Спустошений дощ

 

Олександр СОПРОНЮК

Померла цьоця моя, Лєна, татова молодша сестра. За нею, щоправда, ще живі, троє молодших його братів: Володя, Андрей і Василь.

Двічі вдова: поховала двох чоловіків, початком Льоню, тоді Василя. Двічі мати: двох розкішних дочок народила-виростила – старша Світлана, молодша – Інна. Двічі бабуся: онук Вадим і онука Лєна.

З руками золотими. І золотою головою була. В Попільні (це Житомирщина) на місцевому масловому комбінаті, старшим майстром, такі торти пекла-викладала, що ОЙ! – ахові! – завбільшки з круглого обіднього стола! З самого стольного града, Києва, «круті» приїжджали, на свої празники замовляти їй «дива». Затим комбінат зачах – на якийсь склад, з гайками, з болтами-шурупами, одклали добру справу.

Цьоця пустила сльозу, оформила пенсію (вже приспів час) і стала знову ходити туди на працю – чергувати-охороняти свою пам’ять.

Мала ще два городи – по 25 соток кожен: коло хати і в полі. Окрім цього – гуси, качки, кури – на добру сотню набиралося. Перед смертю ще й козу завела. Все це ретельно боронив вірний “баскервільський” пес Пірат.

Зготувала патрати два гусаки. Все розпалила-розжарила-нагріла. Сіла за стола. Захрипіла. І – заснула. Навічно.

Діти-сусіди ждали-чекали. Сподівались-думали, мо’ десь одійшла в справах. Потому спробували відкрити в хату двері: проте зсередини, в скважині, уперся на світло ключ.

Інна, молодша дочка, через кватирку, відчинила вікно. Мама за столом спала, уже без жодних сподівань очутитись-повернутися…

…Було це позаторік, у п’ятницю, 30 днем жовтня. До мене се горе долетіло десь у середу, третього листопада. За кілька день поправив на голові чорну тасьму (вона саме була тут до діла) і спорядився-налаштувався на Попільню.

«Їдь до Андрея, в Кам’янку, там тоді розберешся», – нарадив у мобільний з Лубен батя.

…На розі Хрещатика і бульвару Шевченка зачепився з табуном луганських «малолєтніх». «Нізащо не повірю, що ви під собаками-автоматами голосували за «рускій мір», – ніжно до них. «Ми нє зналі», –  якось, ніби виправдовуючись, вони.  «Шо ви «нє зналі»? – вже завівся я. – «Чого ж не поїхали в Росію? А всі – сюди? Статус бєженцев – раз. Рускіє школи вам одкривай – два. Горшки за вами носи – три. І всьо остальноє. Ми ж тут бандеровци-фашисти? Як це воно виглядає, мужики? Мабуть же ж, треба родіну свою їхать защіщать? Чи як ?!» – не одпускав я. Це їх забісило. Вмить мою праву брову дістала  викинута різка рука. Потому, зрозуміла річ, вони ноги в руки – втікати.

«Назад!», – схотів хоч так дістати я навздогін. Та було вже пізно: діти по-взрослому накивали п’ятами, точніше, підбитими «буцами».

Це «по-нашому», – подумалося мені перегодом.

В Ірпінь, у Будинок творчости, до себе, не поїхав. Піднявся по Богдана Хмельницького. На розі з вулицею Івана Яковича Франка функціонував нічний «Кофе Хауз». Там з Дмитром-барменом (він прихилився до мене зі своєю українською) до ранку кавували-мінералили. В сьомій розсталися-розчахнулися. За годину, через кілька будинків, донизу, до своєї поліклініки. Ще за годину хірург, Єкатєріна Олєґовна, вклала мене на операційного стола. «Обработать!», – глянула наказово на медсестру. Потому повернулася: «Нєт! Сопронюк – творчєскій. Сдєлаю сама». Я лежав під її руками, час по час повторюючи, що вони в неї оберегові. «Ну што же ето такоє? – не вщухала моя хірургіня. – Ми ж іх прінялі. Нада как-то васпітивать…»

«Воспітаєш» їх», – подумалося мені.

«Будєтє пісать заявлєніє?»

Хто його писатиме і куди: їх уже й слід простиг.

«Нє поєдєтє на могілу – пєрєвязкі єжєднєвно. С утра. І таблєткі на пять днєй. «Цифран 500». Вот рєцєпт».

До неврапатолога не пішов – черга була, шалена.

…З товариством пом’янули цьоцю. В кишенях шелестіла якась енерґія: отож, на Попільню. Коли приїхав на місце – в небі вже висів непроглядний глухий вечір. Січено різав дощ. До Кам’янки – там хазяйнував Андрей – було кілометрів 10-12; автобуса не став чекати – лабіринтами виплутався з райцентру і – «в ніч». Темінь стояла несусвітня. Дощова мряка «ліпила» куртку. Подеколи мене минали, сліпуючи, машини. Йшов майже «внікуди». І в цьому «внікуди» ЩОСЬ було.

Дорогою Лєна не сходила з думки. Скільки разів, у моєму збуреному непередбачено-бунтівному житті, коли «прижимало», вона ставила мені плечі: тулила-хистила. Та власне всього було: «разработки», «слєжки-наружки-прослушки». Здавали-викидали… Проти ночі лишався, простонеба. Їхав до неї. Вона, нічого не питаючи, приймала-гостила-стелила.

«Скільки треба – стільки будь», – давали тепло її очі.

Мені гарно там писалося. Половину поетичної збірки свого «Самотнього вовка» написано в Попільні, в її хаті.

«Саш… Що ти там пишеш, увесь час?».

«Колись побачиш», – усміхався я.

«Господи! Що я в цьому житті взагалі бачила, крім роботи? – скрушно зітхала вона. – Коло землі важко робить. Та й писати, мабуть, не легше. Якщо справжнє…»

За такими розмовами жали-косили, набирали хрін, везли його на консервний завод. Здобувались на якісь гроші.

…Між тим сирий місяць висвітив вказівного дорожнього знака – та й то вже позаду мого силуета. Повернув назад: «Кам’янка», – затьмяніли літери і за ними стрілка, що вказувала праворуч. Завернув. Попереду бовваніло-спало, розхристаними вулицями, село. В Андрея був кілька разів. Та коли то було! Здається, з покійним його тезком, Андрієм Єсипенком, років 14-15 тому і серед білого дня. А тут, уже майже доходило ночі. Тараса Шевченка, 29, – так, видається, казав батя. Плутано-путано все, та ще й за темного. Хоча очима  дорогу до хати пам’ятав. Одначе знову ж таки: коло то було…

Десь траплялися які-не-які вогні. Сірий дощ кутав шлях.

Несподівано з придорожньої «кафешки», що виросла з-під землі, – якась молодиця.

«Шевченка туди, попри став», – кинула назустріч. – І так само вросла в темінь, як і виросла.

Тарас Григорович і вулиця його імени, вітром, покликали до себе. Шляхом, на лавині, проступили ще двоє захмелілих чоловіків. Щось дуже і довго до мене гукали – кликали. Я, вже бувалий з цього приводу в бувальцях, добре розумів, що тут цигаркою не обійдеться: або ти їх, або вони тебе, –  що куди ймовірніше і вірогідніше: домашні ж таки: тому взяв за взірець молодицю і розчинився в спустошеному темному дощі…

Перша-ліпша хата – питатиму, – сказав собі. Щось зажевріло, світлом. Підійшов.

«Андрея Сопронюка хата? Третя, зразу з цього боку буде», – вийшов до мене з вечоровим добром хадзяїн.

Бог таки є на світі, – проказав у душу.

…В Андрея перебув ніч. На ранок – у Новоселицю, на Краснянку. До діда Яші-баби Сані, вже спочилих, у Бозі. З автобуса – пішки. В ногах – місиво. Непролазне. В’язке. Довкруж пустка. І цей спустошений дощ. Крізь який – ДОРОГА. Туди. На могили. Через глухий, замкнений од життя, хутір, колись живу, Краснянку. Вже не думав про тривіяльні речі, про сенс життя. Просто йшов, згадуючи, як тут усе БУЛО. І ЦЬОГО ВСЬОГО вмент, раптом, не стало. Настала ця дощова спустошеність. Перекинуті плоти. Чагарі. Бур’яни. Далі ставок, між двома горами. Там колись Корченковими «снастями» тягали линків-карасів-окунів. Потому баба Саня чаклувала над ними, в сметані – всій родині, на вечерю.

 

Одразу за покинутим хутором – могілки. Власне могілок, як таких, уже не було. Все – плетевом. Заросле. Давнє. Знайшов дідів. Поседів. Очі зволожились, заговорили. Дощ шелестів і далі. Спустошений. Набридливий. Надокучливий.

Уже виходив з могил. По праву руку хрест. «Тут лежить Марія. Її в дощ убила молнія», – прочитав.

«Може, Господь одведе» – понадіявся, сподіваючись.

Підняв коміра. До дядька Василя ще. Роґізна. В Степове. А тоді вже й до Лєни. До неї ж вибирався.

В спустошений дощ.