День баби Камізельки

 

 

Роман КИСЕЛЮК

 

Тривожить вість мене одна,

Ночами будить,

Що всі вкраїнські імена

Міняти будуть.

Параску, кажуть, на Кафтан

Чи Камізельку,

А Теклю, навіть, на Шкарбан,

А чи на Стельку.

Руками голову підпер,

Балдію в стелю:

Яке ім’я візьме тепер

Роман Киселюк

                        Степан Писуляк

Степанові Писуляку, першому читачеві

 

У баби Камізельки стряслося лихо – хтось потопив відра. Аби хоч одне – а то відразу четверо.

– Ой бідко чорна, хто би це з бахурів? – бідкалася старенька.

І що ті відра кому винні?

«Се би не той горбань Хохотусь? – прийшла гадка. – Та нє, то, певно, баба комусь на заваді. Але кому? – Ніяк не домаґлює бабина уява.

Почала прискіпливо перебирати в пам’яті, хто злим оком косить: «Мо’ ще, нівроку, бабин городчик припав до вподоби, а що? Якраз посеред села. А мо’, що припадає до Хохотусевого?» Та нє, живуть гейби в злагоді.

Е, ні, легше нові відра купити, ніж ворогів нажити та забивати голову пустими балачками.

Леда вступила до хати: «А чо то бим мала ще тратитись? Нові відра по три тищі купувати. Най го Хаїм свисне, хіба я їх туди скидала?» – шарпнула нова думка. Аякже! Так, відай, за відрами, не дай Боже, кота чи пса здохлого бехнуть, а ти мовчи. Промовчи раз, щитай пропало, обернуть за дурну, як Яринку Гаврусеву» – домірковувала. Зеленаві очі ставали від того ще зліші. За бабиним підрахунком зловмисників мусило бути кілька. Чого саме стільки, відповісти не могла. Певно, один би не зважився.

Ся гадка привела її під стару стодолу, де з незапам’ятних часів валялось різне причандалля, осторонь висів скособочений гак. Мога-не-мога, відчепила кривулю, шаркала по дну, аж по зубах оскома йшла. Гак, як на зло, мав нагінку, то чіпляв дна, то як живий, підскакував, готовий кожної миті вилигнути на верх.

– Господи, чи то вони до неба полетіли? – аж провела очима. – Та чи то я вже чисто здуріла? – поозиралась довкруги чи не зорить яка пара очей за парканом та не регочеться до упаду. – Аби вам господь наслав відер а відер, бисте мали чим твар вмити. Най вам не клену, – перехрестилася в хустину. – Піду ліпше когось покличу. Хохотусь поможе, заодно щось вивідаю.

Злегка покачкарала стежкою в сад. Кури заделькотіли слідом.

– Але втинаєтесь, гейбисте вік не їли. Тут штири відра, вважай пропало, з’авушкнула на когута. – Ади, гейби ми нісся, дідько куштрубатий, – піхнула несподівано ногою, що той аж залетів у сутичі.

Хохотусь якраз готував гринджолята. «Не бійся, сей ти ні хвилини не гає». Якось спідлоба зиркнув, чи вже здалось бабі, та поволі валасав гибликом. Очі, здаєсь, припильновували: «Що нового скажете, тетко?», а насподі щось аж ворушилося: «Бо думаєте, я такий вже наївний, дурносте не прийшли».

‘О, се такий, хоч після него часник сади, а якби ще міг – світ би захаламанив, – пришибла гадка.

– Юрцуню, – скривдувалася баба, – чи-ко не чув сночи, хто коло хатів товкся?

Той, не спускаючи зору, ніби викладаючи, як снопи, кожне слово:

– Та чув’їм, звечора пси Хімакові сприсідали, як зайці в капусті. А що сталось? – перепитав задля так.

– Ет, наразі нічо. Се таки чулам. – Бабі перехотілося видавати свій клопіт.

– Гадалам, лиш мені, глухій, здалося. Бігме, на ходу глухну.

«Не хочу від тебе ні поради, ні помочи», – притерпла в думках, і зі своєю бідою чимдуж до хати: «Ще бракувало, би ня взяли в писок. Ліпше би вже їх вкрали», – гей чулось слідом.

Припленталася до криниці. «Агі, то чо’ бим мала в шпарку сопіти, як миш? Так би мнов давно каглу затуляли. Чи не піти до сільради заорудувати? Голова – чоловік добрий, дав би му Біг здоровля, як файно поміг, коли зайшла суперечка супроміж газдою і хатою. Ой таки піду, най люди знають». Переступила півпоріг.

«Ага, що то я хотіла?..».

На очі потрапив обірваний ланц, що звисав набік осиротіло, як краватка на чоловіковій пожовклій шлюбній знимці.

– Тьху, та до сільради малам забігти…

– Що, бабцю Юстинко, – без «добридень» чи «славайсу» розіпнула бабині клопоти секретарка Донька Хаврюкова, не встигла ще стара поріг переступити.

«Так ти відразу на стіл гоцну, лиш жди», – проковтнула запитання як гірку піг’улку.

– Справу маю до голови поважну, угу.

– Можє мньисо хочете здавати, то до заступника.

– Не знати якого пса облуплю, – стиха зло огризнулась і відразу пригадала і ланц, і криницю, і пса здохлого, і відра, і чоловіка.

– Нє, Доньцю, лиш до голови.

– Видите, голова в районі, по заготівлі, до вечора не обіцяв вернутись.

Баба довгенько переступала з ноги на ногу, відтак замотулькала хустиною аж до очей чоло.

Йшла вулицею, гейби з привиль.

 

селище Делятин на Івано-Франківщині

№15 (203) 28 липня 2017