У вагончику

 

Оповідання

 

Віктор ТЕРЕН

 

На нього казали просто Толя. Прізвища та по батькові ніхто не знав або не знав та забувся. І хоч йому вже звернуло на сьомий десяток, а він усе одно залишався Толею і від цього йому не було ні холодно, ні жарко. Толя так Толя, він не ображався.

Прибився Толя у нашу Христинівку звідкілясь із Житомирщини. Там у нього лишилася дочка й садиба під лісом – це він так поважно називав, садиба, а насправді то був шматок глейкуватої поліської землі, деінде обгородженої почорнілим від безкінечних дощів штахетничком. Дочка ростила онучатко, а зять подався кудись на багатші села й пристав до якоїсь агрономші у прийми, переказували, що там його не дуже прийняли і він був би не проти й назад повернутися. Та як там воно буде, один Бог знає, а поки що Толя був для дочки й опорою, і єдиною підмогою – і по господарству, й на городі, і коли треба, з’їздити на ровері за хлібом чи молоком, а вже про малого то й казати нічого. Був йому Толя як нянька, Михасик у нього з рук не злазив.

А минулої весни, як тільки скресла крига, кілька молодиків, що вже й раніше їздили під Київ будувати дачі, прийшли до Толі й завели розмову: так і так, дядьку, руки у вас на місці й неперебірливі до всякої роботи, то й поїхали з нами, підзаробите грошенят. Толя спочатку й слухати не хотів, відмовлявся, бо вдома одна дочка з усім не справиться, аж раптом вона сказала:

– Та ми, тату, вже самі як-небудь перебудемо без вас, їдьте, якщо надумаєте. Тільки бережіть там себе, татоньку.

Отак і занесло Толю в Христинівку. Хлопці з ним були роботящі, тямущі, не знали вони ні суботи, ні неділі, до пізньої ночі мурували, тесали, навчилися робити висячі стелі й покривати стіни дорогою венеціанською штукатуркою, і коли менше ніж за рік усе закінчили й обгородили каменем та залізом, то хазяїн, замість того, щоб радіти, раптом опечалився. Бо ось воно, перед ним, ще одне чудо світу: мавританська вежа, кругла тераса, вітражі, ну а що далі? А далі нічого, бо все одно він тут не житиме. Тому що не можна одночасно жити в кількох місцях. У Києві в нього квартира, на весь поверх і з двома балконами, є ще одна, не гірша, в історичному місці на Десятинній (казали, десь там недалеко жив Кучма), ну й хатинка в сосновому лісі в Кончі, про неї мало хто й знає. А ще ж кожного року то грецькі острови, то іспанські, з одних прилетиш і вже збираєшся на інші, тому дружина й сказала: не поїду я в ту Христинівку чи як там вона називається, хіба що якийсь раз навідаюся для екзотики.

Ну, дружина нехай собі як хоче, а хазяїн подумав: якщо на дачі нікого не буде, то народ зараз такий пішов, що розберуть будинок по цеглині й столярку винесуть. І тому й запропонував Толі залишитися й далі жити в будівельному вагончику.

– Газон поливатимеш, стригтимеш траву, і головне, мелькатимеш у людей перед очима. Бо якщо тебе тут бачитимуть, то ніхто сюди й не полізе.

Сказав, скільки за це платитиме. Гроші він давав копійчані, а проте й вони пригодяться. І якщо їх докласти до тих, які Толя заробляв цього літа й посилав дочці (а вона їх не тратила й складала до його приїзду), то потім вони сядуть удвох і разом поміркують, куди ті гроші притулити. А притулити було куди. Толя вже давно помишляв придбати шиферу й поміняти на хаті ґонтовий дах, який потріскався й підтікав після кожного дощу, не сходила у нього з голови й думка переслати підлогу, замість поточеної шашелем старої покласти нову, з міцненьких дощок, – та й хіба тільки це? І хоч йому й гризлася душа за рідною домівкою, а надто за своїм балакучим онучком, та все одно подумав і зостався.

Вагончик, у якому тепер жив Толя, стояв за двором під парканом. Одним боком він впирався в паркан, а іншим виходив на дорогу і через це в ньому було все чути – і як грюкали по розбитій бетонці вантажівки, шастали швиденькі іномарки, і навіть долинав сюди шум електричок, які без кінця бігали на Київ. Сам вагончик був якийсь підкорочений, метрів два на чотири, будка, а не вагончик. Але то й добре, що маленький, надихаєш і не змерзнеш. До того ж Толя утеплив його поролоном, законопатив щілини, і тепер він і горя не знатиме, як прийдуть морози.

Потурбувався й про те, аби йому було на що лягти й сісти. А тому зоставив у вагончику старий диван, на якому спали хлопці, коли будували дачу, зробив приставний столик, що відкидався до стіни й займав менше місця, а тоді ще збив пару табуреток. На меншій стояло відро з водою, а більша була для гостей. Одну над одною почепив полички, і тепер у нього був просторий мисник, на якому все помістилося – чайник, пляшки, кухлики, ложки та ножі, а головне, стояв на видноті горщик з шипшиною. Шипшина в Толі ніколи не переводилася. Бо то перша поміч при застуді, а ще більша від неї користь через те, що вона дає людині кров. Толя про це чув від одного знаючого чоловіка, і був переконаний, що так воно і є насправді.

Інколи він щось підробляв по людях. Комусь розібрав пічку й замість неї виклав камін з річкового каменю, такого тут і не бачили, іншому спиляв і порубав на дрова посохлі акаційки, повивозив на пустирище листя, яке трималося з останніх сил, а це раптом так і сипонуло золотими оберемками, – і ось тоді в Христинівці й почали забувати, що в Толі теж було прізвище та по батькові, а тільки що треба – скажіть Толі, дасте на пиво й він зробить. І всі знали, про якого Толю йшла мова.

Та сказати б, що він був аж такий охочий до пива, то це була б неправда. Воно для нього так – що є, що немає. А от чого йому не вистачало, так це людського слова, розмови йому не вистачало. Біля дворів у його селі стояли лавки, люди любили посидіти на них і між собою погомоніти, а де ж ті лавки під цими парканами? Кожен тут був сам по собі, нікому ні до кого не було ніякого діла і приходили до нього тільки тоді, коли щось було потрібно. Самому ж набиватися в гості було незручно, бо в усіх здоровенні будинки, князівські хороми, а він хто? Наймит? Отож Толя й був цілий день один та й один, німів потроху, й часом йому думалося, що він тут стереже не чужу дачу, а свою самотність, щоб вона від нього нікуди не втекла.

А між тим зима не забарилася. Ще вчора кружеляли в повітрі жовті каруселі, підіймалися вгору ясні небеса, а це враз усе потемніло, розсердилося, принишкло й заціпеніло перед похмурою білою невідворотністю. І одного ранку Толя прокинувся від холоду. Пожалкував, що не взяв з дому кожуха й подумав, що треба буде подзвонити дочці аби передала автобусом. Натягнув светра, накинув зверху теплу ватянку, й не поспішаючи, почав обходити дачу. Це в нього було неодмінне щоденне правило – обійти будинок, подвір’я, обдивитися й переконатись, що після ночі все ціле, і двері, й вікна, ніхто не підпиляв ґрати й не вкрав мавританську башту. І сьогодні теж усе було на своєму місці, навіть той самий приблудний кіт сидів на тому самому стовпчику, й так само, як і вчора, виглядав Толю. Ну а потім усе пішло, як і завжди: зранку й до вечора він цюкав сокирою, щось майстрував, поспилював гілки, які розрослися за літо й нависли над ворітьми, – одне, друге, й ось так і минав короткий зимовий день, нічим непримітний і схожий на інші.

Ніч минала повільніше й довше. За стінами вагончика шелестів мороз, вили подурілі від холоду собаки, – надривисто, не по собачому, ніби то й не собаки, а завелася в Христинівці якась чупакабра, – і тоді Толі починало здаватися, що він тут, як на засланні, на яке сам себе прирік, ніхто його звідси не визволить і він назавжди залишиться в цьому вагончику. Незмигно, як сова, дивився в темряву, відчував її тілом і розчинявся в ній, піддавшись її моторошній владі. Потім Толя здогадався й почав класти собі під ноги загорнуту в рушник пляшку з гарячою водою. Тепло підіймалося вище, вище, зігрівало й потроху втихомирювало його закляклу душу. Толя помічав у намерзлому віконці промінчик вуличного ліхтаря й забував, що з ним і де він зараз.

Сніги не переставали і йшли кілька днів підряд, і що дивно, Київ обминали, а Христинівку просто засипало. Такого тут ще не пам’ятали. Врівень з парканами понамітало кучугури, накрутило замети, повсюди повиростали білі гори й під ними опинилися кущі, дерева, великий цегляний мангал, декоративний вітрячок в садку, – все, все, що було у дворі й за двором. І Толя теж виходив з білої гори, в яку перетворився його вагончик, дивився на це важке безнадійне небо, й думав, що снігу кінця краю не буде. А проте сьогодні наче й просвітліло. Навіть визирнуло трошки сонця, а то вже й забули, яке воно з себе. На вулиці почали з’являтися люди. Долаючи довгі перемети, пішли більші й сміливіші машини. Було схоже, що в Христинівку почало повертатися життя.

І як доказ того, що життя справді поверталося, в кишені задзвонив мобільний телефон. Толя завжди радів, як йому дзвонили, бо значить про нього ще не забули й він комусь треба. Найчастіше дзвонила дочка. Турбувалася й наказувала тепліше одягатися, не жаліти на їжу грошей і не хворіти. Такою була і її мати: і в лікарні, до останнього, все повторювала, щоб вони з дочкою любили й берегли одне одного. День починався в Толі з якоїсь доброї згадки про свою Василину, і його тішило, що дочка схожа на неї й лицем, і душею. Але на цей раз він упізнав голос хазяїна. Той сказав, що завтра вранці він приїде з своїми дружками на дачу (на шашлики) й Толя повинен почистити сніг.

– Скрізь почистиш, у дворі, в садку, там, де мангал і наш мисливський домик, ну коротше, щоб усе було в ажурі й повний порядок. Не підведи, бо ти ж мене знаєш! – попередив хазяїн. Він взагалі усі свої вказівки закінчував попередженням, інакше б він і не був хазяїном.

Між тим, уже звернуло на дванадцяту, снігу було видимо-невидимо, а в Толі всього дві руки й одна лопата. Тут і до судного дня не впораєшся, не те, щоб до завтра. Але роздумувати не було коли й Толя почав з вулиці. Повідгортав кучугури й зробив від дороги широкий заїзд, щоб можна було проїхати у двір машиною чи машинами (хто зна, скільки їх там буде), звільнив од снігових закрутів хвіртку й ворота, впевнився, що вони не примерзли й відчиняються, і лише після цього взявся за подвір’я. Тепер уже він трудився, як у каньйоні. Набирав повні лопати снігу, кидав нагору, і вже незабаром по обидва боки утворилися справжні снігові вали. Тоді він ще раз перекидав сніг у тачку й відвозив під гостренькі туйки, що виросли рівненькими рядочками біля парканів.

Толя зняв ватянку і йому стало легше. Прохолодне зимове повітря проникало крізь одяг, остуджувало його спітніле тіло й підбадьорювало стару, настояну на шипшині кров. Він знав, як потрібно працювати. Тут не треба поспішати й метушитися, а то завчасно видихнешся й уже не буде з тебе ніякого толку, але й не можна раз за разом відпочивати, тому що після відпочинку братися за роботу завжди важче. То була добра наука, яку він засвоїв ще з ранньої молодості. Якось вони з батьком мурували під хату фундамент і Толя носив відра з цементним розчином. Він хапався за відра й тягав їх одне за одним, легко й швидко, ніби за виграшки, та вже за якусь пару годин вони зробилися для нього важкими й непідсильними. І він просто валився з ніг від утоми. Толя це запам’ятав, і тепер нагадував собою старий перевірений годинник, який ніколи не відставав і не поспішав. Та все одно сніг важчав з кожною лопатою, і Толя знав, що мусить підкріпитися, йому потрібна була сила. Бо та, що в нього була, вже кінчалася. Він пішов у вагончик, розігрів на електроплитці картоплю (добре, що вчора не полінувався й наварив цілий чавунець), спокійно поїв, вимокав хлібом олію (то була найбільша його смакота, присолена олія з хлібом), й лише після цього знову повернувся до своїх снігових завалів.

І тут у нього одна за одною почалися біди. Спочатку не витримала й зламалася лопата, і він мусив узяту іншу, коротшу й не таку замашну, але це було ще пів біди, – стало гірше, коли в Толі щось перемкнуло в спині й тепер з кожним помахом лопати його корчило й переломлювало навпіл. “Хтось із нас когось та доконає, чи я сніг, чи він мене, – подумав Толя. – Тут нам обом не місце, комусь доведеться поступитися”. Але чому повинен поступитися саме він? Він ще міцно тримає лопату, вона в нього, як до рук приросла. Та ще й не вечір. Толя обв’язав рушником поперек, зверху тугенько затягнувся ременем і спині полегшало. Й почав прокладати широку доріжку до мангала та мисливського будиночка.

 

Коли вже світилися ліхтарі, Толя нарешті відклав лопату й оглянувся на свою роботу. Скрізь і всюди було чисто, гарно, ніде не залишилося жодного замета й навіть маленької кучугурки.

І раптом пішов сніг. Ні, навіть не пішов, а повалив цілими шматками, мішками, тоннами, й уже незабаром дача знову перетворилася в білі гори, вкрилася білими барханами, і все стало таким, як було й раніше.

Толя лежав на своєму потертому дивані, слухав метелицю, й сам не зчувся, як втома склепила його очі. Вагончик похитувався од вітру, скрипів на крижаних коліях, і йому здавалося, що все вже позаду – і неприступні паркани, й мавританська башта, й станція по імені Христинівка, і він своє відробив і їде до себе додому.

Ну звісно, хазяїн його не помилує, що скрізь повно снігу. Навіть слухати не захоче, що він його чистив. Ну й що? Обійдуться вони з дочкою й без того підробітку. Дах він підлатає руберойдом, підлога ще трохи почекає, зате побачить свого Михасика й наговориться з людьми.

То може, це й на краще? Може, сніг зумисне й пішов, щоб його звідси визволити й він повернувся додому?

А потім снилося село, пухнасте й лагідне.

Толі залетіла в око сніжинка й розтала, начебто набігла сльоза. Бо розчулився. Михасик щось до нього лепетав і вони удвох – дід і внучок – ліпили велику снігову бабу.

    Червень, 2017

№15 (203) 28 липня 2017