Григір ТЮТЮННИК
Закінчення. Початок.
Володя Б. учащає до Л-чки. Якось його застав Л-к у хаті з жінкою. Здивувався – добряк і наївний чоловік! – і до Володі:
– А ти чого тут?
– Та ось приміряти приніс … – показав черевики (саме примірював).
– Ха! – майже весело хакнув Лисак. – Іди собі. У мене тоже є чим приміряти.
Тим часом у Володиній хаті з його жінкою жирував бригадир!..
Як нема свого горя, то хоч позичене.
Тут кішка здохла та шкода, а то ж дочка (Трибунал).
Думаю, чого воно не реве, а його дома немає.
Через плече торбинка для щавлю.
Шліхта – юшка, запушена гороховим борошном.
Не в той бік ударилися.
Капко – роззява.
У 47-у Охванич хвалився: «Таке добро настало – упхав у кишені два буряки, одніс на базар і – двадцятку вторгував». Голодовка для О. була «святом копійки». Можна уявити як він ждав «посухи» чи ще якоїсь халепи.
Пили у складчину дядьки: Дмитро Калабуря, ще хтось і Василь Павлюків. А другого дня прийшов до Кал-рів старий Павлюк і сказав:
– Г’ик, оддайте ту четвертинку, що Василь учора випив.
– То де ж ми її візьмемо?!
–Г’и, мені порожню оддайте.
Написати як говорять мовчун і балакун.
Сміх крізь стиснені губи, закличний сміх одними грудьми. По ньому вгадуєш сімнадцятирічну дівчину. Солов’ї, собака на хуторах Іщенківських, кумкання жаб, луна в лузі, пожарище – сяйво од місяця, що зійде ось-ось – і цей сміх у чорній, як вода, тіні під хатою. Сміх той будить голоси молодості у старої людини.
Найпотужніший – єдиний на великих пристрастях.
Пильна робота, не дуже пильна і т.н., пильнуй своє, пильную своє; пильнуй, щоб у шкоду не пішла.
Вітряна ніч.
Густо балакає.
Подорожнє
Сіра станція. Широкі цегляні дуги над вікнами побілені на свято, а фундамент підведений масною чорною фарбою. На стіні – цементова меморіальна дошка. Сповіщає. Що тут вбито революціонера Кошового Антона Свиридовича. 10 березня 1918 року.
На пероні анічогісінько. Стоїть посеред нього лише інвалід з коляскою на трьох велосипедних колесах. Біля нього міліціонер. Говорять про те, який гній треба під клубнику.
У вокзалі хлопчик грається дверцятами залізної камери схову.
Жінка під стіною продає три вінки цибулі. Ніхто не купує. Стоїть одиноко. Тоді йде до кіоска і, йдучи, дістає з-за пазухи білий вузлик з носовика.
– Ну як? – питає в неї кіоскерка. Вона висунулася з віконця з ліктями і плечима й нудьгує. – Не беруть?
– Та збула один.
– За скільки ж?
– За трояк, – зітхає. Видно: не хитрує.
– І то гроші.
– Авжеж. Дай мені пляшечку солодкої.
Випиває і йде на своє місце під стіну. Стоїть мовчки, обвішана довгими жовтими вінками – цибуляче намисто, – бо припрошувати нікого.
– Ти що, у витрізвітіль хочеш? – ліниво каже комусь міліціонер. – Сказано – іди додому! – В голосі його, в тому, як він це сказав, чути державну твердість. Вона ще не прокинулася, але вже поворухнулася.
Потім тихо. І знову загомонів міліціонер з інвалідом у колясці – своїм голосом, бо державний знову заснув. На сей раз, мабуть, про політику, бо інвалід сказав:
– Буде, як буде, а по нашому не буде.
Впізнаю наших! «Буде як буде…»
Гуде, проноситься швидкий поїзд. Двигтить перон, здіймається над станцією. Дух од шпал. Тоді знову чути, як пахнуть садки, що саме цвітуть, і дух поля чути.
Наступає ніч.
Блищать од вогнів рейки.
Поїздів уночі не буде.
Станція помалу засинає.
Далеко в полі за блискучими рейками сходить над озиминою місяць.
А жінка під стіною стоїть – у цибулячих намистах, що теж блищать од ліхтарів, стоїть, як свята на іконі.
Яготин, травень 72 р.
Їхали у вагоні старий та стара до сина в Київ. Узяли одну постіль на двох. Мати – так старий звав стару – віддала «батькові» – так стара звала старого – подушку, простирадло і ковдру, а собі залишила рушничок і простирадло. Вночі він спав, а вона гнулася, підклавши під голову подушку.
На ранок пили чай. Один на двох. Показували одне одному цукор, загорнутий у кольорову папірину і читали вслух: «Цукор».
Тоді старий, як чай уже було випито, сказав: «Культурно годують. Нічого не скажеш». І знову задрімав. А стара по-дитячому дивилася у вікно.
Зійшлися над селом дві грози…
Коли Симона піймали на брехні, він, бачачи, що діватись нікуди, сказав:
– А хіба вам не однаково слухать, що правду, що брехню?
Якщо заспівала курка – то «не перед добром». Її ріжуть. Ще й приказують:
– Ото, бач, на свою голову й співала.
– Шьо ти ходиш, шьо ти ходиш!!
Цвіте над урвищем терен, а внизу до самого дна – червона глина. Її беруть мішками, возять возами, і призьби в селі геть усі червоні.
Вночі тиша лісова оманлива; а прислухайся і почуєш, як падає з дерева підгорілий на сонці листок – падає і шкрябає у гіллі іще живих товаришів своїх; шелесне присохла травиця – то тут, то там, обачно замре і знову шелесне: то крадеться мишка до зернини, згубленої рибалкою; а то раптом ше[лес]не по листю чи стовбурі дерева птаха крильми і крикне злякано – заснула і ледь не впала, а може привидився їй страшний якийсь ворог. Коли ж зайде місяць – починається соминий шабаш у пітьмі: соми шарахкають по воді хвостами, наче то вибухи, сомики ляскають, соменята чмокають. І стоїть понад берегом жаб’ячий рейвах: ква, кря-я, цьва!
І шастають, бринять як насмолена нитка кажани. Чого хоч їм не спиться?
Кольвах помер «уже не з голоду, а з достатку». Вкрай виснажений, наївся м’яса (бичка вбили) і вмер. В останній день життя сказав:
– Горілки мені хочеться. Так хочеться!
Купили, принесли. Налили стакан. Випив. І сказав:
– Якби ще зо стіки.
Випив другу склянку, заплакав, заснув і вже не прокидався.
Свиридова пустка
Свирид жив довго – 83 роки. Був малий на зріст, сухорлявий і жилавий. Його боялися всі: дорослі, малі, старі й молоді. Бо колись, ще замолоду, в бійці убив Свирид чоловіка (Остапа).
Свирид бу[в] сильний. Нагору носив сіна такі в’язки, що її парубок з місця не зворухнув.
Крав усе. І не боявся, що його побачать. Дітей мав від двох жінок, коли б чи не восьмеро.
Обидві жінки були високі й міцні.
Мануйлівка
Як спустишся з сільського узгір’я, одразу втрапляєш на лелечий та жайвориний банкет: лелеки сажнюють уздовж болітець і боліт, шелескають крильми, здіймаючись над туманами; жайворони дзуремлять, то падаючи до землі грудочками, то знову пнучись дрібними крилятами вгору, і гречка, висока, низова біло посміхається цвіту.
Зустрівся на луках дід років дев’яноста, холоші закачані до колін, сухі чорні литки, мельк, мельк, на плечі вила і граблі, а з-під картуза обличчя – грудка землі, таке видублене.
– Добридень, діду! – привітався.
А він зареготав, мимо мене, хтозна й куди і кому і погуцав далі – мельк, мельк литками, граблі з вилами колих, колих…
Не дід, а оджитий вік. І сміється. Що ж, все кінчається сміхом!
У вербі вітер шумить м’яко, лагідно; в дубові жорстко, мужньо; в осиці весело, молодо; в осені похмуро, осінньо; в кущах – крадькома.
Ф. Л. шиє сталінські картузи, френчі й галіфе. («Рана заживає, а свищ нікогда!»).
– Христохворе, – стогне баба з печі, – ти знову товсто чистиш картоплю?
– Та ти ж не бачиш!
– Так знаю!
Більше копи лиха не буде.
До слив доживемо.
Дурний глупувату взяв.
Про те, чого Панас так нікому й не розказав помираючи… (як крутився, щоб вижити).
Дятлова кузня.
У простоті фрази порятунок від банальності метафор. Фраза мусить бути як оголений нерв.
Губи з морозу сині, як після шовковиці.
Вночі. Гроза виста[в]ляє блискавиці по чорному Пслу.
Література наша сьогодні така, що в ній навіть бути кращим мало втіхи.
Хліба наливаються, і в селі стоїть пресвятий їхній дух.
«Дебелий дощ»
Лізе рахма.
Шльондра
Вівсюг, мітлиця, типець.
Долина – поділ
Підсипатися (підлизуватися)
Торік мед їв, а сьогодні облизується.
Скес – дуже скупий.
Семен Притула
Кавунами билися на базарі.
Дудудунька. Як побачу, що хтось там дров привіз, чи глини, чи олії забив, то аж плакать хочеться.
Котолупша («Е, чортова котолупа!»).
– Хто ж мені у поміч стане?
Голосовка – так каже народ про вибори. Точно каже, влучно.
Доповнювач – домішка до цимусу, ліків. Здебільшого крейда. Уточнити.
Добре говорив А.Ф. про школу. Дуже добре.
Учитель – підручник. Різне сприйняття у кожної людини одного й того ж явища, предмета.
Як він розповідає: похапливо, плутає різні думки. Видно багато думає, а поділитися ні з ким. Чому не хотів учитися. Природний ум. Тупі вчителі.
Як зробити, щоб лічильник крутився назад? – питає в нього колега-фізик… Скільки коштує прилад ? А не навіщо він.
Сам процес навчання приносить насолоду, а не мета – вступити в інститут, без цієї насолоди немає навчання. Точно.
Тупа вчительська пропаганда.
Зараз у 20 ст. письменникам робити майже нічого, бо духовні скарби людської душі опечатані.
Ю.Б. – дуже хоче вирватися, чи увірватися в опечатане.
Ю.Б. у «Березі» шукав пристанку для Людини у наших обставинах. Всесвітніх.
Мука твору – руйнування особистості. Руйнування Людини.
Ідея не говорить, а підсвічує.
Толстой: «У «В. и М.» я любил мысль народную, в «А. К.» – мысль семейную. Правильно, але post vaktum.
З оцього яйця вилупилося б геніальне курча, якби воно пробило шкаралупу. А так – розбовток. Ідейність твору – це духовність твору (до чого тут догоджання любій політиці?). Божевілля душі…
О. Гончар – мудрець. Він за строєм душі філософ. Йому б не письменником бути, або й ним, але не зараз. Думайте про високе! «Бережіть собори ваших душ» – це крик у пустелі. Філософи завжди були пустельниками.
– Добро бути птахом, – печально сказала людина. – Літають з тепла у тепло…
– Нас багато падає в дорозі, – печально сказав птах.
Усе, що поставлено під сумнів, уже наблизилось до істини.
– Як пише цей письменник?
– Безсумнівно…
– А той?
– Сумнівається…
Кожний жорстокій державі треба більше лірики, щоб купувати народ.
– Підожди, он дзвонять, – хекає…
– Хай дзвонять! – гарчить. Ти оддай туру.
Народ, який запозичує культуру, не здатний розвивати далі свою.
Підготовка до друку
О.Неживого.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Публікується за автографом уперше.