Пісенька про Старий Новий рік

 

Наталя МАРЧЕНКО

 

По світу віхола мела.

І тихо син хитав колиску.

І тихо-тихо, близько-близько

цю пісню скрипка повела.

Я заридала німо в такт.

І рвала від жаху волосся.

Зимового дзвінкоголосся

стелився невловимий тракт.

І всі прийшли. Страшні та хижі,

збережені у мерзлоті,

весь рід мій. Мертвий. Во плоті.

Під вікнами гуртом стояли.

І щедрували. Щедрували.

Просили хліба і шажок.

І жахом душу засівали.

 

А скрипка як покара безголоссю

ламала стіни внутрішні в мені

Мамай на рукотворному коні

гаса рида дівча простоволосе

Чи може Ярославна? Чи прабаба

моя під Томськом вмерзла у сніги

волає, щоб сплатили їй борги?

То враз крізь тіло проросте колосся

і заболить мій хліборобський рід

і від книжок не цвілістю, а хлібом

війне землею запарує світ…

Та жало скрипки скрикне, засичить,

залізом заскрегоче, а за мить

так заспіва, що краще б завищала!

Мовчу. Неначе душу в себе вкрала.

 

Мене учили говорити

один лиш рік.

Життя мовчать учило рід мій

увесь наш вік.

Бо слово мовлене – як пташка:

ти відпустив,

а хтось зловив (кому не важко)

та обварив,

та ще приправив, та до столу

комусь поніс.

А ти за слово, за полову!

Валити ліс…

Хоч слово, кинуте на вітер, –

нікчем’я, пух!

А й те половить, позбирає

твій щирий друг.

Підмостить сісти того пуху

де всі свої.

А ти за слово, за розпуку!

У мужлаї…

Так. Слово зболене, зчорніле, –

всевладний жар!

Але й на нього домовину

найде владар.

То може тим вогнем німі сушити сльози?

Щоб соляна броня на серці наросла?

Восславте вчасно придбані склерози

і солодом заклеєні вуста!

Нас не навернуть в іншу колію.

Із істинного шляху не зіб’ють.

Ми як воли – погрузли в колію

і бредемо, допоки нас женуть.

А не женуть, самі волаєм гасла.

І далі йдем. І плодимо телят.

Воли ревуть, коли порожні ясла!

А ми – НАРОД. Нам краще помовчать…

 

І стиха скрипка заячала:

Куди? Коли? Тужавів шлях у небо…

Як журавлиний клин вона згасала,

лишивши повінь тиші… Ця потреба,

ця невситима спрага самоти,

коли круг тебе лиш твої світи,

нащадків спраглі очі і зіниці

одвічних предків. Як німі бійниці

їх погляди зринають з темноти.

Це так нелегко – на вогонь іти…

 

Коляд, коляд, колядниця.

Добра з медом паляниця.

А без меду не така.

Дайте, тітко, п’ятака!

Це ж я – куркуленя з-під Томська.

Хочу друга собі знайти… Давай знайомитися.

Мені вісім років. Звуть мати Оленкою.

Я вмію прати і пшоняну кашу варить!

Мати обіцяли взяти весною на пашу,

а літом мене за жницю, за Жницю!

В поле пустіть.

Бабуня, як були живі,

ляльку мені зробили.

Гарну таку, тряпчану,

з куделею замість кіс!

Її розірвав той дядько,

що викинув мою маму,

коли вона вмерла в поїзді,

який нас у безвість ніс…

 

Здригнувся син – наснилось щось недобре…

Долонею прогнала сон з колиски.

Метнуло в шибку снігом. Зовсім близько

метнулось світло. Чорне, непоборне,

безвихідно важке упало воєм.

Запахло потом, часником, конвоєм…

То ж потяг, димом пахнувши між очі,

крізь дім мій, по моїх кістках гуркоче!

 

Стелиться, стелиться по шляху метелиця,

біле прядиво руки холодить.

Онде моя доня на снігу холоне.

Треба прясти полотна, щоб її сповить.

Шпалочка до шпалочки…

Рельсочка до рельсочки…

Човником по пальцях

потяг промчить.

А дитятко мило з чорним димом грається.

Димко-котя сивий ще його приспить.

Стелиться, стелиться по шляху метелиця…

Ні горбка ні вм’ятинки. Хоч пером пиши!

Об кістки діточі

потяг зуби точить.

Мчить.

 

В теплушці вогко, від “Буржуйки” чад,

тхне світ промерзлим потом і сечею,

чиясь дитина кров’ю гавка. В такт

вагон хитає згідливо: так! Так!

Парує сніг і кров над колією.

Усе так. Так. Як мається в путі.

Відмаєшся – у сніговій лети.

Біля дороги ляжеш у сніги,

а потяг віднесе твої борги.

 

Білим лебедем,

чистим леготом

сніг

прилетів до ніг.

Сів,

крила розпустив,

заспівав до неба чорного,

до зорі.

Хтось запалював повагонно

ліхтарі.

А в мені так заячав сірий журавель душі живої!

Вже рушав

потяг.

Чорний потяг –

золоте шитво щілин.

Там “буржуйки” чадний дим.

Там живі.

А я – під снігом.

Тільки зорі маячать.

Журавлі ячать:

“Кру! Кру!

В чужині помру…”

Леготом,

лебедем,

пухом втомленим,

обезкровленим легінем

день зійшов

на щаблі шпал

і знайшов…

Я там спала.

Я уже давно дійшла того краю, що мене чекав.

Білим цвітом вишні сніг впав.

Очі в того дня чоловічі, жадані…

В мене тепла душа. Тіло задубіло…

Заячали лебеді.

Полетіли.

 

І тихо сіли край вікна два чорні ворони, два круки.

Згадалося, мене на руки бабуня втомлено взяла…

 

Її любили гуси й картоплі.

З ослінчиком скоцюрбившись в городі,

вона на межах сіяла квітки

і наші бійки поглядом розводила.

В дворі тримала вічні шпориші.

із пасками тихенько говорила.

І кропивою в казаночку мила

порепані старенькі банячки.

Хрестилась нишком наніч і в капличку

водила часом старших онучат.

Кропила нас свяченою водичкою

і не кормила хлібом поросят…

 

А поруч жив недобрий чоловік.

у нього навіть діти груш не крали.

його за очі “людоїдом” звали,

не кликали на поминки й обід.

Старий, понурий, в чорних кірзяках,

завжди при грошах. Виглушить чарчину

і суне з хати. Ніби в домовину

нарешті повертається мертвяк.

“А що було – вмирати з усіма?

Ловить людей нездохлих по дорогах?

Він працював! Збирав по селах дохлих.

Ховав за яром. А була ж зима!

Таке мело!.. за той кусінчик прілий

так натовчешся… вимерзнеш до тла.”

…і вус його козацький білий-білий…

…і погляд його чорний мов зола…

 

Згадався й дід. Недобрий… п’яний… рідний.

З цукеркою в кишені та кийком…

Солоні лайки сіяв білим світом…

Не гнувсь ні під ярмом, ні під лайном…

А хто Федьош? – Куркульське цуценя!

Ще й в очі скаче, виродок собачий.

А хто Федьош?.. По світу навмання

душа бреде, іде і гопки скаче!

Козачий правнук. Бог не скалічів! –

все бачить, знає і мовчать не вміє.

Йому і дзвін на церкві вовком виє.

Він солодко спокутував й грішив!..

А хто Федьош? Федьош – куркульський син!

Мій дід. Моя кровиночка. Мій спогад.

В мені живе його недобрий погляд,

його душа не стоптана ніким.

 

Безсмертя є.

Як правда. Як любов.

Як “не убий”, “не оскверни”, “не согріши”.

Воно живе і дише.

Хоч в багно, хоч у лайно, хоч у граніт його втопчи.

Хоч прострочи

свинцеву нитку

через його… “не убий”.

А є ще й смерть.

Ще й смерть на світі є.

Для вас. Для тих, хто вже не повстає.

Хто знає суть  і вірує в слова не всує

“Говорит Москва!”

Щоб ти заглох, не знаний мною бог!

В чорну пащеку твою плюю.

Душа моя – несходимий льох,

витоптаний тобою.

Там в розсолах моїх сліз

сердець побілілі від горя яблука,

очі діток моїх, снопики кіс

і мозолі, мозолі наші ятрені…

Раю немає. А пекло є.

Там, де серця видирав ти всує,

чорні льохи Смерть заснує, Смерть порятує.

Смерть порядкує і визріва тільки для тебе,

нікчемний владико варварського

“Говорит Москва!”

Тихо.

 

Тихо, світе. Не кричи так голосно.

Туга моя шлях собі шукає

чи в поле зоряне, чи в небо безкрає…

За тугою цією вслід пісень не шліть.

По срібній річці білий лід летить.

Верба нова не прийнялась. Сторчма

в траві стирчить німий сторчак. Дарма.

Червоне сонце-оксамит в потік

вмочив ось вечір-жартівник і втік.

А я дивлюсь, як тоне день в воді

і тихо, й ніч пливуть хмарин ладді…

і хто їх зна, чому їм світ сивіє.

Краси є всмак. Але не всяк вимріє.

За тугою моєю вбрід не зійти…

Кожному свої стежки вишити…

 

Ходили по селу колядники.

Зорю носили… Гупали у двері…

Шалені, п’яні, зірвано веселі,

наопашки хазяйські кожушки…

 

Добрий вечір тобі, пане-господарю!

Дай-но подивитись на твою кошару!

Дай-но твою дочку. Чи ще у віночку?

У коморі вдягнем їй нову сорочку…

 

Добрий вечір тобі, ясна господине!

а що в тебе в печі? А що в тебе в скрині?

У моєї баби свита не підбита,

а в тебе й ганчірка прошвами пошита!

Все кидай, що маєш, до мойого міха.

Господь казав – дай бідному, жалій чоловіка!

 

Гвалтували псяри, вищали ворота.

По селу гуляла колядників рота.

Горівочку пили, господарів били,

і козу водили…

і Зорю носили…

 

А в хаті дідів батько хліб поклав

на рушнику, за хлібом заховався.

– Чи бачите мене за хлібом, діти?

– Не бачимо, тату.

– Ну то дай, Боже, щоб і на той рік не побачили.

 

Уже не видно нам його за хлібом.

За короваєм, соленим потами

Дідух шепоче тихо колосками

…уже за хлібом…

Солов‘їним слідом

засоловіли соловецькі гони…

дві колії мов два важкі погони

землі на плечі.

Дожили. Святвечір!

Господь пішов! Зоря те возвістила!

Спаси нас грішних, невигойна сило!

Уже за хлібом батько, мої діти.

Дай, Боже, нам його хоч розглядіти…

 

Дай, Боже, за шибками у пітьмі

не погубити навіжені очі,

їх крик, і їхні сумніви пророчі

дай, Боже, не згасити у мені!

 

Ще буде рік, якого не діжду, –

я щедрувати ще сама прийду…

Я буду бити вицвілі шибки

очей безликих! Я своєю кров‘ю

дезинфікую власні кулаки!

 

Із чорноти розімкнутих зіниць

потягне вогкістю протухлого підвалу.

Як довго в нас душа перетлівала!

Прости нам, Боже, всі німі слова, –

не дай діждати ще ТОГО Різдва…

1991 р.