Той незримий час

 

 

Марія Ковальчук

ТОЙ НЕЗРИМИЙ ЧАС

Палата. Сліпі вікна. Холодне сусіднє ліжко. Мертва постіль.

Обережний стук у двері. Тихо, несміло заглядає чоловік із сивиною на скронях. Темний костюм, букет квітів і кульок синього винограду. Він відхиляє двері, заглядає в палату. На одному ліжку – вона. Та, яка любить синій виноград. На іншому – незримий хтось, що буде слухати їхні розмови, розпачливо зітхаючи стогоном хвіртки будинку навпроти.

Дівчина відкриває очі, дивиться на чоловіка, байдуже закриває.

Він сідає біля ліжка, кладе кульок і квіти  на тумбу.

Він дивиться на неї. Вона – на нього. Довго.

– …нарешті.

– Ви бачились? – питає дівчина, не розплющуючи очей.

Він заперечно хитає головою.

– Десять років, – її тихий голос.

Чоловік відводить погляд у підлогу.

– Як ти?

Дівчина повертає голову й дивиться на нього.

–  Ти останній, кого б я хотіла бачити.

Пауза.

– Усі були з татками. Сміялися. Заходили в клас і разом сідали за парти. Тато і син. Тато і донька.

– В тебе були найкращі черевички…

– В мене не було татка. Я плакала.

– Я не хотів.

Мовчання.

– Знала, що прийдеш.

– Ненадовго.

Він ще не знав, що прийшов назавжди. Він ще не знав, що на стіні навпроти дверей цієї палати за десять хвилин буде сохнути його кров.

Донька відвертає голову в інший бік:

– Гроші і «все найкраще» можеш лишити тут.

Мовчання. Він згадує минуле і рахує години теперішнього. Вони невпинно крадуть секунди у майбутнього. Час спливає.

– Я завжди боявся, що тобі чогось бракує.

Донька різко:

– Всього вдосталь.

Час спливає…  Він дивиться на неї, вона – ні.

– …одужуй, – встає.

Донька підводиться і бере його зап’ястя. Її голос бринить відчаєм.

– Бракує…

Чоловік обережно торкається її рук, уважно дивиться в очі.

– Тебе, – каже вона.

Він повільно відводить погляд. Вона повільно відпускає його руку. Лягає і відвертається в інший бік.

–  Мене калічить час, – безпорадно відказує батько, дивлячись на годинник, який стоїть на тумбі.

Секундна стрілка гучно клацає.

Донька пошепки:

– …чотири… три…два… один… – голосно: – Дванадцята.

– Влітку відпочинемо в Аргентині.

– Живеш там?

– Там не знайдуть.

Вже десять років. Шукати там – безглуздя, проте… Знайдуть тут. І той незримий, хто лежав на сусідньому ліжку й підслуховував, насмішливо випустив повітря зі своїх зсохлих легень звуком крил пташки, що пролетіла повз кватирку.

Очі дівчини дивляться крізь годинник…

– Ми не поїдемо.

– Обов’язково…

– Це наша остання зустріч.

– Мама завершить проект, стане вільною. Поллі заберемо з собою: песик нудьгуватиме без тебе.

Донька зводить брови і повертається до тата. А він обережно усміхається й простягає руку, аби торкнутися щоки доньки. Дівчина відхиляється, не зводячи з нього очей.

– Ти ж любиш літаки. Будеш стюардесою. Зможеш зайти в кабіну пілота… літак особистий.

Вона, яка любить синій виноград, не йме собі віри: батько наче був поруч ці десять років, все її дитинство, навіть позавчора, коли…

–…ти все знаєш?

– І уніформа на тебе чекатиме. Попрактикуєшся перед вступом, – казав він, ніжно посміхаючись.

А в її очах уже тремтять сльози, змушуючи шепіт бриніти відчаєм і розпачем:

–…ти не все знаєш… я ніколи не буду стюардесою, бо…

Батько запевняє з ніжною усмішкою:

–  Обов’язково будеш.

– … не доживу до літа.

Усмішка на обличчі  батька застигає. Очі уважно дивляться на доньку, по її щоці біжить сльоза. Батько підсідає ближче, обережно втирає сльозинку, а дівчина прикриває очі, коли тато торкається її щоки.

–  Рідненька, літо через три дні.

–  Тільки два.

Тиша.

Час спливає..

Батько хитає головою, довго, з жахом і розпачем вдивляючись в доньку. І ледь чутне «не встиг» звучить, як скрик лелеки, що прилетів на свою стріху й побачив гніздо палаючим. І час з того моменту став плинути все скоріше й скоріше. Хвилини тріскаються минулим, а майбутнє жадібно нашіптує секунди, миті, корчачись від злорадства. Чоловік дивиться на того незримого когось на сусідньому ліжку і бачить, як з-під подушки визирає зім’ята стрілка Далі. Донька любляче усміхається:

– В нас ще є тридцять п’ять годин  і сорок вісім хвилин, – і стрілка швидко щезає, як загадковість заходу сонця.

Час спливає, а батько вже не чує шерхоту його плаща. Чоловік обнімає доньку, вона вхоплюється за його плечі, закриває очі й тихо плаче.

Вона ще не знає, що на стіні навпроти дверей цієї палати за вісім хвилин буде сохнути його кров.

 

Донька розплющила очі тоді, коли вже обіймала матір. Вони були в саду: дівчина в уніформі стюардеси у плетеному кріслі, мати – в інвалідному візочку. Перед ними маленький стіл із вазою квітів та мереживом синього винограду на великій тарелі. Тістечка й порожні філіжанки виглядали, як бенкет серед дощу: безглуздо, але необхідно. Необхідно для великого будинку позаду, а ще вони пасували до садівника, що підрізав троянди, зрештою, до прислуги, яка йшла до будинку з валізою в колір уніформи дівчини.

Матір відпустила доньку з обіймів і кволо усміхнулася вологими очима.

– В дев’яності він сховав нас, а сам виїхав в Аргентину, – продовжувала донька. –   Там його ніхто не шукав. Ми лишилися живі.

Мати, ледь усміхаючись, дивилася повз і похитувала головою: «Так, так воно і було». Потім мовила:

– Ти спала, він поцілував тебе і промовив: «Я встигну».

– А потім зник. З’являлися тільки гроші і «все найкраще». – Донька ніжно дивилася на матір, – Тут зазвичай ти просиш квіткового чаю.

Жінка в інвалідному візочку повернула голову до доньки, ніжно стиснула її руку:

– Пробач. Мені так хотілося…

Донька знала, що продовжувати мати не хоче. Вона ніколи не питала, чи чула її дівчинка постріл, чи бачила тіло свого батька і слід від кулі в стіні.

Донька ніжно поцілувала матір у щоку й пішла в дім. А жінка, яка кохала батька своєї дитини навіть після десяти років мовчання, тихо зітхнула:

– Не встигла поговорити з ним…

Цю історію будинок і мереживо синього винограду будуть чути часто, аж доки бенкет серед дощу буде потрібен тому незримому, хто постійно зітхає стогоном хвірток за нашими плечима.

 

МАЧУХА СИЗОГО ДИМУ

Ці сходи не раз стелилися мармуром під її туфельками. Стіни завше чули її голос, що сочився квітковим ароматом травня, і чоловічий сміх, який буває тільки в тата. Він любив носити капелюхи, вона – його жарти в своєму серці. Ті жарти Олеся пам’ятала й досі.

Але один з них став для дівчини тим чорним мереживом, крізь яке дорослі люди бояться навіть глянути на світ. А Олесі довелося огорнути ним своє життя, і довгі вії дівчини часто чіплялися за краєчок чорної вуалі – з’являлися сльози.

То був останній його жарт.

Після смерті матері – рік потому – батько запросив додому на каву високу брюнетку. Вона курила, постійно додавала в філіжанку мед і зовсім не пила каву. Як виявилося, каву вона не любила.

Як і Олеся не полюбила нову матір з іронічним ім’ям Любов. Називала вона її виключно «мачуха».

З того дня стіни більше не чули квіткового сміху Олесі. А чоловік, що любив носити капелюхи, онімів на жарти й рідко посміхався.

 

Темний під`їзд зі старими сходами й потрісканими стінами. Тонкі двері з блискучою металевою ручкою. Дзвінок.

Відчинила жінка в довгому темному халаті. В пальцях тліла цигарка.

Погляд – очі в очі. Мовчання. Далекий звук старої платівки.

– Проходь.

Олеся увійшла у напівпорожню кімнату з сірими стінами. Колись це була її спальня. Стіни тоді були білі, вікна – більші, повітря – м’якіше. Праворуч стояв довгий стіл на всю довжину старого вікна і два стільці з високими спинками. В одному з них не вистачало ніжки.

– Він вчора впав, – жінка в довгому темному шовковому халаті зіперлася лівим плечем на шафу. В її тонких вустах диміла цигарка.

Олеся дивилася, як мачуха затягується. Цей жест важко відгукувався їй у свідомості стомленим голосом батька: «…треба змінити тюль… якось темно в кімнаті…». А темно було від диму. Стеля під кінець дня перетворювалася на ковдру із сизої вати з присмаком нікотину. Олеся глянула на стілець, в якому не було однієї ніжки. Підійшла до іншого, на якому лежала темно-зелена тканина. Сіла.

Дивилися одна на одну. Між їхніми поглядами повільними пасмами здіймався вгору сірий дим цигарки.

Мачуха  підійшла до столу і зіперлася на нього спиною, бачачи зліва себе Олесю.

– Думала вчора змінити тюль.

Олеся дивилася на чорне волосся жінки, яка підносила до вуст цигарку.

– …і так сталося… – різко видихнувши дим, повернула голову в бік Олесі. Але в очі не дивилася. – Два дні тому.

Мовчання.

– Він помер два дні тому.

Олеся довго дивилася в очі мачухи. Руки на спідниці. Напружені коліна. Вуста наче вилиті на білосніжному обличчі. Чорне мереживо боляче здавило зіниці, вії тремтіли, але… але дівчина продовжувала дивитися на жінку.

– Де?

– У парку.

– Михайлівському?

Мачуха затягнулася, підходячи до вікна. Її обличчя і байдуже, й замислене. Лівою рукою вона обіймала себе, правою тримала в тонких пальцях цигарку. Сизий дим пухкою ниткою звивався догори, намотувався на карниз.

За вікном порожньою вулицею гуляв вітер. Від його подиху на асфальті кволо піднімалося багряне листя.

– Де ти живеш зараз?

– Які були його останні слова? – Олеся тихо підняла очі на мачуху.

– «Буду о сьомій»…

Підвіконня. Пил… фарба тріснула… Очі те бачать – не бачить дівчина. Вона опустила погляд на свої руки. В пальцях ковзала тонка тканина шалі. Китиці плуталися.

Жінка подивилася на Олесю… і вийшла з кімнати.

Далека мелодія платівки.

Мачуха повернулася, несучи в руці старий конверт. Підпалений куток. А в пальцях жінки вже друга цигарка.

– То де ти живеш? – мачуха кинула конверт  і він впав на стіл перед Олесею. Потім обійшла дівчину, і, ставши за її плечем, знову стала дивитися у вікно. Олеся, не поспішаючи, відкрила конверт.

– А ми от збиралися переїхати, – затягнулася димом мачуха.

Олеся розгорнула лист. Виправлення. Закреслені слова. Пляма від чорнила. Погляд дівчини легким дотиком торкався кожного слова, не затримуючись переходив до іншого. Чоловік, який любив носити капелюхи… останній жарт… тихий сміх.

Мачуха глянула на волосся Олесі. В лист. На волосся. І  різко:

–  Завжди був неохайним, – швидко обходить дівчину. Олеся ледь повертає голову, дивиться на жінку. Вона сідає на диван. Нервово затягується. Погляди зустрічаються.

Жінка опускає очі.

Олеся читає лист.

Мовчання. Тихе відлуння мелодії платівки. В попільничці п’ять недопалків. Китиці шалі скрутилися у вузол. Вологі очі. Неспокійний погляд. Вуста наче вилиті на білосніжному обличчі.

Тихе зітхання.

Закриті очі.

Вуста Олесі прорізає тонка смуга душевного болю і ледь чутного шепоту:

–  Я живу біля парку… мої вікна виходять на Михайлівський парк…

Жінка дивиться на дівчину.

Олеся забирає лист і конверт. Підводиться, йде. Мачуха йде слідом.

– Що в ньому?

Олеся зупиняється. Відчинені двері, кволе зап’ястя на блискучій металевій ручці. Обличчя дівчини ледве повертається вбік.

– … я бачила, як він впав. Мої вікна виходять на Михайлівський парк.

Швидкі кроки сходами. Відчинені двері. Кошлата нитка диму цигарки розриває холодне повітря.


 

Марія Ковальчук, студентка першого курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого – майбутній кінодраматург. Ще на вступних іспитах заявила про себе як про талановиту новелістку. Ось що каже про її твори відомий літературний критик Михайло Карасьов: «Написано з іскрою таланту. Модерна новела має давати поживу уяві читача – твори Марії Ковальчук таку поживу дають. Підтекст, натяк, недомовленість повинні бути не просто ребусом, а слугувати розкриттю характеру чи нуртувати почуттями. В принципі авторка іде по цій дорозі, аби лишень не схибила. А юнацька палітра тем і почуттів з віком зміниться на глибше розуміння світу».

 

Василь Трубай