Чумаки

 

оповідання Феодосія РОГОВОГО, редаговане Григором ТЮТЮННИКОМ

(видалене редактором – курсивом; додане редактором – жирним)

 

Неділь зо дві стогнав Лукаш та кашляв у подушку – стиски в грудях, як ніби там щось звихнулося, всьому тілові стало немічно. З коноплями спізнилися, тягли вже по льоду – от і стиски. Ще і вчора гарячка така палила – аж розум було потьмарило. сновиди всякі кругом товпилися та нелюдське марилося. Груди геть жаром спустошило.

 Воно якби груди колишні… Замолоду аж дзвеніли. І ходив навіть не так, як оце, а все якось з пілдетом: в усмішці. В очах не жовтіло, ноги не сіпало ідеш – землі під тобою не чути. Вхопиш, було, лантух, пшеницею чи просом, як водою налитий, – і на горище по драбині одним духом… Думав, зносу не буде.а воно…

 Навіщо тобі те далеке парубоцтво споминати, коли ще ось у сорок третьому на Дніпрі… Поспіх Такий тоді з переправою виник поспішали, що нітрохи не ждалося. Перевдягти нас, тільки-но мобілізованих не встигли – не то що там роздумки якісь. З розгону маршу вплав пішли. Якраз напроти Таборища, де крутобережисто… А береги там круті, як стіни в глибокому проваллі. То аж за половину Дніпра в сіряці доплив. Не те, щоб пошкодував шкода було його покинути ще на березі, – ні, хоч і новий ще, правда, був. Не встиглося. Метушня та команди… закруговертили, що як безмізкий став. В чому був, як добіг до кручі, так і ринувсяпоплив. Кричав потім про допомогу, кричав, але ніякого горла не стане, щоб стрілянину з вітром перегукатикричати. Вже метрів за сорок од потойбіччя приліг на воді горичерева, намацав цурочки в петлях сірячини, сяк-так випростався бережно з неї, бо тіло стало судомити, дух забивало, – та й пустив з рук… Насилу, а перебовтався на той берег.

Так тоді хоч приключка була для простуди. А це… З нічого ніби, а вже було так придавило, що на бога надію зложив поклав. Оришка всі дні увагу мені свою та любощі: як з ніг не збилася: поклаласлала на теплому, рукою мені вилиці гладить… компреси всякі, ковдрою кутала. Сидів під нею, парою з картоплі давився. На черені в розпареному просі на всі боки валявся крутився, а помогло аж кип’ячене молоко з смальцем – другого дня й пустило,. подужчав трохи. Тільки з лиця спалийв. Та зморений став, як після тяжкої роботи. Лікарка освідувала, аж на мені худа річ, каже. Нутрощі нібито злежалися. Все тіло пісним стало. полежати ще хоч з тиждень радила. Та хіба влежиш: корову хоч повісь з двору жени – харч сіно кінчається, а ще й місяць не минув після покрови. Бачу Ось-ось худобина з рук випаде. Що та Оришка?! Візьме, як стемніє, мотузок і покрадьки в степ, аж за Вошиве озеро по просяницю. Не стільки там її принесе, як набоїться. далі нікуди. Аж на лиці переінакшитьсяміниться, як не моя чужа стане. Не пущу більше треба пускати, хоч нехай і корова здихає. Отак на старість ще злодійкою зроблять. Нужденний завжди грішний… Або хтось поб’є. Нічних гуляк ото скільки!.. Палили ж на спинах у жінок в’язки соломи – і нічого. Хіба би йшов з отим мотузком, з отим сороміцтвом, якби воно по-доброму та по совісті…

А тепер через оцю хворобу у нас з бригадиром ще прикріше занеполадилось. Він роботу з мене вимушує, а я спір став. Затявся і під його владу не падаю. Він Докоряв: не політична ти, мовляв, людина. Тебе на пошану вивісили, ланковим пристарілих кукурудзоводів оприділили наставили, а ти… До війни стахановцем був, до роботи он як вогненноонь брався…

Бач, як лащиться, доки опанує!.. Брався, вогненно брався було таке! Ну то й що? Та минулося.

Рекорда якогось встановив би, радить.

А я, кажу, за рекордами ніколи не займаюсь. гнався, робив на совість – от і все.

 Тобі он чоботи з полотняними парусиновими халявами під музику давали, знову дорікає. Ось я халата випишу, нові вила-четверики, корзину з дроту плетену жом носити – працюй на здоров’я та хвали долю.

Хвалю. Але, може, я вже наробився. Обтяжно в моїх літах колгосп на плечах тримати. Груди мої онемощіли, цигарку пальцями ледь скручую. Життя закрутило, що в очах мерехтить. А ти ще й досаждаєш всякими словами недійсними. – рекорд. Поясни інше краще, чому це я не політична людина? Живу на шкоду іншим чи, може, мій рід блюдолизів та брехунів плодить – голови твоя казань не береться. Розтлумач, ачей може тоді розумнішим стану…

А він демократично регоче наді мною, то сим, то тим одбувається. Та замість отвіту своє давнє гне. Нікому, мовляв, харчу телятам підвозити.

Та й знову пристає в’язне з своєю балачкою, як гедзь до коняки. Зобов’язання про приріст тлумачить як недоумкуватому. Ти бачив, каже, якого комсорг Василь Дахно плаката написав: «Телята наше майбутнє. Дамо їм приріст». Ти ж, докоряє, в цих вопросах не розвинений… Ні одного рішення не ізучав… Ізучиш, думаю, на них голови не вистачить.

 Зате спина моя, бригадире, кажу, ой як розвинена. Аж горба з неї виперло. А головне, може, й не так. Тако це ж не моя пеня… Хоч би раз прислухався та почув, скільки стогону в тих руках, яким криком кричать оці наскрізноь просотані пальці… Хто і коли їх пожалів? Не стане мене – ні одна зірка ні впаде, ні засвітиться. Хіба Оришка, як жива, буде, принесе, як спомин шматок хліба крашанку на могилу… Та хіба я Однак не про смерть думаю? Думай не думай – це таке, бачиш, – кожному туди дорога. Ніхто не знає, де і коли твоя його сила впаде. А доки живий – про живе й думаєш… Я, приміром, про телят – хто їх годуватиме до приросту? Та про свою корівчину…

 Вже всі дозволи на гичку ще й до хвороби на руках мав, а й досі не привіз. Не втямлю, з якого боку підступити, щоб твоєї диктатури не розгнівати… Може, й правду Оришка моя каже – налий йому, чортові, самогона, нехай жлуктить…

…Цівка молодого вранішнього сонця несподівано впала на стіл, на руки, в очі і розполохала його вранішні думки. Та це воно й добре, що вітер відхилив віконницю – вже пора на бригаду збиратися.

Він підвівся з-за столу, глянув на сніданок, посміхнувсяторкав хлібину – вдалася. Нахилився до вікна, примружив очі на бригадирову хату, що за огородами через болото по той бік болітця – чи не йде попідвіконню дзвонарити. Не видно. Всунув у рукавиці руки з напухлими, як понадиманими, жилами, взяв шапку.

– Пішов я, жінко, – гукнув сказав на піч і важко загупав до дверей. – Мо, хоч сьогодні гички хоч з віз привезу… Не повернусь на обід, укинеш корові огребок.

– Ти хоч хліба візьми та молодого сала.

– Не вмру до вечора, – сказав уже в сінях, переступаючи поріг.

Надворі сонце – на весь обрій. Він зрадів йому, повеселішав, наче аж сам на себе не схожий став. Розправив колись гінке тіло, стоїть посеред двору, як онімблений. Не помічає, як з болота покотився туман, коли як повз нього проходять табуном гуртом жінки з лопатами, продеренчав на мопеді бригадир… А навіщо йому саме в цю мить когось помічати, коли хвороби не стало, стиски в грудях минули, небо над ним просторе… А в ньому літак сизим розписом аж під самісіньким сонцем… Балакають, що до нас люди з інших світів летять. може, й справді, летять… Чим гостей стрінемо, що скажемо путнього? Що бригадир не дає підводи гичку привезти?

 Насуплені волохаті брови заворушилися. Ніби він сам на себе образився за щось подумане. Аж схопився було. Мов злякався своїх думок. Він, звичайний проситель, так міг про начальство! На те й голова в людини, щоб думки в ній плодити. А коли вже виплодив, то навіщо їх на прив’язі тримати? Якби їх не випускав з голови, то вже б луснула. Або мозок би розточили. Тепер люди такі письменні, що навіть сонце гудять.

 Сприємнилося йому, що он як високо думає, про інші світи розмірковує. Може, й справді десь там далеко-далеко, на якійсь Землі живуть інші люди. І немає поміж них ні вдів, ні фальші. Тоді вони нас осміють, осудять, нерозумними назвуть, а може й дикими. Інтересно, чи вистачає в них орачів, яку одіж носять і по-якому балакають… Хоч би життя хто здовшив, щоб того дня діждатися…

Стало чомусь страшно від тих уявних зустрічин. Зняв з-під стріхи батіг в три сириці звитий, і так заспішив з двору. що аж ноги йому гнулися.

 Хотів бувло, колись, підтюпцем аж до роботи – еге, не вдатен, нема вже того спіху тої ходи, що була, кроки забарними стали покуцішав.

Поволі перейшов город, помилувався латкою жита, про всяку несподіванку посіяного, виплутався на шлях. Простіше було б до бригади Вдовиною вулицею, та туди – ні: невеселе на ній думається… Або з бригадиром стрінешся. Він там щоранку мопедом гарчить, на безмужніх жінок погукує. А в негоду пішки бродить, як обдемок, од вікна до вікна.

Під ногами хрускотіла пришерхла земля. Він зійшов на греблю, що розполовинює село. Мимохідь кишнув гилякнув на качок, що бовталися в тісній ополонці. Пристояв, припалюючикурюючи цигарку. Негарно тут восени… Пожмакано та обшарпано. Солончакуватий грунт розсяк, зробився драглистимй не ступи. Жилавий бур’ян щетинився кругом ставу, загрозливо тиснув до нього якісь сірі кущики. Гірко пахли мочені коноплі. Колись тут водились і півметрові щуки й плескаті карасики. А тепер може, де-не-де замулений карась немає. Видавили коноплями… Сморід від них такий, що й дичина вже сюди не залітає.

Щовесни греблю обсаджують школярі, вціліло он як мало. Лущать ожеледецею кілька оголених верб, що схилились над водою. Туман обмотує-оббинтовує прозорими пасмами їхнє поламане гілля. а вони лущать болісно. Позаминулийого ріоку тут почали булои робити бруківку. Самоскиди витрусили кілька кузовів піску, каміння… Тепер все затихло пісок розтоптали, каміння засмоктало багно, і пам’ять по тому бруківці розвіялась.

Дорога вертлявила понад берегом. А далі, аж де впиралася в піщаний клин землі, що прилягав до Сули, круто спадав в річку у брід. Довго ця місцина лежала перелогом. А потім він випросив дозволу і поволі, прихапцямиватком зорав. Посіяли першого року на новині кавуни, то вродили такі, що обома руками з землі не знімеш. Отак років три орали, а потім пустили на переліг. Було зовсім про неї забули. Літ Років з зотроєи облогували, а на четвертеий… шістсот пудів жита два гектари видали. З’їжджалися з усього околоту дивуватися. Забредеш було – тільки твій бриль поверх колосся видно. Не жито – очерет. А колоски, в палець на руках завтовшки. Полукіпків стало на клинці, як того рясту. Тоді восени було гарно і пахуче. Гониш Женеш борозну за борозною, мов пісню співаєш. Незчуєшся, коли той і вечір упаде тобі тінню під ноги. Воли в плузі ходять легко щиро, дружно… Хе! Такі розумні були та втішні, як дорослі діти. Обидва присадкуваті, як не воли – буйволи. Сила невимірна А сила! Вбрід через річку по сипучому піску найбільшу копицю гарбу сіна перевозив ними. Ото тільки й зяну, що непаристі: один, підручний –, був дуже сягнистий, заламував борозенного. А в другого – короткі ноги, так було не зійде з ним. Виміняли в сусідів допарок до гнідого – такі стали, що не натішитися. і ростом, і на масть, як одної матері…

Від отаких тих споминів йому нестерпно забаглося цієї ж миті, зараз бачити свої, за ним закріплені воли. Чухати їм підгорля, дивитися в нерозгадані очі, гладити намозолені, аж одубілі шиї. Або Чи бачити, як вони, роз’ярмлені, пішли ідуть вечірнім лугом попаски…

Кинув роздумувати Притоптав цигарку якмігомога і заспішив до ферми. Навстріч просікалися з туману якісь волохаті дерева, цементові стовпи, між якими, на стежці поставлені, копиці ситнягу, примерзлої осоки, купи, схожі на піраміди, очерету, схожі на піраміди. Подвір’я оплетені лозою, опарканені глухо, незатишні, вдовині подвір’я.

Десь і збоку загахкав, загурчав смачно озвався бадьорий мотор. Похрипів, похрипів простудно та й погас в каламутному ранку. Замість нього – людський голос. До нього прилаштувався підпряглися другий, третій… Гуртом ті люди лайливо гейками, тюгукали. Все те спліталося в якесь перевесло крику. – то росло, то розбавлялося. Чулося, як по чомусь виляскували батоги.

Лукаш прожогом вихопився з-за корівника, і, як отетерілий, спинився. По дверях за шию, за роки обаполах, покладених одними кінцями на землю, другими на кузов, тягли на обриштований кузов машину зляканого вола. Він мляво і незграбно відпручувався, розкарякуваточено опирався потрісканими ратицями, не відаючи, навіщо його обсилковують. Знатужив набік свою рогату голову, аж тіло на ньому збрижилося, уривчасто хропів і криваво, страшно дивився вивернутими очима то на своїх насильників, то на корівник воловник, звідки його щойно виволоклиели… Ні в кого тепер до нього, спрацьованого, ні жалю, ні ласки. Батіг на спину та грубі жарти Луплять батогами, хто достане. Забуто, що ним орали, сіяли… Забуто, що він був годувальником, тяглом історії… Тепер його тягнуть у клітку, в план, під молотки на бойню…

 Дядько бачив те насилля, пекло воно йому душу, але не схопився захищати, не кинувся. Понуро Лукаш понуро стояв і мовчав, начебто язик йому отерп. мовби в нього не було ані слів, ані протестів не стало. Дивився на таке і очі йому стогнали, аж присмерк у них наповзав. Розумів, що ніякі просьби, ні благання тут не допоможуть. Мовчки взяв оберемок перетрухлої мервяки, підсунув її під обідрані боки гнідого. Його вже тягма стягли на машину і, втихомиреного, вкручуютьвали до прив’язі. Від німого жалкування та болей дядькові Лукашеві здалося, що він… помер і тепер одуріло дивиться, на своє поховання як його ховають.

 …Автомашина від’їхала. ВінЛукаш зайшов у корівник воловник. Тут, зразу за дверима біля жолоба, в якому валялися недоїдки волячого сніданку, стояли його Чумаки. Тепер тільки зім’ята солом’яна постіль підстилка… Взяв на плече ярмо, що висіло на стовпі, вийшов. Сам колись його робив, з власної вербини. Підгонив до ший, вигладжував склом… Навіщо тепер тут валятиметься? Хтось візьме, спалить у печі та й тільки…

Похнюпки йшов додому.

Ярмо гойдалося в такт його ході і скрипно озивалося дзеленькало металевим кільцем. Притулив його до щоки і несподівано відчув знайомий запах – воно пахло потом, як і комір його сорочки, пахло втомою і землею, як і все його тіло.

 

До друку підготував

Юрій РОГОВИЙ

№12 (200) 16 червня 2017