Золота дитина

 
 
Марина ЄЩЕНКО
 
Для Стовбиної Долини це був уже сьомий дощ за серпень. Ждали-то його на початку літа, але йому те усе одно. І от картопля не вродила, і копати її треба у сезон затяжних холодних дощів. Хто копає під трактор, хто під рало, тих, хто під лопату засміяли іще років десять тому. У цьому ж році усі долиняни вийшли із лопатами. Так і дощ не страшний: лопату на одне плече, мішок – на інше, і у двір… А коли трактор весь огород перерив, то уже від дощу не сховатися… Та й шансів знайти картоплю більше – трактор з’їхав з рядка, то вже й нема тої бульби, а де й перерізав… А так кожен кущик на обліку, на контролі кожна картоплинка…
Петриченки на поле вийшли усією сім’єю. Поле – це ніби й гучно, але коли п’ять соток, то це город, а двадцять – то уже поле. Особливо, якщо закінчуються ці двадцять уже десь там у березі, а далі голубіє на перший погляд незамулена річка.
– Чого ти не зариваєш ямки? Ах ти ж ледащо мале! Наступного ж рядка не буде видно!
– А оце хіба я не зариваю, що це я, по-твоєму, роблю?!! – репетує на матір босоногий Сашко.
– То ти матері ще й огризатимешся? Дивись, дойду до тебе, то покажу, де колорадські жуки зимують!
– Відстань від малого! – втручається батько, який уже на десять кущів обігнав усю сім’ю, – Що з нього візьмеш! Подякуй, що взагалі на город вийшов.
– Дякувати? А то не він хіба смажить ту картошку з салом, мов угорілий, і на сніданок, і на вечерю? Подякувати!!! Та ти, Санику, скоро в двері не влізеш, як скільки жертимеш картоплі!
– Мамо! – реве малий, і брудними від землі руками розтирає сльози по щоках.
– Ну нащо ти його так? – дивується батько, і механічно вигортає нову купу землі, під якою картоплі і не видно.
– З голоду подохнемо в цьому році, – констатує мати і береться просіювати між пальцями рихлу чорну землю.
Таку, мабуть, вивозили німці, а нам, гади, бозна-що лишили. Хоча завжди картопля родила чудово, але в цьому році дощів не було. І при чому тут німці?!
Де не візьмись, бреде полем Маківчиха.
– Біда буде, – каже Петриченківська мати, – лихий її несе нам на городи. Видно, випить уже нема чого.
Маківчиха неначе підкрадається, кілька разів спиняється, мов не знає, чи йти їй чи не іти, але потім іде далі, і все ж доходить до Петриченка-старшого.
– Син у мене, Серьожка… – починає здалеку. Петриченчиха кидає відро й підбігає поближче, щоб чого бува не пропустити.
– А що ти там розказуєш? – на все поле кричить іще за десять кущів.
– Серьожка, мій син… На стройці работає. У городі. Упав з четвертого етажа. Побився страшно, крові скільки потіряв! Треба дуже багато грошей йому на лєчєніє… Позичте, скільки можете. Я коров у Григоровича пастиму, поле убиратиму в Касяна… Віддам, як тільки зможу…
Петриченко застиг, знаючи, що йому тут слова не давали, лише глипнув якось винувато на дружину.
– Ой, рада ж твоєму Серьожці допомогти, ти ж знаєш, як я його любила, золота дитина! Хоч алфавіт так і не вивчив, писати не навчився, але ж який завжди радий був допомогти! І стільці пофарбує у класі, і парти позсовує, коли концерт, а як треба за чим, то і в магазин збігає! Ніколи не відмовляв! А здачу, здачу завжди приносив – до копієчки! І чого то йому письмо не давалося, а арифметика – від зубів відскакувала! – враз виструнчилася вчителька початкових класів, мов на шкільній лінійці.
– Та да, я всігда казала, що як кому з дітьми не повезло, то йому з родітєлями… – сумно, але з іскоркою надії в очах заговорила Маківчиха.
– Твоєму Серьожці допомогти – в будь-який момент рада! – не угавала вчителька, – от тільки що ж за невезіння! Треба ж таке: покалічитися в кінці серпня! На свого малого все потратила, ще й свекруха докинула сотню, щоб краваточка новесенька до нового костюмчика. На хліб хіба в хаті лишилося, ото й тільки…
 
Увечері сиділи Петриченки за хатою, картоплю перебирали. В цьому році то й перебирати не було чого. Раніше було кілька купок: на посадку, їстівна велика і їстівна мала, і дрібна й побита – свиням. Тепер свиням лише погризене відійшло, усе інше їстівним виявилося. Сидять Петриченки, картоплю перебирають, малий Сашко уже давно здимів на стадіон за школою, у футбол з хлопцями поганяти.
– А все-таки я знаю, що правильно зробила, – заводить традиційну пісню Галина Степанівна. – Син, каже, упав і забився? Крові багато витекло? Та вона вже три дні ходить синя! Яких корів у такому стані у Григоровича вона пастиме?! Сергій – то такий хлопець, що його кувалдою по голові гепнеш, то хіба лупа посиплеться! Я не здивуюся, якщо він у місті теж пиячить, як і його мамаша, і що про роботу вона вигадала!!!
– А може б краще позичили пару сотень, нехай із ними…
– Ой, Миколо! Тільки не починай! Один ти на все село такий добрий знайшовся, що кожному алкашеві віриш, мов рідному брату! Тобі Василь Тополевич віддав те, що три роки тому позичив? Ні, скажеш? От і не починай гуманізм впроваджувати. А то засміють тебе твої ж односельці. Це ще я могла б бути така наївна, я у Харкові виросла, життя побачила. А тут…
– А раптом син і справді в лікарні?
– Випити, випити і більш нічого їй не хотілося! А ти ж знаєш, що завжди стається так, як каже твоя дружина!
– Може й так… – похнюпив голову Микола.
 
– Привіт, кума! – через штахетник вигукнула Віра Павлівна.
– Привіт, колего! – посміхнулася Галина Степанівна.
– І що, буде картопля для свиней?
– Смієшся, у мене кабанців двоє – чоловік і син, то бачу вже зараз, що зиму тяжко перезимуємо.
– Ой, не тринди, Степанівно, ти щороку так кажеш, а потім навесні, коли воно уже гнити починає, у школу несеш!
– Щороку кажу, але цього року зійшлися мої слова з реальним станом речей.
– Та що ви кажете, мов на уроці! – сміється Павлівна і уже однією ногою стоїть у садку. За мить сідає на пенькові і ретельно заглядає у відро, де найбільша картопля. І справді така вродила, що свиням дати соромно.
– Що нового у селі? – відриває її погляд від своєї картоплі Петриченчиха. – Ти ж доки до мене дійшла, уже всі плітки на вулиці визбирала?
– На вулиці чи не на вулиці, а так трохи дещо і почула, – вдає дівку на сватанні Павлівна.
– Ой, не тягни, бо скоро по корів іти, то не до розмов.
– Вітька пішов від Славної остаточно. Каже, нема життя з нею, то краще самому жити в льоху, ніж із нею в хоромах!
– Та ти що! – вдає здивування Степанівна, – Але ж він у льоху жити не буде?
– Хто, Вітька?! Звісно, не буде! Він уже половину речей перевіз до Катьки із Малої Перещепини. Ну ти її пам’ятаєш, ходило таке замурзане, зошити порвані у вишневому варенні!..
– Та хто ж Катьку не пам’ятає!..
– А за Маківчиху чула? – раптом зраділа, що ще є порох у порохівницях, тобто нова новина, Павлівна.
– Чула! – гордо підвела голову Петриченчиха, – Вона до мене теж забігала сьогодні. Але нема дурних, я не матір Божа для алкоголіків.
– Та воно ти й права, – застигла нерішуче жвава вчителька малювання, – Але як таке горе, то треба підтримати…
– А що, й вправду її син в лікарні? – здивувалася господиня.
– Та яка лікарня! Упав на арматуру, усі кишки випоров, помер на місці. Поховали в закритій домовині за рахунок роботодавця. Скандал там був у тому місті через нашого Серьожку.
– Оце так Серьожка, оце так утнув! – вигукнула Степанівна, і щодуху полетіла в кухню.
– Ось тобі пляшка самогонки, сама варила, ніяких колготок капронових у ній нема, брешуть люди! – задихаючись, з порога почала Петриченчиха. – Ось хліб, вранці купований, сало, помідори, борщ у банці… А ось, – і її руки затрусилися, коли розгорнула фартуха, – картопля, щойно з землі, вибач, що не зварена, ти ж знаєш, весь день на цьому клятому городі спину гробила!..
Маківчиха уже випила не одного гранчака, тому сиділа на зламаному обгорілому стільці і не рухалася. Тільки очима журно і нетверезо водила з одного кінця кімнати в інший.
– Що ж ти, сучко стара, зразу не сказала, що у тебе горе! Думаєш, я серця не маю! Та я за твого Серьожку!.. – і затялася на слові. – Ти це, якщо ще треба буде – заходь, не соромся. Наварила, мов здуру, бутлів із сорок, так ніхто не бере. А мені воно й не треба. Свого закодувала. Там колготок капронових нема, ти не думай. Людське горе – то й моє горе. Золота дитина був. Золота.
 

№18 (180) 16 вересня 2016