Із циклу «Міські краєвиди»

Замок Давненько уже те було, сталося. Зайшов я якось у Спілку. А там гурток, чоловік, може, п’ять стоїть людей незнакомих. І секретар Спілки М. із ними. Да й каже цей секретар, до мене звертаючись: — Оце білоруські письменники… А до них звертаючись, і на мене указує насмішкувато: — А оце наш невизнаний класик. Він написав роман «Хутір»… І тут незагайно білоруський поет Ригор Барадулін розважливо білоруською мовою сказав так: — А чого ж ви його не визнаєте. Новий його роман буде «Замок»… Що висновувать, розшифровувать, розуміть отак треба. Якщо класик, то чому ж справді самі не визнаєте, а якщо не класик, то навіщо насміхатись із свойого ближнього. Але то не першина мені зносити мовчки знущальницькі штрики. Бо наш побратим він сьогодні такий, що із мене многогрішного насміятись, поглузувати великий мастак. Але річ наразі не в тім. Мова про зáмок. Це зі шкільних літ іще в моїй уяві малювався замок, як велика кам’яна споруда десь у горах чи посеред ліса. І людина перебуває там захищена од стороннього ока і цілого світа. А найперше від нападника. Неприступні замки дивились на мене, покладалися у мій позір із малюнків у книжках. І мріялось, марилось мені тоді спізнати відчуття, переживання у захищеності од білого світа міцними кам’яними мурами. Аж ось через десятиліття а десятиліття од тих наївних мрій сталося. Після багатолітніх марудних походеньок і грубого тому написаних прохань мене все-таки повернули у благословенний будинок на старокиївських пагорбах. Хоча й конуру виділили найпроблемнішу. Іще ремонтні роботи у домі не завершувалися, а я уже самотужки перевозив у порожнє необлаштоване помешкання книги і дрібні речі. Але якось позустрічний робітник-ремонтник і каже мені: — А ти чому не перебираєшся. Перебирайся негайно. Бо можуть коло стіни тебе приплюснути, а кватирю заберуть… Порада видалася, забачилася мені зичливою. І я тієї ночі уже ночував у виділеному мені своєму помешканні. І це було несказанно дивне відчуття і переживання. Я один у великому домі, у замку кам’яному. Цього не передати. Таке відчуття іще сходило на мене, коли навесні повертався у порожню Батькову хату на Хуторі. Словами цього не передати. Й таке диво тривало аж цілих два місяці. У помешканні іще не було ні води, ні світла, ні газу, щоб на плиті похлебку ізварити. Але то виявилися, заясніли найщасливіші дні і ночі мойого многотрудного життя у місті.

Чия ж це земля Прогулююсь тепер на благословенних старокиївських пагорбах, побіля Історичного музею, біля давньої знаменитої липи. Тут уже і фундамент Десятинної церкви обновився, з’явився. Як нагадування, у яких розмірах повстала була ця церква за князя Володимира. Кажуть, місце енергетичне. Початки Київа і українського християнського православ’я. Серце України. А поряд і маленька продовгувата церковка примостилася. Московського патріархату. Вона з’явилася тут давненько. Спершу ніби дерев’яною була, затим і мурувать, укріплювать, видовжувать стали. Уже за Януковича під охороною міліціянтів і вагончики на схилах до яру повстановлювали. Монастирем тепер іменується. А так усі церкви московського патріархату по усіх майже селах да знакових місцях у нас за сприяння влади виростали. Віднедавна уранці і ввечері кожного дня відправа із цієї каплички крізь репродуктори на увесь доокіл транслюється. Фундамент Десятинної одним боком від монастиря високими зеленими штахетами одгороджений. Під штахетами на спадистому згірку од фундаменту полюбляють возлежати бродячі собаки. Так особин з десять. Усі високо зрослі. Коли розгулюють північно-західні вітри, собаки припадають ік землі у захищеній мрійливості. Краєм од фундаменту доріжкою прогулюються люди. Котрі і голубі коляски везуть. Якось і я вирішив ступити на цю доріжку. Але тільки зрівнявся із собаками, як устав, звівся на лапи їхній поводир. Знака подав, і усі собаки одностайним гавкотом заворушилися. Я і назад повертатись почав. Собаки уляглися. Аж то чоловік один після мене цією доріжкою простує, а собаки й уваги на нього не звертають. Чим же я для них неугодний? Запитальне над головою закружеляло. Одразу й здогад побіг. Ах, це у палиці моїй причина. Собаки подумали, що я палицею іду їх проганяти із місць належаних захищених. І звелися, зіп’ялися на лапи свої в обороні. Іду якось ізнов проз липу. А чоловіки й жінки ув облаченні церковнім на доріжках поміж фундаментом зі скриньками стоять, походжають. Пожертву просять. — А від якої ви церкви? — питаюсь в однієї жінки. — А у нас церковь одна, — відповідає вона. — Русские, белоруссы, украинцы — это единый народ, одна страна. Русский мир. Та що говорить. Дивлюсь. Біля входу у капличку зібрався чималий гурт. Прямую туди. Запитую ув одного чоловіка: — А чому це людей так багато зібралося? — Митрополит правит… Ізнов про свє нагадую. Княже місце. Початки Київа і українського православ’я. Сей чоловік до мене виклично: — Испокон веков это была, есть и будет земля русская. Почитай, што на камне написано. «Откуда пошла, есть земля русская…». Отсюда. А вашей Украине всего двадцать четыре года. Понял. Ще й пальцем убік указав. Дійшло до мойого осягання, що чоловік у поняття «русский» укладає розуміння «московський». Я і пояснюю, як відомо мені, що це од нашого «Київська русь», «руський» Москва далеко пізніше узяла собі назву і «Россия», і «русский». Поряд жінка стоїть. Слухає і запитує мене своєю уже мовою: — Скільки вам років? — Та навіщо вам літа мої… — кажу. — А тому, що ви людина в літах, а таку чуш мелете. Ось чоловік вам правду говорить, а ви слухать не хочете… — наставничо повчально каже вона до мене. Я й віддаляюсь. А що говорить.

У тролейбусі Із Лук’янівського ринку у тролейбусі повертаюсь. Ще й на сидінні зі своєю торбинкою повною примостився. А поряд жінка у моїх, напевне, літах сидить. Да й про ваготу нашого життя річ починає. Про ціни, які що не день, то і вищі, про тарифи. Коротше, про зашморг, який на шию нашому братові, інвалідові й пенсіонерові накинуто. Ще й нападник нас побиває, забиває. Я ж і своє у таких принагідних випадках ізронюю, додаю. Що гріхи наші тяжкі. У нас єдності нема. Не єдині ми. І ми й самі себе часто не любимо. То як ми ближнього любити можемо. Нам і за нападника молитись треба. Щоби Господь врозумив його. І щоби меч випав із його руки. Бо він заповідь Господню порушив «Не убий!». І ще написано. Хто меча у руки візьме — од меча загине. Молитися за нападника треба. А як часто ми йому тільки прислуговуємо, і стаємо спільниками його гріховних дій. Десь у бесіді я і промовився, що родом я із Західньої України. Говоримо ми не голосно, але і не пошепки, не зовсім тихо. У сусідньому ряду сидінь чути. І от у якімсь моменті зривається із сусіднього ряду жінка літ також наших, і на всю витяжку, на тролейбус увесь: — Да што вы клевещете на великий братский русский народ. Это наши кровные братья. И не они нас убивают. Это американцы нас на востоке убивают. Американцы — убийцы! А западники им способствуют… Хвилин п’ять, може, жінка на увесь тролейбус уголос повторювала одне й те ж. Люди мовчали. Тільки провідниця зробила їй зауваження, що у тролейбусі так уголос розходитись не можна. Нарешті невтримна голосниця зрушує, устає з насидженого місця і простує до виходу. І моє до неї нарешті слово зронюється, вихоплюється: — Шановна пані, землю, на якій вам судилося замешкати і з якої ви хліб їсте, треба любити, а народ, серед якого ходите, — поважати… Як не спалахне супроти мене цяя жінка: — А я и люблю эту землю. Это моя земля. И народ уважаю. Но некоторых и ненавижу. Уже зі східців свойого агресивного погляда на мене спрямовує, на мене покладає: — А западников всех до одного надо расстреливать… Западники — це уродженці і поселяни Західньої України. Дверцята тролейбуса зачиняються. І в ущерть переповненому людьми салоні залягає тиша. Тільки чоловік, що напроти, розмахуючи руками, стиха повчає мене: — А ви не займайтесь політикою. Скільки на сході тих людей убивають. Одиниці. А грип оньо більше убиває. Не займайтесь політикою… Чоловік повторює цю фразу іще кілька разів. Але я мовчу. А навіщо сколихувати тишу, коли і так усе ясно. Суду все ясно.

Радість і потіха Старість — не радість. І око уже не так бачить, і вухо не так чує. І рух уже не той. Як за ступнів, за кроків п’ятдесят на зупинці тролейбус припиняється, то люди молодші біжать. Щоби не прогавити, а увійти, унестися, ускочить, коли як, саме в оцей тролейбус. Якось за кроків двадцять і я трушки з палицею ушвидчено шкутильгаю, а ніби також біжу. Водій завважив цю картину, і кілька секунд мене дожидався. Зіп’явшись на передні сходинки, я подякував у гречнім старечім поклоні водієві. А лице його заясніло радістю, випростилося од задоволення. Аж то по часові котромусь у день морозяний картина повторилася. За кроків двадцять од тролейбуса я ізнов ушвидчено шкутильгаю зі своєю палицею. Інший водій завважує картину, і кілька секунд очікує на мене. Але щойно я підняв праву ногу із палицею, щоби станути на сходинку тролейбуса, як дверцята перед моїм носом хвацько зачинилися. Крізь шкло у мій позір поклалося лукаво усміхнене, потішливе од задоволення лице водія. Наступного тролейбуса я чекав на морозі цілих півгодини. А через думання моє переходило. Які ж різні, не однакі бувають ці стани і поняття — радість і потіха.