Сонячний промінь Валентини Запорожець

 

Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ,

член НСПУ і НСЖУ, лауреат всеукраїнських премій імені Ю. Яновського та імені І. Огієнка, почесний професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

 

      Жила в ній казка осені й зими…

      Як проліски, синіли її очі…

Микола  Мачківський

 

Такою вона запам’яталася…Літня жінка у білому – білі джинси, така ж білосніжна курточка і біле, вірніше б сказати, густо-щедро  посрібнене білизною літ волосся, зібране у скромний вузлик. І  геть уся біла-біла. Навіть кросівки – і ті білі. Невисока, тендітна і напрочуд рухлива, гінка, немов весняний поривчатий  (надворі ж бо кінець березня) вітер, швидко переходила-перебігала велелюдну, гамірну вулицю. На якусь мить зупинилася, озирнулася, відтак покрокувала – побігла далі. Щось тривожно тенькнуло, защеміло під серцем; «Валя! Валентина Запорожець?..» І наразі: «Ні, де там. Вона уже два роки як там, у Засвітах, звідкіля не повертаються…»

Валентина Запорожець – поетеса, прозаїк, перекладач, легендарний старожил письменницької Спілки, яка присвятила їй майже  все своє життя, працювала  тривалий час  у спілчанському апараті ще за очільництва незабутнього Олеся Гончара, по тому – за Юрія Смолича, Павла Загребельного, Юрія Мушкетика  і чимало зробила для утвердження, зростання авторитету цієї вельми поважної творчої організації.

Прийшовши у Спілку зовсім юною, пройшла разом з нею довготривалий і доволі непростий, далеко не рожевими трояндами усипаний шлях. Секретарювала у самого Олеся Терентійовича, була, що називається, його правою рукою, завідувала кабінетом молодого автора, стала ініціатором і засновником  Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов», з-під крила якого вилетіли у широкий літературний світ  не один десяток нині уже добре відомих поетів, прозаїків.

Валя раділа успіхам своїх вихованців, готова була завжди допомагати, підставляти своє  і спілчанське плече. За це її любили і поважали. І не лише молодь, а й старші колеги по цеху. Вона була по-справжньому закохана у нашу Спілку, жила нею, і хоч в останні роки її  зв’язки зі Спілкою дещо послабшали (не з вини Валентини Григорівни), причиною чого були різні організаційні негаразди й непорозуміння, вона  ні на мить не поривала найтіснішого спілкування з колегами, часто-густо, незважаючи на хворобу, з’являлася на  Банковій, 2. Її цікавило усе: і фінансовий стан Спілки, і робота з молодими авторами, і мікроклімат у колективі, де працювала не один десяток літ. Вона вважала Спілку своєю другою  домівкою, своєю сім’єю. Жодна більш-менш значна подія у спілчанській громаді не проходила повз її увагу. Як і жоден творчий успіх її колишніх вихованців. Телефонувала  кожному, вітала з виходом  збірки віршів, прозових творів, ділилася враженнями.

Не випускала з поля зору талановитого Олеся Ульяненка. Раділа з’яві його «Сталінки», інших творів. Говорила: «Щаслива, що Олесь гідно поцінований, що у нього все гаразд. Молодчина, зумів стати на ноги, довести, що він – талант…»

Валентина Запорожець народилася 18 травня 1939 року – у рік розгулу сталінсько-беріївських репресій, коли в Україні ще не стихла велетенська трагедія – Голодомор. Її рідні на собі відчули  «принади» соціалістичного «раю», потрапили під «розкуркулення», втративши все, що нажили важкою працею. Про це з гіркотою згадує Валентина у спогадах, видрукуваних невдовзі після її смерті в «Українській літературній газеті». Їх неможливо читати без хвилювання і болю.

…Наша найперша зустріч відбулася гарячого літа (здається, у липні) 2005-го в Будинку творчості письменників в Ірпені. Я приїхав туди з онуком Сашком, а Валентина Григорівна – зі своїм онучком Романом. Як вона піклувалася про нього, як турбувалася! Завжди і скрізь намагалася бути поряд: і в їдальні,  і в час прогулянок чарівним ірпінським лісопарком. «Ромчику! У тебе все добре? Не ходи далеко. Може, пограєте із Сашком у футбол?..»

Діти наші швидко подружили. Разом гуляли, грали у футбол, дивилися телевізор… Так було щоліта, коли ми відпочивали  в незабутньому Ірпені. Які то були чудові, прекрасні дні! Онуки бігали, насолоджувалися свіжим, духмяним, що аж розпирав груди, повітрям. Ми з Валентиною, інші письменники – Світлана Йовенко, Богдан Сушинський, Валентин Мороз з дружинами, Людмила Овдієнко, Михайло Медуниця, усіх і не згадаєш, бесідували про літературу, працювали у затишку ірпінського раю… Шкода, ідилії цій не судилося тривати довго. Як мовиться, ніщо не вічне. Надто ж – хорошого багато не буває.

Валентина Запорожець понад усе любила дітей. Їм присвятила свої найкращі твори. Особливо варто відзначити її «Сонечкову школу» – книжечку для наймолодших, за яку в конкурсі Програм «Трансформація гуманітарної освіти в Україні» здобула грант Сороса.  Видання побачило світ українською, білоруською, російською та болгарською мовами.

Навзагал, написано Валентиною не так уже й багато. Зате кожна річ – по-справжньому ваговита, містка. По-філософськи мудра й значна. Узяти хоча б скромну, невеличку за обсягом і форматом її книжечку «Імпресії» (Видавництво «Щек» (Київ), що вийшла у 2013 році. Тут що не рядок – то згусток мудрості життєвої, того, що нерідко називаємо перлинами.

Пригадується, під час одного відпочинку в Ірпені Валя якраз працювала над «Імпресіями». Ми сиділи на терасі другого поверху щойно відремонтованого, затишного (у ньому мешкали ми з онуком, а Валентина Григорівна завітала  до нас на гостину). Авторка читала нам написане, охоче, з вдячністю сприймала зауваження: «От спасибі! Так справді буде краще».

А невдовзі  «Імпресії» з’явилися на моєму письмовому столі. Валентина надіслала зі словами: «Дорогим Красуцьким Мар’янові  і Любові з любов’ю». І в черговому листі з Києва запитувала, чи сподобалося її творіння Любові Іванівні, моїй дружині.

І ще один, здавалося б, не зовсім суттєвий штрих. Після Чемпіонату Європи з футболу «Євро-2012», на який ми з Сашком не  могли потрапити, знаючи про захоплення онука футболом і футбольною атрибутикою, спеціально придбала у бутику на Хрещатику шарфик  з символікою Єврочемпіонату  і надіслала на нашу кам’янець-подільську адресу.

Або ось таке. Якось, відпочиваючи в тому ж Ірпені, я ненароком отримав пошкодження – заварюючи онукові чай, обпікся окропом. Був пізній вечір, в аптеку бігти запізно. Та й гадалося: «пройде». Валентина Григорівна, дізнавшись про те, накинулась: «Чому не сказали? Я б допомогла. А тепер…». Такою вона була.

В Будинку творчості Валентина Запорожець  з Романом традиційно селилася у четвертому корпусі, у просторій кімнаті, де колись відпочивала Ліна Костенко. Виборові не зраджувала ніколи. З її приїздом життя навколо оживало, наповнювалося новим змістом. Валя про все знала, в усьому блискуче орієнтувалася. Ми жартома називали її спілчанською ходячою енциклопедією.

Вона з усіма дружила: і з Михайлом Слабошпицьким, Світланою Короненко, коли ті відпочивали в Ірпені, з Світланою Йовенко, Михайлом Медуницею, сім’єю Морозів… Коли ми з Сашком від’їжджали, Валентина Григорівна неодмінно проводжала нас аж на авто – або залізничний вокзал. І довго махала на прощання рукою. Як і тоді, востаннє…

Востаннє ми бачилися на письменницькому з’їзді пізньої осені року дві тисячі чотирнадцятого. Валентина Григорівна уже хворіла, але на з’їзд прийшла. Була схвильована, розчулена. Ми сиділи поруч з Світланою Йовенко, Марією Влад, Петром Пербийносом.

«А ви гарно виглядаєте», – мовила жартома до нас з Світланою. Що хотіла цим сказати? Хто зна…

Пригадую, відновлюю у буденній (чи  – бездонній?) криниці пам’яті недавнє, ще не забуте з плином часу… Валентина не пропускала  жодної моєї книги, жодної публікації у журналах «Вітчизна», «Київ», «Дніпро»,  у «Літературній Україні» чи передачі  по Українському радіо  (радіоканал «Культура»), коли транслювалися фрагменти  з моїх романів «Павутиння», «Крик білої ворони», «Редакція», «Злива», новел та оповідань. Обов’язково відгукувалася телефонним дзвінком, чи й листом.  Як ось: «Гарну, дуже гарну річ Вашу почула учора по радіо. Молодчина Ви. Пишіть так надалі…», «З великим задоволенням  прочитала у «Києві» Вашу «Зливу». Боже, як правдиво і чесно Ви пишете про цих простих людей, з усього видно, реальних персонажів, земляків Ваших… Село для Вас, як і для мене,  то незаживаюча у серці рана. Чи  виборсається воно колись з глибокої безодні?…».

Це – рядки з її листів. Теплі, зворушливі. Незабутні. Так, так.  Таке – не забувається. Як і  все, що написане Валентиною Запорожець. Повторююсь, написала вона небагато, проте доробок цей справді вагомий, ваговитий. Окрім книг для дітей, на її рахунку чимало перекладів. Мабуть, перекладацька діяльність – то її справжнє покликання. Вона переклала з молдавської С. Вангелі, Й. Друце, М. Чіботару, В. Думбревяну,  Г. Маларчука; з російської Ю Нагібіна, В. Тендрякова, Ю. Яковлєва, В. Драгунського, І. Бондаренка… Друкувалася у польському тижневику для дітей «Цвіркун», молдавському – «Білі квіти», білоруському щомісячнику «Беларусь»,  у хрестоматії для позакласного читання «Криничка», журналах «Колобок» (Росія), «Барвінок», «Дванадцять місяців», «Дзвіночок», «Дніпро», «Київ», «Всесвіт», «Прапор» («Березіль»), «Холодний яр» та інших.

Тієї днини розмовляли з Валентиною Григорівною по телефону. Зателефонувала вона. Знаючи, що вона хворіла, запитав, як себе почуває. «Краще!» – була бадьора відповідь. А далі: «На вулицю, щоправда,  не виходжу. Може, згодом». Відтак – про справи навколо літератури, спілчанські. Втішалася, що Любов Голота вділила їй цілу сторінку у «Слові Просвіти». Не так уже, мовляв, й часто подібне  трапляється, щоб цілу сторінку. По тому й попрощалися. Не знали, не віддали, що назавжди.

Того прохолодного листопадового ранку 2015-го зателефонувала Світлана Йовенко. Розшукала мене за «межами» Кам’янець-Подільського у сестри в Красилові, де я на той час перебував. Схвильованим голосом повідомила: «Погана новина: померла Валя Запорожець…»

Як засвідчили її  домашні, Валентина відійшла у Вічність легко, не завдавши клопоту близьким. Повернулася після короткої прогулянки, піднялася на свій поверх, зайшла у квартиру. Роздяглась – зняла курточку, спробувала прилаштувати її на вішалку і…Серце дало відбій. Не витримало серце…

Що тут скажеш… Усі ми – гості на цій незатишній, не для всіх щедрій  на статки, Добро землі. Як кому поталанить, як пощастить. На все – воля Всевишнього. Валентина Запорожець прожила цікаве, сповнене творчого натхнення і наснаги, життя. Життя, по вінця наповнене сонячним світлом, світлом любові до людей. До всіх, хто нас оточує. Вона продовжує жити, любити. У пам’яті рідних, онука Романа, колег по Спілці, по літературі. У серцях усіх, хто знав її і кого знала вона. Пам’ять – вона ж бо вічна.

…Гортаю сторінки колись популярного, а нині, на жаль превеликий, завдяки «турботі» теперішньої влади  «почившого у Бозі» письменницького журналу «Вітчизна». В одному з чисел віднаходжу публікацію про Декаду української літератури  в котрійсь  з республік тодішнього СРСР. Окрім тексту, вміщено  і світлину на цілу сторінку. На ній – ще молоді Іван Драч, Дмитро Павличко, Світлана Йовенко, а у їх гурті – Валентина Запорожець. Усміхнена, життєрадісна. І, звісно, ще зовсім молода. Гай-гай, де ви роки, літа-літечка!..

І ще – про Пам’ять. Вона – бездонна криниця. Тож хай ніколи не міліє, проростає щедро у серцях. Що ми  і хто ми без неї, Пам’яті ?..

 

На світлині: Валентина Запорожець, Мар’ян Красуцький, Світлана Йовенко і Михайло Медуниця у Будинку творчості НСПУ в Ірпені.

 Липень 2008 року