового ступеня кандидата (доктора) філологічних наук” – потрійна тавтологія. Бо ж достатньо сказати: “Автореферат дисертації на здобуття ступеня кандидата (доктора) філології”. Треба щось із тим робити, шановні колеги, бо так і самі звикнемо, і нам ні впадатиме ні кидатиметься в очі, а молодші вважатимуть, що то норма ділового мовлення. Але ж ділове не означає кальковане, канцеляризоване, тавтологізоване».
Гадаєте, хтось ізреагував? До речі, останнє слово написане відповідно до норм милозвучності, інакше був би какофонічний збіг приголосних сь+зр, але наш туговухий друг комп’ютер тут-таки підкреслює і дає три «правильні» варіанти (із реагував, і зреагував, зреагував). А знаєте, куди ведуть сліди тієї потрійної тавтології? У росіян – «ученой степени кандидата (доктора) филологических наук». Отже, в них на один повтор менше, бо не науковий, а вчений ступінь. А в грузинів давно вже реалізована ота нормальна пропозиція (самі подумали, без озирання ні на старшого брата, ні на бюрократа): у них – кандидат (доктор) філології. І крапка. Адже …логія – це і є наука. А в нас, виходить, – не виходить? Називай хоч горшком, «як німець покаже»? Ось невдовзі поголовно станемо горшками філософії.
Тут потрібен невеликий екскурс, який, утім, наблизить до суті. Виразна диференціація наук окреслилася в XIX ст. А «наука наук» філософія у давнину включала в себе всі математичні, природничі та деякі з гуманітарних дисциплін. «Філософський камінь» шукали алхіміки, «філософським інструментом» називався перший термометр… Як філософами, так і митцями однаковою мірою вважали Гомера, Сократа, Платона, Аристотеля (наполягаю саме на такому написанні. Грецькою звучить навіть Арестотель, та й в однокореневих словах Аристарх, аристократ – и, а не і). Не дивно, що й досі літературознавців заносить у парафію філософів, а не – що природніше – до мовознавства, мистецтвознавства чи бодай окремих його видів. Не дивно, що й тепер ми легко піддаємося під новітнє околгоспнення (назвати це структуруванням чи оптимізацією язик не повертається), коли філолога – любислова – вписують у підпорядковану філософу – любомудрові – ієрархію. А проте чільне таки Слово, бо воно було в зачині, бо воно – Бог, джерело любові, почуття, як і думки, мудрості, думкопочуття… І певна річ, найближче нам саме мовознавство, бо без нормального чуття-знаття мови загальнонародної не буде й нормального поцінування мови художньої.
Наше літературознавство, ігноруючи мовознавство, часом скидається на такого собі Гільденстерна, який, «відстежуючи» (шпигунське слово) мистецькі явища, їх творців, намагається загнати все розмаїття художніх світів у кілька вже промацаних кимось «дірочок». Пам’ятаєте, Гамлет пропонує посланому стежити за ним Гільденстерну зіграти на флейті (це ж дуже просто: затуляєте пучками дірочки, перебираєте і дмете). Той відмовляється: не вміє. А ви ж хочете грати на мені – від найнижчої моєї ноти до найвищої.
Отак і тексти затуляють і перебирають тільки для ілюстрації тих чи тих положень. То натискали переважно дірочки соціології, тепер соціальний аспект майже не береться до уваги: тиснемо чи на психоаналітику, чи на інші «шухляди ізмів» (Б. І. Антонич). У гонитві за новітніми околгоспненнями (свідомо вживаю цей «термін», аби докричатися), натягуваннями на новостарі копили чи натисканні на інші дірочки щораз глибше загрузаємо в комплекс філологічної меншовартості. Нам здається, що добре там, де нас нема, ідемо до парафій психології, соціології, філософії, богослов’я, де ми – ну зізнаймося – не аж такі зухи, бо не закінчували відповідних факультетів із системою спеціальних дисциплін. Опановуємо їх самотужки, якось застосовуємо – і нехтуємо материнське лоно філології, убиваємо в собі братів-мовознавців, а заодно й фахову компетентність, і дітей дезорієнтуємо.
Час від часу прошу колег рекомендувати студентам досі актуальну статтю Івана Світличного «Поезія і філософія» (1958), де Філолог обстоює художню своєрідність мистецтва слова. І хоча це стосується перетягування ковдри на філософію та соціологію, але цілком підходить і до всіх інших вульгаризацій.
Тепер конкретніше про спричинені ненормальним функціонуванням нашої мови відхилення від її законів, а комп’ютерним сленгом кажучи – глюки. Їх потрібно класифікувати, накопичивши більшу ілюстративну базу, ніж у цій статті. Але поки що в робочому режимі виокремлю такі групи, або ж серії чи навіть серіали, бо це багатосерійне виробництво-вбивство: А) прецедентні глюки; Б) уніфікатори, здебільшого кальковані, що виступають неправильними (з погляду дотримання питомих законів мовотворення) замінниками цілої низки точніших слів; В) кальки із серії «Чуже бачимо під лісом, а свого не бачимо під носом»; Г) антикальки за принципом «Хай і гірше, аби інше».
Рубрикація довільна, можна й у зворотному порядку, тим паче, що й розряди ці незрідка взаємопроникають, але почнімо з серіалу А. Сюди, на мій погляд, належать такі, наприклад, задавнені, а тому ніби й узаконені прецеденти неправильних транслітерацій іншомовних прізвищ чи назв міст, як той-таки Арістотель замість Аристотель чи Генріх Гейне замість Гайнріх Гайне, Веймар замість Ваймар; термін-катахреза (або ж задавнений оксиморон) «вірші в прозі» замість прозова лірика (але це – окрема тема), двоголовий терміноїд гендер/ґендер тощо. Зупинюся тільки на останньому. Культивуючи цей прецедентний глюк, двома махами вбиваємо чотирьох зайців: по-перше, стаємо більшими ґреками, ніж греки, бо в їхньому слові γένος (генос) перший звук, позначений літерою γ (гамма),ближчий до нашого [г], ніж до [ґ], і означає це слово рід, а не стать (від цього кореня – ген, генетика, генерал тощо); по-друге, стаємо більшими французами, ніж французи, бо їхнє genre (жанр) походить від того ж кореня, трансформованого через латинське genos, і це також ще тільки рід, а не стать; по-третє, стаємо більшими американцями, ніж американці, бо в них те, що, крім роду, означає вже й стать, звучить як джендер. І в цьому останньому значенні його почали вживати саме американці, до того ж спочатку іронічно. Отже, запозичивши в «статевому» (а не в «родовому») значенні термін, логічно було б і залишити його таким, яким його вживає весь світ. Ні, ми пішли «иным путем», за росіянами, але в них немає звука [h]. А в нас є тепер і [h], і [g], тому на радощах, по-четверте, стаємо більшими росіянами, ніж росіяни: тоги-каємо, то ґи-каємо. І – що цікаво – в усних розмовах із цими аргументами згоджуються всі нормальні люди, зокрема й ті, що, заохочені міжнародними грантами, швиденько починали полювати на зайців. Але, кажуть, воно вже так пішло, то хай іде й далі. Ні, шановні колеги, як собі хочете, йдіть собі далі, а хай таки живуть оті чотири зайці невбитими. Проконсультувавшись із фахівцями з англійсько-американської, давно кажу, студентів переконую і пишу – джендер. Тим паче, що африката [дж] у нас природна: джміль, дженджур (експресивний архаїзм із негативним відтінком: такий собі легковажний франт).
Серіал Б. Калька-уніфікатор недолік. Б. Антоненко-Давидович подає таку версію її походження: спочатку це був синонім слова нестача, що згодом набув значення російських недостача, недочет. Дозволю собі додати й «саморобну» гіпотезу прецедентного утвердження цього уніфікатора. Тривалий час хрестоматійною була ленінська цитата зі статті «Об очистке русского языка»: «К чему говорить дефекты, когда можно сказать недочеты или недостатки или пробелы». Її вчили напам’ять, транслювали всіма мовами соцтабору, але перекладати класиків марксизму було дозволено лише відповідним високим інституціям. Тому допущені до тіла вождевого тексту українські перекладачі погамували «недочеты» калькою зміненої семантики – «недоліки», напевне, остерігаючись ужити низку своїх синонімів – вади, хиби (похибки), огріхи, помилки, недохопи, недоробки, негаразди, ґандж.А «дефекти», попри керівну вказівку, все одно прижилися, здебільшого в термінологічному застосуванні. Що вже й говорити про мої некерівні невказівки? Хіба втішатися отими гуманітарними самооманами: «Тож знов доводь і не соромсь повторів…», «Contra spem spero», крапля камінь точить…
Ось ще одна крапля: приналежність. Відгонить казенною фразою про партійну приналежність: її теж не наважувалися перекладати як належність, а тимчасом немає дієслова приналежати.
Підступний уніфікатор знаходитись, напевне, вже не виточиш ніякими краплями, бо він щодня ґвалтує питоме гніздо слововжитку в усіх мобільниках, на вокзалах, у ЗМІ. Неагресивно, повзучо-емпірично ґвалтує, адже слово це не позичене, але просто на очах (чи налокшинених вухах) байдужої публіки відбулося його семантичне переінакшення й пристосування до потреб офіціозного канцеляриту, який не знає нормальних слів і звичайних інтонаційних пауз чи, літературознавчим терміном кажучи, еліпсів, де предикативність позначається на письмі за допомогою тире. А здавалося б, куди простіше: ваш абонент – поза зоною. Або, коли дуже вже хочеться казенщини, – перебуває поза зоною. Бо знаходиться в нас те, що загубилось (гаманець, наприклад, чи слід Тараса Бульби), а ще в народній етиці – як евфемізм – телятко знайшлося, дитинка в капусті…). Відтак і местонахождение – не місцезнаходження, а місцеперебування. Ще більш по-людському – просто місце або розміщення, розташування, перебування – залежно від контексту. Віднедавна почали мусолити локацію (лат. locus – місце), іноді анекдотично, або й тавтологічно: місце локації (це із тієї ж серії, що й спільний консенсус, моя автобіографія, прейскурант цін, вільна вакансія, інша альтернатива чи матюкоподібне найоптимальніше, коли оптимальний і означає най-най). А бахтінський термін вненаходимость, колеги, – не якесь кошмарне позазнаходження (навіть комп’ютер не хоче його сприймати, а загадково інтимізує, ніби запрошуючи шукати: поза знаходження), тож зробімо бодай зовні перебування. А музей не знаходиться, а розміщений, розташований, і архів у ньому не знаходиться, а зберігається, а люди не знаходяться на локації чи станції, а ходять, стоять, сидять, лежать. Та й поїзд тоді знаходиться, якщо його шукати, бо його подано на таку-то колію, він там стоїть чи на вас чекає, а коли від’їжджає, то ще відходить, вирушає, а не відправляється, бо відправляється в церкві. «Відправила меседж» – то ніби месу відправила, а нормально – надіслала звістку.
Ще одна задавнена і навряд чи виліковна семантична калька-уніфікатор займатися. А воно ж замість вивченням… займаються ліпше вивчають, досліджують, переймаються; замість займаються підрахунками – підрахунки провадять, а ще ліпше – просто підраховують. А коли займаються любов’ю, то в тому питомо українському менталітеті, який нині донищуємо, виходить, що загоряються любов’ю («Та сирі дрова зайнялись» – у пісні), причому одне до одного, якщо різностатеві, а не один до одного (то в росіян люблять друг друга, хоч є в розмовному варіанті й друг дружку).
Час від часу присвячую обурені філіппіки осоружному використанню. Цей «чистий» (некалькований) уніфікатор теж уже, хоч як і прикро, чи не остаточно утвердився у своєму агресивному універсалізмі, але бодай філологи мали б пам’ятати його «внутрішню форму» (за О. Потебнею) чи етимон – користь. Користь протипоказана мистецтву, істинно естетичне знання, за І. Кантом, – безкорисливе, незацікавлене. А тимчасом цей уніфікатор поголовно вживають у школярських аналізах: бере письменник і використовує, як ганчірку, те чи те слово, епітет, метафору тощо. Ледь не всі автореферати, інші літературознавчі опуси теж нині кишать використанням, тоді як є чимало не таких прагматичних  і водночас точніших слів: письменник уводить у тканину твору, залучає, вживає, послуговується, застосовує, вдається до…, за допомогою того-то й того-то досягає такого-то стилістичного ефекту, низка інших контекстуальних варіантів (ба навіть користується, хоч і від того ж кореня, проте більш абстраговане). Але то ж треба трохи подумати, зважити і скористатися, а це швиденько взято, використано і передано далі.
Подібне – і щодо уніфікаторів художні цінності чи моральні вартості. Що те, що те, а внутрішня форма – від торгу. Моральні основи, підвалини, засади– тут підстави будівничі, але корисливий час їх відкидає, та й підставу вже переосмислює криміногенно, по фені. Не знаходиться місця й для художніх засад чи властивостей, та й для поняття художності взагалі (у понад 500-сторінковій «Енциклопедії постмодернізму» його немає).
Типове для калькованої свідомості «використання» пасивних зворотів: дитинство мислиться автором так-то, краса мислиться поетом так-то,  кохання мислиться митцем… До того ж, у цих ніби й безневинних фразах виразно проступає лівопівкульний раціоцентризм. Мислиться та й мислиться. Це – рудимент геґелівської формули «естетична свідомість». А де  художнє чуття, переживання, бачення митця? Забуваємо, що постфікс (а не частка і не зворотний займенник) –ся означає дію, спрямовану на себе. Як і перейнятий у росіян пасивний бюрократичний зворот з орудним відмінком: мною виконано таку-то роботу. Хтось узяв і виконав мною. Документ підписано не членом якогось органу, а ручкою. А член хай би був активним підметом, а не пасивним додатком.
Унаслідок пасивного калькування синтаксичних конструкцій забуваємо дієслово мати: література об’єктивно володіє такими можливостями – таж має такі можливості; відзначається амбівалентністю – має, або позначене, або вирізняється, бо відзначається орденами та іншими відзнаками; варто відзначити – треба зазначити (та й загалом такі штамповані під’їзди до суті, як варто, треба, слід зазначити, підкреслити тощо – пустопорожні пожирачі паперу/дерев: хочеш наголосити, – голоси зразу, не тупцюй у під’їздах); володіє знаннями чи інформацією – знову ж таки має; користується попитом, успіхом, популярністю – має попит, успіх, популярність. Скальковано з російських зворотів із дієсловами обладает, располагает, пользуется. А характер у нас нікуди не носять, його мають або не мають (але тоді – характеру, бо заперечення не вимагає родового відмінка).
Ще один калькований уніфікатор, яким кишать автореферати, підручники й посібники: дозволяє стверджувати, зробити висновок тощо.Це так само, як російською звучало б разрешает. А хто забороняє?У росіян є більш абстраговане позволяет, а в нас знову ж таки чимало свого: уможливлює, сприяє, допомагає, дає змогу з’ясувати, дає підставу стверджувати…
Звідусіль тепер усе виглядає в розумінні видається, здається, постає. У росіян є выглядит і выглядывает. Так ось, коли вживають уніфікатор виглядає не в значенні «З-за хмари де-де виглядав» (Т. Шевченко) чи «Виглядаю тебе ще з весняних доріг» (М. Ткач), а отак: ви сьогодні гарно виглядаєте, то це ніби виглянула раз, виглянула вдруге, а колись і набридне; отож замість принцеса гарно виглядала (звідки?) чи не ліпше – просто гарна, бо то постійно, а не тимчасово. Реклама: така-то мазь дозволить вашій шкірі виглядати більш пружною вже за 5 днів. Якщо вдуматися, то це антиреклама: а що як не дозволить? А там, де шкіра не виглядає, – так і лишиться в’ялою? І то допоможе (так правильно) тільки виглядати? Чому ж не стати пружнішою? А ось і в літературознавця: «Механізм виховного впливу мистецтва виглядає наступним чином» – хіба не ліпше, напр.: «Виховний вплив мистецтво справляє» так-то й так-то? Уявімо, як цей калькований уніфікатор звучав би, перепрошую, «виглядав» би в пісні: «Галю молодая,/ Дай води напиться, / Ти наступним чином виглядаєш, / Дай хоч подивиться». Чи не правда, – високопоетично? Майже як у пісні з репертуару Назарія Яремчука: «Добрий вечір, любове моя, / Ти сьогодні така, як ніколи…».
А ось узагалі високоестетичний шедевр із рецензованого посібника «Теорія літератури і основи естетики»: «Основним прийомом презентації нарації є вербалізація». Одразу три уніфікатори із серіалу В («Чуже… під лісом…»). Пригадуєте, «Ой у полі вербалізація, а під нею – глобалізація»? Каюсь, мабуть наврочив своїми кпинами. Бо коли перекласти вищезазначену (тобто щойно наведену) вербалізацію премудрації нормальною мовою, то з тих зозулиних яєць вилупиться неймовірно банальна думка: розповідають в основному словами. Ось вам і ку-ку (чи «кю» із «кю») – і ніякої тобі каторги для студентів.
Отака презентація репрезентації або ж репрезентація презентації. І хоча значення цих слів незрідка ще й сплутують, проте вони успішно розкидають навсібіч такі нормальні [солов’їні?] яєчка, як подавати, показувати, розказувати, розповідати, змальовувати, описувати, знайомити тощо. Незабаром, напевне, співатимемо: «Дівчина підійшла, рученьку презентувала / Ой лучче б я була, [бодай би я була], кохання не репрезентувала». Свідомо відтіняю піснями: може, хоч так схаменемося. Скажете, то художня мова, а то – наукова: різні стилі. А начхати на стилі, коли наростає снігова лавина псевдомудрої дурні, мовної глухоти, елементарної неграмотності тощо. Особливо тощо. Його тепер почали вживати й при переліку прізвищ: Мартюк, Панченко, Голобородько тощо. До людей треба, казав Федя, м’якше, мовляв, Слабошпицький, Дончик та ін., а на речі дивитися ширше: капуста, горох, редька тощо. «Він її обнімав, цілував тощо». Або ж трикрапка.
Наша мова формувалася, зокрема, за принципом антропоморфізму, тобто, приміряння явищ природи, абстрактних понять на людину. Наприклад, з одного боку – з другого боку, бо їх, боків, у людини тільки два. Та й порядкового числівника другий ніхто не скасовував, але нині ледь не всі замінюють його іншим (теж, як і попередня антикалька – із серіалу Г «Хай і гірше, аби інше»). Воно то й з іншого боку може бути, але тоді, коли розглядаємо кілька аспектів, а це бінарна опозиція (альтернатива) чи контрарна пара, то таки з другого, бо інший бік – уже спина (наголос на першому складі) або живіт. Реклама: «Кохана, ось одна шкарпетка, а де інша?».
А інша – з іншої (інакшої) пари. А ось і в художньому творі: одна нога – й інша (їх лише дві!). Так само й береги – «на тому березі, а не на іншому» (уявіть: «А на іншому боці / Там живе Марічка…»). Не варто зловживати й калькованою словосполукою той чи інший: ліпше той чи той (з’являється відтінок вибірковості між чимось однорідним, а не інакшим.
Нормальний вислів у росіян тем не менее, і звучить у них мелодійно, але, буквально перенесений на український ґрунт, постає какофонією тимнеменш, не виручає й ти мне менше (хто кого і скільки мне?), тимчасом є ціла купа «відцураних» своїх: а втім, а таки, зате, проте, однак, зрештою просто але, а поруч із купою – одна калюжа і тим не менш усі туди дружно чалапають. Незабаром співатимемо про свекруху лихую: «Хоч не лає, то бурчить, / [Тим не менше] – не мовчить». Щось не так? Там було: «…А все ж вона не мовчить».
В якості факторів художності виступають… – таж просто факторами, ще ліпше – чинниками (про це далі), або за фактори (чинники) художності правлять; у якості голови комісії – як голова комісії… Бо інакше Павла Тичину теж треба правити: «Хай чабан – усі гукнули – [в якості] отамана буде».
Семантична калька присутній/відсутній. Знову ж таки у шкільних творах, в аналізах текстів епітети й метафори присутні чи відсутні, як люди. І в літературознавчих працях теж: завжди присутній момент сумніву – ліпше наявний, а ще ліпше – є, бринить, тремтить, вібрує, відчувається нота сумніву;присутня на тематичному рівні її лірики етична та емоційна напруга, в Теліги ця форма відсутня… Що присутня, що відсутня – стосується насамперед людини, а коли в якомусь тексті немає чогось, то його таки немає, чи воно не знаходить вияву, чи ще сто можливих варіантів нестандартного розвитку думки й побудови фрази, аж ні, постколоніальній свідомості не хочеться напружуватись, адже тут-як-тут усюдисущий уніфікатор. Щойно хотів надіслати цю статтю через інтернет, аж тут вискакує рогатий і висолоплює язика: з’єднання відсутнє. А на побутовому рівні – й поготів. У під’їзді: з такого-то числа по таке-то вода буде відсутня. Якщо написати: води не буде, то можуть обурюватись, а так – казенне казання зробило крайньою пані воду, кому на неї скаржитись? Нарешті, на юридичному рівні, в інформації про кандидатів у народні депутати: судимість відсутня. Її тут теж персоніфіковано: могла бути й присутньою, але під час виборчої кампанії поїхала на Гаваї.
Оточуюча дійсність – дієприкметникова калька (коли вже вийдемо з оточення?) плюс канцелярит; а є ж гарне, мудре, як світ, усеосяжне слово світ, а ще – довкілля, навколишня дійсність. Та й люди не оточуючі, а навколишні чи довколишні.
У такий спосіб – давня калька з німецької in solche Weise, а нашою буде так, таким побитом, таким робом, таким чином (не плутати із трафаретно-підсумковим, після якого йде кома і яким тепер витіснили нормальне слово отже.
До найтиповіших сучасних дисертаційних глюків, із якими безуспішно борюся ось уже кільканадцять років, «приналежать»: а) тавтологія  дисертаційне дослідження (слово дисертація й означає дослідження); б) терміноїд поетикальні  –  кошмарно какофонічне слово поети+кальні або пое+тикальні. Ліпше – поетико-стильові (бо поетика і стиль – це бінарна опозиція, як мова і мовлення); в) загляньмо, колеги, у свої давніші дипломи, там ще нормально писалося: зі спеціальності, останнім часом і тут пішла какофонія: із спеціальності. А в спущених «згори» зразках документів про присудження наукових ступенів уже вгніздився механістичний «переклад» російського по – за спеціальністю; г) часто, особливо у формулюваннях наукової новизни тощо, вживають полягає та й полягає (скальковано синтаксичний зворот із дієсловом заключается); чимало і є, є, є (це конструкція із является, ist чи is. Забуваємо, що можна давати через тире (еліпс), через постає та інші конструкції фраз); д) єднальних сполучників у нас три: та, і, й, їх і треба вживати з огляду на евфонію, як і на те, що та передбачає певну підпорядкованість (батько та син); і – зіставлення й протиставлення (добро і зло, правда і кривда); а й – тісніший зв’язок однорідних членів речення. А ще ж можна єднати безсполучниково; натомість часто або та-та-такаємо, або і-і-ікаємо.
Далі – стисліше. Дієслово навчати вимагає родового, а не давального відмінка: навчати грамоти, а не грамоті; перерахування стосується грошей, а так – перелік, лічба; відмінні стилі, якщо їх перекласти зворотно, означали б отличные стили, тоді як ідеться про різні чи відмінні один від одного стилі; семантична калька наступні у значенні такі; життя продовжується – треба триває; надає перевагу – треба віддає, а надає хтось комусь слово; натомість допомогу подає; у першу чергу (доки стоятимемо в чергах?) – насамперед, передовсім, спершу, найперш; частіше за все – найчастіше; неочікувано (утворімо від нього іменник: неочікуванка?) – забуваємо, що є несподівано – несподіванка; не поверхневий, а поверховий підхід (а поверхневий – натяг води, пригадаймо з фізики); співпадає – це коли співає, а тоді падає (жарт), а по-нашому – збігається, сходиться; протиріччя – то в побуті, в усіх інших значеннях – суперечності; вести себе – поводитися; в корені міняє – докорінно змінює; не тільки…, але й (не треба заперечного але, потрібне приєднувальне а й), стикнувся з чимось – зіткнувся, має справу (клопіт, халепу) з чимось; не обумовлює (рос. оговаривает условия), а зумовлює (спричиняє), кальку без виключення вживають усі депутати без винятку.
І такого ще багато, і краю немає, але насамкінець – три найтиповіші глюки. Щодня, щохвилини (дяка рекламодавцям) відлунює у вухах покруч – безкоштовний. Він так угніздився в підкірку, що часом доводиться сперечатись навіть із колегами. «Статті докторів наук друкуються безкоштовно» – ледь не в усіх інформаціях для авторів. Спасибі, звичайно, але тоді для інших – коштовно? Що ж це за пара така антонімічна коштовний/безкоштовний? Із антикальки без+коштовний («Хай і гірше, аби інше») виходить нісенітниця: без+драгоценный. А тимчасом ніхто не скасовував дієслова «платити», як і префікса «без». Отже, без(о)платний/платний – нормальна пара. Плат, вважають етимологи, – частина, шматок тканини, який ще в ІХ–Х ст. був досить поширеною одиницею виміру в обмінній торгівлі. А в іншомовного запозичення «коштувати» – значно пізніший німецький корінь kosten. Якщо вже так хочеться гіршого, то тоді треба було б «безкоштний», але ж цього неможливо вимовити, натомість глюк-прецедент плюс напівграмотні мас-медіа роблять свою справу. Тут діє ще й ритмічна інерція, чи навіть ритмічне калькування: «без-воз-мезд-но, то есть даром» (із мультфільму про «Вінні-пуха») – 4 склади – без-кош-тов-но. І знову єдина надія на піснетерапію: «Нащо, Йванку ти цілував / Моє біле личко дарма». Підставте туди «безкоштовно» і посміхніться (саме так, бо кисло, а не усміхніться).
Хитро замаскована калька-уніфікатор складова. Її теж щодня відмінюють на всі заставки. Це зі словосполуки составляющая часть, яка скоротилася до одного слова, що субстантивізувалося (тобто, стало іменником). А в нас же є (чи вже був?) іменник чоловічого роду складник, витіснений оцим субстантивованим зозулиним яйцем із рідного гнізда. Але й це ще не все. Що складова, що складник – то такі собі механічні, недіалектичні доданки: нині всі складають і складають політичну складову з економічною, культурну складову з інтелектуальною, а в результаті – маємо те, чого не маємо. Бо не маємо головного чинника (його тепер замінили засмальцьованим евфемізмом «політична воля»). А він, отой напівзабутий чинник – то не пасивний фактор, він здатний на вчинки, він учиняє взаємодію змісту і форми, тобто  відповідає не механічному, а діалектичному їх зв’язку. Це – не дрібнички, це – на рівні Слова, яке було і є в зачині. Пригадаймо дивовижний  філологічний приклад: слова початок і кінець – від одного кореня «копъ» або «konь», тобто чин, дія. Чинник вимішує споконвічне тісто чи глину форми (поетика) і надає їй нового змісту (стиль). Саме тому поетика/стиль – бінарна опозиція, про що вже йшлося.
І нарешті – елементарна, примітивна семантична калька пересуватися. Механічно калькують передвигаться. А то різні корені. Пересуватися – це на рівні плазунів. Та й то вони плазують. Пересувають шафи з місця на місце, шахи на шахівниці, пересування скрипить і сичить… Ба ні, маємо високонаукову тезу: «Вчені досліджують пересування бджіл за допомогою датчиків». Це замість перельотів чи бодай переміщень. А ось – шедевр рекламотворчості: «Найкращий спосіб пересування – політ»! Дарма що «рождённый ползать летать не может». І такий «просунутий» вид руху спостерігаємо не тільки серед науковців та рекламодавців. Просовують кудись проекти, носи, триндять про тренди… Соваються вже й люди, причетні до культури та мистецтва. Принаймні їм це підсовують бюрократи, а вони сопуть у дві сопілки й мовчать. Або тому, що їм ніколи звертати увагу на такі «дрібниці», або тому, що це ж казенне казання, а до нього в нас і досі – неймовірна довіра. Або і те, й те разом. Цитую деякі положення офіційного документа, розміщеного на сайті Комітету з присудження найголовнішої премії України – Шевченківської, вставляючи у квадратових дужках нормальні слова та фрази:
«2.1. Висунення [Подання] творів на здобуття Національної премії здійснюється Міністерством культури України, Національною академією наук України, Національною академією мистецтв України<…> [здійснюють Міністерство культури України, Національна академія наук України <…> (і т. д., в активному називному відмінку, а не в пасивному орудному, калькованому з російського канцеляриту.)].
2.2. Рішення про висунення  [Ухвалу про подання] твору або роботи на здобуття Національної премії приймається [затверджують] на засіданнях президій, колегій, зборів вище зазначених [названих (цих)] установ і організацій.
2.3 Висуваються[Подавати треба] нові оригінальні твори <…>
2.5. <…>Одна і та ж кандидатура не може одночасно представлятися[Ту саму кандидатуру не можна одночасно пропонувати (подавати)] на Національну премію по[у] двох і більше напрямах».
Як це називається? Канцелярит на марші? Серійний убивця? Упевнено просувається в усі сфери, дірочки й щілини. Напевне, скоро видаватимуться (тобто самі себе) і «Правила дорожнього пересування». І правильно! А навіщо нам той рух? Пересування – ото найкращий політ… фантазії. Фройд відпочиває. А «милостивії ми» – висуваємо й засуваємо. Зозулині яйця – в солов’їні гнізда.

№6 (194) 24 березня 2017