«…Мені замало цієї війни»

 
Борис ГУМЕНЮК
***
Привіт, Кармелюче. Це – Довбуш. Ти маєш мене пам’ятати. Як ні – то буду багатим. Дожити б. Всі ми достобіса розбагатіємо на цій війні. Хіба ні? Ми були з тобою в Азові, потім недовго в ОУН. Як казав Бояр: «топтали Піски». Тепер у мене інший підрозділ, інший позивний.
Тепер я «25-ий». Чому «25-ий»? Після того бою. Хлопці перехрестили. Ти знаєш як це буває?
Наші поспіхом відходили. Напередодні нам добряче дісталося. Техніку спалили. Двохсотих і трьохсотих виносили на собі. А нас, добровольців, залишили прикривати. Двох кулеметників та двох снайперів.
Ми пропустили їхню розвідку. Трьох бійців. Дозволили зайти до нас в розташування. Слухали їхню хвилю, в убитого коректувальника за день до того взяли рацію, а коли командир групи дав відмашку – «чисто» – по-тихому зняли їх.
Як я люблю свою зброю! Особливо – ніж! Ось цей, дорогий, свій, – ручка ізолентою обмотана.
Що таке ніж? Як я раніше до нього ставився? Олівця затесати, порізати хліб. А тепер? Ні! Коли прийде мій час і їхній снайпер першим мене побачить, я хочу, щоб цього ножа мені в домовину поклали. Нехай на тому світі буде при мені. Звісно, якщо це буде не фугас чи пряме попадання з крупного калібру, і буде що збирати. А не як у друга Тура, від якого знайшли лише одну ногу з усього тіла; впізнавали по черевику. Словом, якщо буде домовина, могила, тіло і, відповідно, куди й кому класти ніж.
Чисте поле, в глибину – метрів 300, протяжністю по кілометру в обидва боки, сказати б – пасовисько, – уявляєш? Ані тобі кущика, ані впадини, тут – ми, навпроти – вони, на розслабоні, вивалюють, переконані, що ми відійшли.
Ми дали їм пройти 200 кроків, а коли до наших схронів залишалася сотня, почали.
Це було красиво. Раніше я таке бачив лише в кіно.
Вони набігали напроти сонця, в давнину романісти писали – у світлі вечірньої зорі. Я бив, навіть не заглядаючи в приціл. Це була легка здобич. Вони билися, наче гуси, які увечері сіли на водойму, а на ранок вросли в лід. Єдине, що мене непокоїло, аби не підвела зброя, – затвор не заклинило, дуло не перегрілося, не перекосило набій. Коли вони зупинилися, я сказав: «25-тий». Ми вчотирьох поклали роту, брате! Тоді я плакав і землю їв. 25! У пекло спровадив. За один бій! Гадаєш, легше від того, що у пекло? У проміжку між два рази напитися води, два рази подиміти цигаркою.
Я не міряю війну убитими, кількістю тобою знятих, пійманих на приціл. Це не личить солдату. Але ще ганебніше рахувати ордени на грудях чи на погонах зірки. Я рахую гільзи. От і все. Коли стріляних гільз набирається повний підсумок, йду подалі у ліс. Там, щоб ніхто не бачив, акуратно закопую їх. Кожну гільзу кладу акуратно в землю, як нас Бог кладе. Відчуваю, що так правильно.
Три підсумки за два роки, три братські могили, відомі лише мені. Після першої я вже не можу спати. Думаєш, ти бог, бо можеш вбити? Як на бога, ти мав би народжувати. Про милосердя не кажу. У цьому світі – це не підйомний хрест. У кожній такій гільзі жила чиясь смерть. Це я її випустив. Це я вирішив, кому прийшов час умирати.
Може, у нього ще був час виправитися, змінити своє життя, стати іншою людиною і звідси забратися, розкаятися, повернути додому, народити дітей. Але я вирішив: досить, все. Він не просто більше не буде тим, ким був, але й тим, ким міг би стати.  «Зірвати вишню зеленою». Це безглуздо зривати вишню зеленою. Вбити гусінь – це не залишити їй шансу переродитися метеликом. «Птахи і кулі не можуть жити в одному небі». Де тут метелики? Я вбиваю гусінь.
За ці два воєнні роки раптом виявилося, що, окрім тебе, мені нікому зателефонувати, брате. У мене нікого не залишилися з по той бік війни.
Чого варте саме поняття «до війни»?
До війни. Щось таке далеке. І ніяке. Мале. Без смаку. Безбарвне. Як сам тодішній ти. Тепер усе буде інакше. Після війни. Вже сьогодні я чітко пам’ятаю обличчя тих солдатів, чую їхні крики, бачу їхні прострелені голови – голови, які я прострелив, – але майже забув обличчя своєї сестри і братів.
Це сьогодні усі ми солдати, хоробрі вояки, бійці, козаки, самураї чи, сказати б – мамаї. Усі пройшли випродування вогнем. Усі знаємо, що робити під час бою, але усі досі безпорадні, коли стикаємося із звичайним життям.
Але тоді, після бою, тільки ти сідав і писав вірша, наче справдешній японський воїн, як личить самураєві, і вся слава, все, що ми напрацювали гуртом, дістається тобі.
Несправедливо. Так ми тоді гадали. Нарікали. Ми не знали, що вірш – це продовження бою, а для багатьох, для наших загиблих побратимів – це ще й продовження життя. Хочу нині перед тобою покаятися. Пробач мій гріх.
Дурні ми тоді були, як усі цивільні. Як усі цивільні, ми не тямили жорстокої краси війни. То вже потім бій перетворюється на медитації, то вже потім козак стає мамаєм.
Тоді ми ще не були 24 годин на добу солдатами – на всі атоми, на всі 80 кілограмів ваги власного тіла, плюс – 40 кілограмів зброї та амуніції, – тоді, після бою, ми ще могли знову ставати слабкими, звичайними людьми.
Але сьогодні осколок міни розпанахав живіт моєму напарникові, моєму другому номеру, і от я сиджу на порозі госпіталю, п’ю спирт великими ковтками, і все це вже не має значення.
За цю війну це у мене третій напарник. Перших двох поховали. Одного забрало Дебальцеве, другого – Зеніт.
Мій напарник – дівчина. Війна. Так сталося. Марічка. Насправді мій перший номер в усьому, окрім пострілу, зараз на операційному столі.
Я, коли виносив її з-під обстрілу, до білого вимив руки у її крові.
Кажуть, Бог любить трійцю. Я теж люблю свого третього напарника. Якщо він її забере – чим він кращий за мене? Я – снайпер. Я – вбивця. Але він теж не бог. Він – звичайна смерть.
Як на війну потрапляє дівчина, сам знаєш. Як журналіст, як санінструктор, як волонтер. Поки щось не трапиться. Поки не стане для якогось підрозділу своєю, оберегом, талісманом, а війна з брудними ногами не залізе в душу їй. Поки когось дуже близького не втратить, чи навпаки – дуже близького знайде. І все. Одне й те саме на війні безглузде запитання: «Зброю дасте?»
Війна. Не дамо – сама візьме. Будь-де. Будь-де.
Знаєш, вдома у мене дружина, двоє діток. Гарна дружина і двоє гарних дітей. Майже дорослі. Живуть із батьками на Вінниччині. Усі чекають мене. Чекають, коли я повернуся з війни.
Даремно. Я не повернуся. Немає мене. Того, якого вони знають, давно немає. Вони того не знають. Ніхто цього не знає. Я сам не знав досі. Але ти – розумієш мене?
Розумієш? Воно мене із середини рве. Тому сиджу я на порозі госпіталю, п’ю чистий спирт великими ковтками і телефоную тобі. Мушу з кимось поділитися. Вірша б написати. Я пишу. Нікому не показую. Відколи став мамаєм.
Але душу заціпило. До того ж – бракує хисту. І слів. Особливих слів. Потрібні особливі слова, щоб це оповісти. Не знаходжу. Грішний. Пробач, брате. Не маю кому більше. До тебе. І до Нього. Отче наш… Ти, що єси…»
На цьому зв’язок обірвався. Я передзвонював. Він не відповів.
По правді сказати, я не пригадую бійця з позивним Довбуш. Не можу згадати його лиця і дуже мучуся цим.
Тоді, два роки тому, люди приходили нізвідки і раптово кудись зникали, кожен чинив на власний розсуд, кожен по-своєму бачив це.
За два минулі роки з тисячами людей перетнула мене війна, і лише двом десяткам із них сьогодні я можу зателефонували, і вже нема сили жалкувати про це.
Розмова трапилася тиждень тому. Я вже встиг оформити її в новелу. Аж раптом цієї ночі з його номера прийшло СМС-повідомлення. Вірш. Вірш від «25-того». Ти знайшов особливі слова, брате Довбуше, друже «25-ий». І хист у тебе є:
 
«мені замало цієї війни
цієї покути
русявий вояк в зеленій траві
у берці взутий
йому вже досить цієї війни
і цього болю
душа із тіла у небо летить
туди – на волю.
мала пташина кричить в гіллі
чо квилиш пташко
ми вже частина цієї землі
й без тебе важко
ще нам замало цієї війни
і Великодня
пролилась кров на донецькі Піски
мов кров Господня»
08.05.2016
 
***
Відстрілялися, – каже. Пацанисько. Ледь-ледь 20. Третій рік на війні. Запустив шість ВОГів, а потім з РПГ 4 вісімдесятки. Щоб збільшити площу ураження, сам на горбу їх ніс.
Ви не знаєте, як з РПГ працювати 80-ми? Ну ви даєте! Через перехідник, дядьку, через перехідник. На 800 метрів летить.
Він до всіх – «дядькає». В парі з ним батьків брат працює. Рідний дядько. Чи, як кажуть у нас вдома, – стрий.
Той теж чистить свого маузера – 1940 року випуску. Добра машина. Глушник – одеський. Мій. Той не хвалиться. Не солідно. Свій четвертий десяток ще в Пісках розміняв. І я зараз не про роки.
Малий відмовляється від чарки і від пива. Йому би ще морозива і трускавок.
Зробилисьмо роботу, – як про щось буденне, каже дядько, – і треба троха додоми, до хати: сіна накосити, з вудкою на березі посидіти, жінці влаштувати ротацію, – смачно затягується тютюном.
Ні позивних, ні фоток. Спровадив їх до траси. Повернув телефони. Обміняв транспорт. Кажуть, їх там немає. Кажуть, про них треба брехати. Про все, пов’язане з війною, треба брехати. Бо брехати – це добре й правильно. Бо зараз такий скрутний час. Час боягузів і брехунів. Про мертвих брехати, про живих брехати, особливо брехати про таких, як ці двоє. Про героїв. Особливо про таких, як ці.
А їм – байдуже. Вони роблять свою роботу. І робитимуть далі. ВиграЮть цю війну. І вИграють. Для себе. І для нас. Усіх.
23.06.2016
 
***
Хлопці, а ви чого босі? – сусідка з порогу; підгледіла, шо воєнний кунг заїхав у двір; принесла трьохчверткову бутлю, заткану кілком, усю в росі, і макітру голубців.
Берці виходять з моди, – каже котрийсь із молодих бійців, але, зиркнувши з-під ліб’я на молодицю, на її шо-там-ті-40-років з висоти своїх 25-ти і чемно додає, – пані.
Тю, шо се за армія така? – руки-в-боки, бронежилет класу А-5 (типу «жіночий») сорочку на грудях рве, – як же ж ви без взувачки? Чи генерали знову прокралися?
Ні, наші генерали не крадуть. Наші генерали – сама цнота. Ми на лабутени перейшли. Будемо як депутатські синки, – хляпають язиками навперебій, наче 120-ті міни в болоті.
На лабутени?
Та. Будемо бігти на лабутенах в атаку.
Шо? Як ті дівулі? – цій на язик попади. – Дівчата будуть з вас  сміятися.
І всі попадали зо сміху.
Приїхали. Ввалилися в хату. Повсідалися за столом. Дудлять пиво. Цмуляють горівки. По чу-чуть мона. Тил. До ранку – ні ногою з подвір’я. Зайняли дві черги. Одна в туалет (той, що під бузком), друга – у ванну кімнату. Пороззувалися за порогом. То не бліндаж – хата. Перуть під краном шкарпетки. Сидять босі. Світять нестриженими нігтями і жовтими п’ятами. Балакають всяке.
Ви собі навіть не уявляєте, скільки розвелося неадекватів, які готові трьома ротами взяти Печерськ, – каже.
Чим-чим взяти?
Мить – і на тобі. Перевернули розмову, наче дівку на перині, в інший бік і регочуть, бризкають слиною, показують кливаки. А пащі у них такі, шо в кожну можна запросто встромити по штири вражі дитяті. Десантура. Наші.
Коли кажеш про роти, головне – правильно поставити наголос. – Шоб було зрозуміло, про шо мова йде. А то – знаєш.
А де вони вербують пенсіонерів-шістдесятників у свої ряди? Невже відкопують на Байковому?
Всі про Печерськ говорять. Всім кортить взяти Печерськ. І ніхто не каже про Донецьк. Комусь ще цікаво Донецьк взяти?
Дід Микола зайшов знадвору. Статний, суворий, сивий, наче сам Перун; в руках два слоїки березового соку. Як то породу знавати. Бійці зиркнули на нього і без зайвого зрозуміли – свій. Козак. А шо таке козак? Той самий десантник. Із тих, що слоїками березового соку весною та квартами молодого вина восени звикли міряти своє життя, а не історією хвороби та платіжками про сплату комунальних. Зверху слоїка, поверх марлі тоненька кірка льоду. Солодка. Хрумтить на зубах. От і дочекалися весни. Холодно. Але сонячно. Весна 2016-го.
 
***
«Іноді страшенно шкодую, що свого часу прочитав ті 1000 книжок, які не минули просто так для мого его та мозку, – боєць із позивним «Директор» без поспіху розбирає автомат (як у доброму романі, своє місце знає кожна деталь), і так само без поспіху провадить, – якби не та тисяча книжок, не та дисертація, не той диплом, подався би я у воєнкомат, взув берці, одягнув камуфляж, і було би в моєму житті все зрозуміло й просто».
«На тобі й так берці, на голові – каска, в руках – автомат («чи як називається ота машинерія, друже? «утьос»? а то я все забуваю»); ти й так валиш ворога із двох рук, наче Клінт Іствуд. (Чи Клінт стріляв з одної?)» – відгукується інший, позивний «Професор», з темного кутка бліндажа; цей, коли дізнався, що у півфіналі зустрінуться німці з французами, а він це пропустить, бо у нього поважна причина, бо у нього – війна, цілу ніч Верлена і Рільке читав; з пам’яті, в оригіналі.
З боку зєльонки почулися якісь підозрілі звуки. Гуркіт двигуна. «Директор» припав до бійниці, дав з «утьоса» коротку чергу, потім ще чергу, потім 2 і 2: зі страху листя в зєльонці поскручувалося в грудочки і осипалося додолу, наче зелена алича, а камінь  і метал – навпаки – відскочили в еволюції на мільйони років назад, до стану розріджених газів.
«Так то воно так, – каже «Директор», наче нічого не сталося, – але за цих обставин, відслуживши рік, разом з від’їздами-приїздами-полігонами, та маючи чистих бойових виходів, може – 20, може – 30, може – 40-50, я, повернувшись додому, хочу щоб у мої 40 і до скону моя країна носила мене на руках».
«Ну? – допитується «Професор», – а після 1000 книжок?»
«А після 1000 книжок я розумію, що моя немічна країна, моя старенька ненька, сама ледве стоїть на ногах, і не може носити мене, здорового бугая, на руках. Це я повинен носити її на руках. До скону».
08.07.2016
 
***
Христина квапилася. Вже добігала до метро Чернігівська, спішила на інтерв’ю, коли раптом із підземного переходу нагору вийшов Василь Сліпак, побачив її і заусміхався.
Вони бачилися лише одного разу, минулого року у вересні, коли в Михайлівському нагороджували бійців і волонтерів. З тої події у неї залишилося спільне фото. А потім він співав у них на Фундації. Вона не сподівалася, що він її впізнає і буде такий радий бачити.
Наче давні друзі, обнялися.
Його обсіли клопоти, каже, не може доправити з Франції в Україну якісь військово-гуманітарні вантажі, а хлопці чекають, війна ж бо.
Разом із Василем був ще якийсь чоловік, зупинився оддалік, теж, мабуть, із військових, – подумалося їй, – тільки той весь час мовчав. А ще у нього за спиною був чи то наплічник, але не такий, як у піхотинців, куди складають речі, а, радше, такий, як у десантників, куди ті складають парашут, чи то… крила? Ні-ні – які можуть бути крила у пасажира метро? – здалося.
Вони стояли, розмовляли, більше говорив Василь, Христина – слухала. Київ. 24 липня 2016-того.
– А що зробив би у цій ситуації Василь Кіндрацький? – чомусь запитала вона. Запитала, стрепенулася і почала згадувати. 29 червня, передмістя Донецька, бій, інформ-повідомлення про смерть оперного співака, позивний «Міф», Львів, гарнізонний храм, багатотисячна процесія, Личаківське.
Вона згадувала, а Василь зникав. І чим більше вона згадувала, тим більше він прозорів, танув, вислизав із цього світу, з рук, а за якусь мить його зовсім не стало.
Їм обом було жаль, але вже нічого не можна було поправити.
Так само розчинився його попутник, так нічого й не сказавши.
Замість Василя у неї в руках залишається книжка, ілюстрована, дорога. Такі бувають лише у сні. Вона сіла і почала читати.

24.07.2016

№18 (180) 16 вересня 2016