Пізнє верем’я

 

 

Роман КИСЕЛЮК

 

– Купа вас у хаті, а хосен ми з того, єк з торічного снігу, – Оноцьо крутився гей дзиглик.

– Най би вас повривало, – люто зиркав на заспані вікна й допікавси думками, – абистеся діспали!

Ади, люде з досвідків півгруні  груду збили, а сі ми такі завгідні, гейби понатєгали портки на руки – виліжковуються.

Надворі лиш зазоріло. Від лісу потягнуло молоденьким протягом. Вранішня їдь поїдала душу наскрізь поїдом. Студена роса на моріжок висіялась густічко, снувала срібною павутиною, аж все ряхтіло, як деревце весільне.

Робота – пан над все, бо день красний навесні цілий рік хлопа годує. А ся остоя  гезди ми чести вриває: ні газди з тя, Оноцю, ні дєді поважного діти не мают. Господочку, нашли прозріння, бо бігме, так довго не потєгну. Швидше ня за ноги відтєгнут… Аж перехрестився й гляпнув посивілими очима під верхи, де серед розцвітлої садовини губилось сільське цвинтарище.

«Гай-гай, єк розрослося, за мої кимки долини не сєгало, єк куди заподалоси – вже й кавалок Симунькового грунька прихопило. Всі тамко будемо, лиш не разом прийдемо, а тутка тлумимось, одне одного догризаємо, – перевів глипаки на здаленілу Страгору, де не одне літо маржинку кутав. – Абис це на дощ тако припікає, слимака скільки розвелоси, проходу нема», – під постолами хрупнула шкаралупа, аж гидко до себе стало, гей що согрішив.

– Огій-ко, то лиш тріска сохне скоро, язик – довго, ая, – перекривлював свою Човхалиху, бо хоч волос сивий, а начисто вирозуміла жінка, маєтку захотілоси. – Куца тя година ме з тих маєтків теперечка. Ади-ко, остреви з осени півгрунів стрими’, се ми газди сміттєчкові… На цвинтари маєток, небого, при совітах засвітитсі, бо перед ким ня голову вище пупця дерти…

Кольки розпирали. Здаєсь, здоровішим лєгаєш, єк встаєш, відтак розробисси і єк той віл шлею тєгнеш, аж ноги здуває. Зате підосінь тут не ріпка – рута, аж зносить землю купинами.

Оноцьо давно відтичив межу, би не переступити, бо ніц, прецінь, не хоче з тим Буньком мати й на одну межу с… сідати. Диви-ко, ріллє довга, гей життє й коротка на спожиток хлопський, домізковує Оноцьо, бо на думки бистрий гей ота ріка, що гездечки круто навертає з-під верха, ліньки на село правцює.

За се йму більше поштрикували, ніж дєкували. Хто си як знає, міркує Оноцьо, та свого не поступи, його слово мусит верх мати, би там в горах громом кидало.

Звіддалік над Запустом проциндрила зозуля разів з надцять. Оноцьо рахував і не дорахував, не те, аби боявси. Хіба в таке верем’я сподіваєшси на що ліпше? Тут спати лєгаєш – не знаєш, чи живим встанеш. Бувало, з-за кожного відземка, як підеш-ко лісом, кулі галагур’є. Від згадки аж му кров збурило.

Сонце припізнилось. Викатулялось витрішкувате на висхлу стріпіхату ялицю, гей якийсь дітвак, довгічко не хотіло злізти.

– Диви-ко, сонечко спохватилося зранє. Ая, ая, припікає аж пар садить, ге ж з комінка ковалевого.

Вчера небавом прилітає, єк та літавиця. Бунько й на варята трепецирки граєт. Пришпетивси під дурника й ка’, а очи так му ходе, єк в того злодія.

– Оно’, сночи не чув’єс, бандери командьора з усіма в сільраді факнули? Та хто не чув, півночи кулі казилиси, так гейби кінець світу мав бути. То що ми голови завертаєш, вивідуєш. Хібам-ко такий глупий, єк миш під мітлов? То перед Богом кажу ‘му: каждому ім’я своє. І посунув Бунько ніворотом, єк нова кума в старий одвірок. Я йому навздогонець: «Не клич біду на здорову кебету, біда сама приваландає».

 

***

Гейби що в корчах зашоломкотіло. Висунулось кілька фігур.

– Ей, хазяїн, йді-ка сюда, – покивуючи пальцем, підкликав, по всьому видко, старшой.

Оноцьо насилу розпізнав капітана Каніфатова.

«Єк не в людей, прізвисько нелюдське, одразу не вимовиш».

Сплюнув гіркоту.

«Щосьми зранє маскалі верха дотєлиси, ая, зраннє».

Впівдорозі зарубав сапою в межу, гей знак який, підтєг сподні, що звисали гей на веретені, люто відворкнувси: – Шляк би вас впік, відсунь си, куций, півчеревик преться. О, сі дадут маєтки робити, пожди.

В душі гегнуло не на гаразд. Наторне совіти з досвітка не стрімітимут, ая, брєтчику.

– Што, дед, с утра штафету таво, с завтраком туда? – показує в напрямок Страгори старшой.

А хоч би так, то хто ми видів… Аякже, тако відразу взнаєш. Жди-ко’, – швидше розраював себе, мовби зарубував сапу в межу, аж очі затінком заволокло.

– Що ви, пане капітан, – вихопилось одразу, не києнний  їм ніц. Щем з досвідка соли на губі не видів. – Голодний, аж писаний, самі-ко, сараки, видите.

– Відєть, не відєть – наше дєло. – Счас накормим, счас. Глистков, дай мне палку потолще!

Той подав, гудз на гудзі, із джарапу сукувату палюгу. І били маскалі до останнього здиху.

Оноцьо лише своє торочив:

– Ксенько, єк не вспієш допіру в земличку ріпу втикнути, тамечка зливи єк зарєдєт, небого, політку ніц не ме. Йой, дітоньки-діте, то спите, що не видите йке надворі пізнє верем’є…

 

Селище Делятин на Івано-Франківщині