Мануйлівський записник

 

 

Григір ТЮТЮННИК

 

Закінчення. Початок.

 

Володя Б. учащає до Л-чки. Якось його застав Л-к у хаті з жінкою. Здивувався – добряк і наївний чоловік!  – і до Володі:

– А ти чого тут?

– Та ось приміряти приніс … – показав черевики (саме примірював).

– Ха!  – майже весело хакнув Лисак.  – Іди собі. У мене тоже є чим приміряти.

Тим часом у Володиній хаті з його жінкою жирував бригадир!..

 

Як нема свого горя, то хоч позичене.

Тут кішка здохла та шкода, а то ж дочка (Трибунал).

Думаю, чого воно не реве, а його дома немає.

Через плече торбинка для щавлю.

Шліхта – юшка, запушена гороховим борошном.

Не в той бік ударилися.

Капко – роззява.

 

У 47-у Охванич хвалився: «Таке добро настало – упхав у кишені два буряки, одніс на базар і – двадцятку вторгував». Голодовка для О. була «святом копійки». Можна уявити як він ждав «посухи» чи ще якоїсь халепи.

 

Пили у складчину дядьки: Дмитро Калабуря, ще хтось і Василь Павлюків. А другого дня прийшов до Кал-рів старий Павлюк і сказав:

–  Г’ик, оддайте ту четвертинку, що Василь учора випив.

– То де ж ми її візьмемо?!

–Г’и, мені порожню оддайте.

 

Написати як говорять мовчун і балакун.

 

Сміх крізь стиснені губи, закличний сміх одними грудьми. По ньому вгадуєш сімнадцятирічну дівчину. Солов’ї, собака на хуторах Іщенківських, кумкання жаб, луна в лузі, пожарище – сяйво од місяця, що зійде ось-ось – і цей сміх у чорній, як вода, тіні під хатою. Сміх той будить голоси молодості у старої людини.

 

Найпотужніший –  єдиний на великих пристрастях.

Пильна робота, не дуже пильна і т.н., пильнуй своє, пильную своє; пильнуй, щоб у шкоду не пішла.

Вітряна ніч.

Густо балакає.

Подорожнє

Сіра станція. Широкі цегляні дуги над вікнами побілені на свято, а фундамент підведений масною чорною фарбою. На стіні – цементова меморіальна дошка. Сповіщає. Що тут вбито революціонера Кошового Антона Свиридовича. 10 березня 1918 року.

На пероні анічогісінько. Стоїть посеред нього лише інвалід з коляскою на трьох велосипедних колесах. Біля нього міліціонер. Говорять про те, який гній треба під клубнику.

У вокзалі хлопчик грається дверцятами залізної камери схову.

Жінка під стіною продає три вінки цибулі. Ніхто не купує. Стоїть одиноко. Тоді йде до кіоска і, йдучи, дістає з-за пазухи білий вузлик з носовика.

– Ну як?  – питає в неї кіоскерка. Вона висунулася з віконця з ліктями і плечима й нудьгує. – Не беруть?

– Та збула один.

– За скільки ж?

– За трояк, – зітхає. Видно: не хитрує.

– І то гроші.

– Авжеж. Дай мені пляшечку солодкої.

Випиває і йде на своє місце під стіну. Стоїть мовчки, обвішана довгими жовтими вінками – цибуляче намисто, – бо припрошувати нікого.

– Ти що, у витрізвітіль хочеш?  – ліниво каже комусь міліціонер. – Сказано – іди додому!  – В голосі його, в тому, як він це сказав, чути державну твердість. Вона ще не прокинулася, але вже поворухнулася.

Потім тихо. І знову загомонів міліціонер з інвалідом у колясці – своїм голосом, бо державний знову заснув. На сей раз, мабуть, про політику, бо інвалід сказав:

– Буде, як буде, а по нашому не буде.

Впізнаю наших! «Буде як буде…»

Гуде, проноситься швидкий поїзд. Двигтить перон, здіймається над станцією. Дух од шпал. Тоді знову чути, як пахнуть садки, що саме цвітуть, і дух поля чути.

Наступає ніч.

Блищать од вогнів рейки.

Поїздів уночі не буде.

Станція помалу засинає.

Далеко в полі за блискучими рейками сходить над озиминою місяць.

А жінка під стіною стоїть – у цибулячих намистах, що теж блищать од ліхтарів, стоїть, як свята на іконі.

                                                                 Яготин, травень 72 р.

 григір

Їхали у вагоні старий та стара до сина в Київ. Узяли одну постіль на двох. Мати – так старий звав стару – віддала «батькові»  – так стара звала старого – подушку, простирадло і ковдру, а собі залишила рушничок і простирадло. Вночі він спав, а вона гнулася, підклавши під голову подушку.

На ранок пили чай. Один на двох. Показували одне одному цукор, загорнутий у кольорову папірину і читали вслух: «Цукор».

Тоді старий, як чай уже було випито, сказав: «Культурно годують. Нічого не скажеш». І знову задрімав. А стара по-дитячому дивилася у вікно.

 

Зійшлися над селом дві грози…

 

Коли Симона піймали на брехні, він, бачачи, що діватись нікуди, сказав:

– А хіба вам не однаково слухать, що правду, що брехню?

 

Якщо заспівала курка – то «не перед добром». Її ріжуть. Ще й приказують:

– Ото, бач, на свою голову й співала.

 

– Шьо ти ходиш, шьо ти ходиш!!

 

Цвіте над урвищем терен, а внизу до самого дна – червона глина. Її беруть мішками, возять возами, і призьби в селі геть усі червоні.

 

Вночі тиша лісова оманлива; а прислухайся і почуєш, як падає з дерева підгорілий на сонці листок – падає і шкрябає у гіллі іще живих товаришів своїх; шелесне присохла травиця – то тут, то там, обачно замре і знову шелесне: то крадеться мишка до зернини, згубленої рибалкою; а то раптом   ше[лес]не по листю чи стовбурі дерева птаха крильми і крикне злякано – заснула і ледь не впала, а може привидився їй страшний якийсь ворог. Коли ж зайде місяць – починається соминий шабаш у пітьмі: соми шарахкають по воді хвостами, наче то вибухи, сомики ляскають, соменята чмокають. І стоїть понад берегом жаб’ячий рейвах: ква, кря-я, цьва!

І шастають, бринять як насмолена нитка кажани. Чого хоч їм не спиться?

 

Кольвах помер «уже не з голоду, а з достатку». Вкрай виснажений, наївся м’яса (бичка вбили) і вмер. В останній день життя сказав:

– Горілки мені хочеться. Так хочеться!

Купили, принесли. Налили стакан. Випив. І сказав:

– Якби ще зо стіки.

Випив другу склянку, заплакав, заснув і вже не прокидався.

 

Свиридова пустка

Свирид жив довго – 83 роки. Був малий на зріст, сухорлявий і жилавий. Його боялися всі: дорослі, малі, старі й молоді. Бо колись, ще замолоду, в бійці убив Свирид чоловіка (Остапа).

Свирид бу[в] сильний. Нагору носив сіна такі в’язки, що її парубок з місця не зворухнув.

Крав усе. І не боявся, що його побачать. Дітей мав від двох жінок, коли б чи не восьмеро.

Обидві жінки були високі й міцні.

 

Мануйлівка

Як спустишся з сільського узгір’я, одразу втрапляєш на лелечий та жайвориний банкет: лелеки сажнюють уздовж болітець і боліт, шелескають крильми, здіймаючись над туманами; жайворони дзуремлять, то падаючи до землі грудочками, то знову пнучись дрібними крилятами вгору, і гречка, висока, низова біло посміхається цвіту.

 

Зустрівся на луках дід років дев’яноста, холоші закачані до колін, сухі чорні литки, мельк, мельк, на плечі вила і граблі, а з-під картуза обличчя – грудка землі, таке видублене.

– Добридень, діду!  – привітався.

А він зареготав, мимо мене, хтозна й куди і кому і погуцав далі – мельк, мельк литками, граблі з вилами колих, колих…

Не дід, а оджитий вік. І сміється. Що ж, все кінчається сміхом!

 

У вербі вітер шумить м’яко, лагідно; в дубові жорстко, мужньо; в осиці весело, молодо; в осені похмуро, осінньо; в кущах – крадькома.

 

Ф. Л. шиє сталінські картузи, френчі й галіфе. («Рана заживає, а свищ нікогда!»).

 

– Христохворе, – стогне баба з печі, – ти знову товсто чистиш картоплю?

– Та ти ж не  бачиш!

–  Так знаю!

 

Більше копи лиха не буде.

 

До слив доживемо.

Дурний глупувату взяв.

Про те, чого Панас так нікому й не розказав помираючи… (як крутився, щоб вижити).

Дятлова кузня.

У простоті фрази порятунок від банальності метафор. Фраза мусить бути як оголений нерв.

Губи з морозу сині, як після шовковиці.

Вночі. Гроза виста[в]ляє блискавиці по чорному Пслу.

Література наша сьогодні така, що в ній навіть бути кращим мало втіхи.

Хліба наливаються, і  в селі стоїть пресвятий їхній дух.

«Дебелий дощ»

Лізе рахма.

Шльондра

Вівсюг, мітлиця, типець.

Долина – поділ

Підсипатися (підлизуватися)

Торік мед їв, а сьогодні облизується.

Скес – дуже скупий.

Семен Притула

Кавунами билися на базарі.

Дудудунька. Як побачу, що хтось там дров привіз, чи глини, чи олії забив, то аж плакать хочеться.

Котолупша («Е, чортова котолупа!»).

– Хто ж мені у поміч стане?

Голосовка – так каже народ про вибори. Точно каже, влучно.

Доповнювач – домішка до цимусу, ліків. Здебільшого крейда. Уточнити.

 

Добре говорив А.Ф. про школу. Дуже добре.

Учитель – підручник. Різне сприйняття у кожної людини одного й того ж явища, предмета.

Як він розповідає: похапливо, плутає різні думки. Видно багато думає, а поділитися ні з ким. Чому не хотів учитися. Природний ум. Тупі вчителі.

Як зробити, щоб лічильник крутився назад? – питає в нього колега-фізик… Скільки коштує прилад ? А не навіщо він.

Сам процес навчання приносить насолоду, а не мета – вступити в інститут, без цієї насолоди немає навчання. Точно.

Тупа вчительська пропаганда.

 

Зараз у 20 ст. письменникам робити майже нічого, бо духовні скарби людської душі опечатані.

Ю.Б. – дуже хоче вирватися, чи увірватися в опечатане.

Ю.Б. у «Березі» шукав пристанку для Людини у наших обставинах. Всесвітніх.

Мука твору – руйнування особистості. Руйнування Людини.

Ідея не говорить, а підсвічує.

Толстой: «У «В. и М.» я любил мысль народную, в «А. К.»  – мысль семейную. Правильно, але post vaktum.

З  оцього яйця вилупилося б геніальне курча, якби воно пробило шкаралупу. А так – розбовток. Ідейність твору – це духовність твору (до чого тут догоджання любій політиці?). Божевілля душі…

 

 

О. Гончар – мудрець. Він за строєм душі філософ. Йому б не письменником бути, або й ним, але не зараз. Думайте про високе!  «Бережіть собори ваших душ» – це крик у пустелі. Філософи завжди були пустельниками.

 

– Добро бути птахом, –  печально сказала людина. – Літають з тепла у тепло…

– Нас багато падає в дорозі, – печально сказав птах.

Усе, що поставлено під сумнів, уже наблизилось до істини.

 

– Як пише цей письменник?

– Безсумнівно…

– А той?

– Сумнівається…

 

Кожний жорстокій державі треба більше лірики, щоб купувати народ.

 

– Підожди, он дзвонять, – хекає…

– Хай дзвонять!  – гарчить. Ти оддай туру.

 

Народ, який запозичує культуру, не здатний розвивати далі свою.

 

Підготовка до друку

О.Неживого.

Публікується за автографом уперше.