(З роману про Архипа Тесленка)
1.
Сувої були згорнуті. Хтось міг їх розгорнути, але на те не
було метафізичного дозволу. Сувоїв було дев’ять.
У першому було
накреслено, що Архип дослужиться до дрібного чиновника й одружиться з Оленкою.
У них буде троє дітей. Життя промине спокійно, але два рази на рік, коли на
нічному небі красуватиметься повний місяць, він буде вночі тихо виходити з хати
й кілька годин завивати в шкурі вовкулаки, оплакуючи свою долю. Потім
повертатиметься додому. Про це ніхто не знатиме, навіть Оленка. Це виття буде
чути з небес лише його мати Євдокія.
У другому було
сказано, що він помре дитиною, разом із братиками й сестричками. Відійде у
вічність у світлій свитинці, яку дуже любив. Його душа одразу перенесеться в
рай. Мати Євдокія буде оплакувати його ранню смерть аж до своєї смерті – ще
двадцять п’ять років.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Третій сувій був
найзагадковішим. Там було мовлено, що його доля залежить виключно від нього
самого. На третьому сувої було намальовано три таємничі лінії. Усі вони вели
кудись осторонь від узвичаєного розуміння людської долі. Більше про цей сувій
неможливо нічого сказати.
Четвертий підсовував
йому значний кар’єрний ріст і пристрасть русифікаторського служаки. Але для
цього потрібно було зректися матері.
У п’ятому
найтовстішому сувої було начебто все, потрібне людині для життя: талан і
талант, спокій і любов. Доля завела би Архипа до Києва. Він би прожив довго й
щасливо зі своєю Оленкою (вона була біля нього в кількох сувоях…). Але на
старість йому би відмовив розум. Він ходив би київськими вулицями, вигукуючи
непристойності. Він скинув би свій дорогий одяг і нап’ялив жебрацьке рам’я. Він
не впізнавав би нікого із своєї багатодітної родини. Гнав би від себе кохану
Оленку, заходячись реготом, від якого за шкірою йшов би мороз. Зате він
годинами розмовляв би із привидом своєї матері.
Шостий сувій був без
загадок. Одруження з неОленкою, багатодітна родина, господарство в Лохвиці,
учительська праця, тихе й непримітне життя. Відтак діти потроху вивчилися б, не
Оленка померла, а потім, через кілька років, помер би й він.
У сьомому було
запаковане довге розгульне життя циніка й алкоголіка. Він мав би багато
енергії, спрямованої на тілесні втіхи. Усе почалося б із того, що він
заповзявся звабити Оленку, яка не стала його дружиною. Нарешті це сталося б.
Оленчин чоловік прокляв би її й Архипа, пішов світ за очі, розчинившись у
пожовклій цвинтарній травичці. Оленка втопилася б у річці. А потім би часто
приходила в Архипові сни, простягаючи до нього свої колись ніжні білі пальчики,
виїжджені водою. Вона іноді мовчала б, деколи плакала або запитувала, навіщо
він загубив їхні душі. Архип після таких снів дико реготав би й був особливо
безжалісним до інших. Він помер би старим, залишаючись вірним собі до
останнього віддиху. Того дня він би особливо багато пив. Уночі прокинувся. На
цей раз Оленка не дорікала б, а кликала його до себе. Він вийшов би надвір.
Оленка кликала далі. Він ясно бачив її – голу й молоду. Вона звала його до
вічної постелі для двох. «Оленко, я вже йду!» – радісно викрикнув би Архип,
повіривши у відродження молодості. Він йшов – і нарешті ступив ближче до тієї,
що була йому суджена. Вона вже близько, ще трішечки, ще чуть… Наступного дня
близько обіду старого пияка й гуляку знайшли би у водах їхньої річки. Його
висмоктане життям лице нарешті впокоїлося б. Напевне, топлячись, він, вперше за
багато літ, повірив, що ось-ось зустрінеться із своєю дорогою Оленкою, яку не
міг ніколи забути…
Про восьмий сувій
говорити не можна.
У дев’ятому сувої
були приготовлені монаші ризи й аскеза. Архип мав би змінити світське ім’я і
стати отцем Никодимом, екзорцистом і духовидцем. Так він мав спокутувати
прокляття, наслане на його рід через невдале одруження батьків. Він міг би
зупинити смерті невиняток-дітей його рідного брата і двоюрідних братів та
сестер. Він мав до скону вести двобій із темними енергіями. Згідно з приписами
цього сувою, він не знав би Оленку. Лише мав би відганяти зло навіть старечими,
напівпаралітичними оцупками. Так навіть краще для екзорциста – тіло не підсовує
спокус, залишивши простір для торжества духу, адже плоть – нічтоже.
Лише випадкові (?) порухи терезів не дали з’явитися на світ
отцю Никодимові, про якого складали б легенди. Отець Никодим, під іншим іменем
Божого слуги, сотворився з тіла іншої людини…
2.
Архип сидів біля вікна й визирав на вулицю. Батько тихо
стогнав уві сні. Раптом на вулиці промелькнула чиясь тінь. Щось таке сподіване
й болісне. Хто це? Оленка? Оленка! Звідки? Архип вискочив надвір. Там нікого не
було…
Оленку він знав давно.
Напевно, він знав її вічно.
Знав ще маленькою, коли був маленьким і сам.
Зналися підлітками.
Тепер йому здається, що він завжди її любив.
Якось вона сказала йому: «Архипе, де ж ти був раніше?» Він
не знав, що жінки часто промовляють цю захисну ритуальну фразу. Він не знав,
чому вона так сказала, адже він завжди був там, де й вона – у Харківцях. Був
біля неї, навіть коли тілом був далеко.
Він завжди соромився. Не знав, не міг би пояснити, чого йому
так соромно заговорити з дівчатами, а особливо з нею. З його царівною Оленкою.
Він нічого не знав, а Оленка знала все. Він нічого не міг передбачити, а вона
колись сказала, що знала, наче вони ніколи не будуть разом. Він ще спитав тоді:
– Звідки ти це знала? – а в голосі скільки болю від
безнадії…
– Бо знала, Архипе. Такі, як ти, вічно парубкують, – у її
голосі такий щем звинувачення, що ним потім тіпало, коли згадував той її
голос…
– Я ж… Оленко… я ж хотів, щоб-б-б… – його голос так
тремтів, наче губи гордого хлопчика, якого несправедливо принизили, –
щоб-б-б-б… ти б-б-була (краще тобі мовчати, Архипе)… щасливою…
– Ох, не кажи мені цього, Архипе! Благаю тебе! Ніколи мені
цього не кажи! – її перемучене контральто розрізало його лице навпіл; одна
половина відтепер буде чорною, інша – білою.
– Ти ж… я ж… я ж не… як сказать… я ж не знав, що ти… ну…
що ти вийдеш заміж! – йому таки вдалося видушити із себе цю фразу, яка мала би
стати для неї вбивчою.
– То я мала посивіть у дівках? Не дождавшись від тебе ні
привіту, ні одвіту, ні жодного натяку на любов? – ще невідомо, чи буде колись
білою інша половина його обличчя, а зараз одразу почорніли обидві. – Ти ж мені
нічого не казав, Архипе!
– Я… я всігда хотів сказать… я думав, що ти це якось
чувствуєш, – краще би він взагалі втратив голос, втратив здатність почувати й
думати, ніж таке вислухать!
– Милий мій, і як я могла це почувствовать? – одна половина
його лиця відбілювалася словом «милий», інша – чорніла до грозової синяви. – Я
ж не могла знать, що ти думаєш! Хіба ж ти не понімаєш цього, Архипчику! –
Господи милосердний і всі святі угодники, мамусю ріднесенька – як же це воно
отак? Він же думав, бувало, про неї всі двадцять чотири години на добу!
– Я… я… Оленко…. дорога моя! – він уже не міг говорити, хіба
впасти у високу траву – і розчинитися назавше в її опіумних запахах.
– Нічого, не вбивайся ти так, – її голос трохи полагіднішав.
– Не було добра змалку, не буде й до останку. Треба жить, бо маю маленьких
дітей. – Краще би вона цього не казала, особливо прислів’я.
– А а… як же я, Оленко? Що ж мені робить? – такий відчай у
тих словах.
– Ти ж не моя дитина, Архипе любий… – од цих слів він наче
вростав у землю; здається, ще трішки, і земля накриє його з головою, хіба що
стирчатимуть зверху вже непотрібні руки. – Та не вбивайся ти так, Боже ж мій!
Знайди собі дружину, – голос Оленки здригнувся. – Не вік же ходить тобі
парубком…
– Да… не вік ходить мені парубком… знайду… – він не тямив,
що говорить, раптом здригнувся. – Кого ж я знайду, Оленко?
– Як кого? Якусь жінку…
Він хотів ще щось сказати, але сльози котилися горохом,
застилали зір і довкілля. Мамо рідна, що ж вона таке каже… яку жінку він може
знайти, коли уявляє своє життя лише з нею… як так можна сказать!… наче жінка
– це щось таке, що можна пересунуть, змінить чи забуть за власним наказом… Коли
він прокидається з її іменем на устах і засинає з її іменем, то про яку жінку
може йтися? Комусь зав’язувати світ, мати якусь відповідальність за сімейні
статки, ще когось терпіть, окрім себе самого…. Та ніколи! Ні-ко-ли!
Оленка глянула на нього так жалісно, але з відтінком якихось
несподіваних навіть для неї темних радощів. Вона колись так чекала його слів,
його залицянь – але їх не було. Не було ні поганого, ні хорошого. Тільки його
мовчання. Оленка відчувала особливе ставлення до себе, але хіба ж вона могла
підійти до нього, взяти за руку й сказати: «Архипчику, може, ти мене любиш, але
боїшся сказати? Може, ми одружимося колись?» Ні, одного разу, коли було
особливо важко на серці, хотіла так зробить. Але ж… стримала себе… бо це було б
нечувано й небачено, щоб дівчина питала хлопця, який їй нічого не говорив, чи
він її любить!
А якщо би він покрутив пальцем біля скроні? Почав реготати й
називати її хвойдою? Поглянув як на порожнє місце, розвернувся й пішов? Як вона
це могла зробити, людоньки добрі! Звісно, якби ж знаття, що все складеться так,
як склалося, то вона б наважилася. Вона переконана, що була б щасливою з
Архипом, хоча навряд чи він міг би забезпечити сімейний достаток…
А так… Архип мовчав…. Потім його довго не було в Харківцях…
Вона вийшла заміж за Микиту… Він був бідовим, але багато пив… через якийсь час
почав їй ізмінять… Але вже було пізно… Дітки народжувалися одне за другим… Осьо
їх троє, таких малесеньких оцупочків. Оленка мимовільно посміхнулася. Раз
Архип, коли вже повернувся до Харківців, на вулиці признався їй у всьому… але вже
було пізно…
– Архипчику, мушу бігти! Ще якось побачимося…
– Біжи, Оленко, біжи, – а в самого наче хто наклав на серце
і груди стопудовий міх.
Архип був блідим, аж восковим, мовби його ізсередини виїдала
ненажерлива царівна-жаба. Вона була упирицею й вимагала щоденної порції його
свіжої крові. Їй не подобалася ніяка інша кров. Упириця-жаба зробила його кров
своїм святковим вечірнім напоєм.
Звісно, можна було пошукати іншу кров для лизання і
поглинання, але ця така смачна, така тепленька, мов материнське молоко!
Царівні-жабі здавалося, що вона випиває не порційні чашки з його кров’ю, а
еліксир безсмертя, напій вічної молодості, відмовитися від якого їй було
несила…
Їй пересихало горло за ніч, зранку і в обід вона ще сяк-так
перебивалася – зате вечором обов’язкова чашка свіжої Архипової крові мала
опинитися в безо¬днях її розгнузданого тіла, що не знало ні насичення, ні
стриманості. Чим більше він страждав, тим дужче царівна-жаба відчувала напади
злопам’ятливого торжества…
3.
Він міг би віддати Оленці всі скарби світу. Навіть свою
душу. Але їй це непотрібно.
Він знає, що разом із нею став би іншою людиною. Йому нема
для кого переступати через букети своїх комплексів, якщо вона не з ним.
Він би кожноденно виціловував її дорогі ручки, вигладжував
би її атласні щічки, перевтомлені страхом і соромом. Він кожного ранку приносив
би до її ліжка квіточки, бо для неї було би не жаль перервати життя квітки.
Він носив би її вдень на руках. Вечорами вони би кохалися, а
ночами – літали. Вони бачили б, що люди переважно існують, вважаючи животіння
життям, а життя – спокоєм. Вони залітали б у такі хижі чи палати, залишаючи там
запах ладану й дива. І хворі ставали би трохи дужчими, нещасливі – трохи
удатнішими, а в серця розчарованих тихо вповзала б надія.
Бо якщо навіть із нею він би не змінився, то це – Мойри,
безжальний позирк богині Ананке, темний морок фатуму, приреченість на блукання
безоднями розпачу.
Він би став батьком її дітям, опікуном – її чоловікові, якби
той забрався від неї геть. Але цього ніколи не буде.
А може, якщо би це трапилося, то він би нічого не міг
змінити? Може, вона була б теж нещасною, тільки по-іншому? Ця думка була йому
найбільш ненависною.
Він міг би навіть покинути писанину. Бо навіщо вона, коли не
зцілює ні світ, ні тих, хто її читає? Колись він думав так: коли люди
прочитають його писання, то їхні зашкарублі душі розмерзнуться і зміняться.
Тепер він знає, що жорстоко помилився.
Не допомогла любов. Не захистили замовляння відчаю. Не
врятувала самопожертва. Зрадив романтизм та ідеа¬лізм, що зазвичай протягують
руку своїм знедоленим і споневіреним послідовникам. Не підтримали люди, за
незначними винятками. Лише ті винятки дали йому змогу не впасти у твань забуття
ще швидше, ще печальніше…
Майже всюди були відмови, заперечливі похитування головою,
згірдливе або байдуже «ні» замість теплого і дружнього «так». Жаль, Архипе, що
перед тобою не розкрився вчасно дев’ятий сувій…
Твоя зворушлива беззахисність вкотре програвала брутальності
сили. Твоя гординя-рана не допомагала, а тягнула на дно. Твій янгол-охоронець
не зміг порятувати тебе, бо ти сам був янголом…
Ліричний янголе у херувимських сандаліях, закинутий у цей
світ, щоб спізнати безодні людського жаху, до якого знечулені самі люди!…
Сентиментальний безшкірий хлопчику, який відповзає в лоно смерті, тягнучи за
собою криваві рани світу!… Нещасний блукальцю між світами і сутностями! Твоє
чисте лице святого схимника розкололося на дві половини – і чорна почала
неухильно поглинати білу…
4.
Учора йому наснилося
вікно. Воно вело в сади нескінченності. Принаймні, знало, як туди потрапити –
треба лише довіритися світлу і йти.
Світляна дорога до нескінченності – це рай, а його тортури –
то пекло. А може, буває пекло із світляною дорогою, а рай – із темінню?
Але він сам у всьому винен. Не треба було закохуватися в
Оленку, ох, не варто було. Але чи варто жити без неї? Ця омана така гнітюча,
така болісна. Але вона буває такою солодкою!
…недавно снилося, що Оленка вийшла голою на вулиці
сутінкового міста. Навколо з дерев звисають чорні яблука й фіолетові груші,
крадуться невиразні чоловічі тіні в плащах. Він знає, для чого вони оточують
його кохану… мамо рідна, він здогадується…
Вони хочуть здійснити над нею ритуальне осквернення! Він не
доторкнувся до неї… А вони… вони її… прив’язали Галю до сосни косами… матимуть
по черзі… вони будуть плювати їй у лице й сипати лайкою… хтось ударить кулаком…
хтось підпалить її довге волосся…
Чорні яблука звисали майже до землі. Фіолетові груші
нагадували чоловічі статеві органи в стадії гострого запалення й порушення
кровообігу. Оленки уже ніде не було видно.
Не видно нічого, тільки безпросвітна темінь і безкінечна
чорнота. Вони неначе сплелися в якомусь збоченому сороміцькому танці – і ніхто
не в змозі роз’єднати цю пару приречених…
Такий сон може знеохотити не тільки до праці, а навіть до
життя. Він не розуміє до кінця цих значень і шифрів. Але розуміє, що за таким
сном ховається щось недобре. Може, він скоро помре?
Але ж він іще не нажився на світі. Він ще не знає світу. Не
має родини. Не має щастя. Може, і правда краще померти, аніж так жити?
Він знає страждання і тугу. Він знає, що нецілований любить
дужче, аніж досвідчений. Цнотливець міцніший за Казанову. Архип знає, що десь
там… за Лохвицею і всією губернією є щось чисте-чисте, непорочне своєю білою
святістю, таке непоганьблене й незаплямоване.
Що це? Як його зустріти? Де воно причаїлось? Йому, приміром,
подобаються священичі ризи, особливо, коли отець так гарно говорить про Христа,
а потім затягує «і всім, що в гробах, життя дарував…». Тоді йому хочеться
плакати, сльози самі застилають лице. І з цим сльозопадом нічогісінько не можна
вдіяти… Але коли отець потім кричать, беруть гроші в бідних, скверно¬словлять,
тоді біля нього немає того чистого-чистого, облямованого білою святістю…
Може, воно десь бродить вулицями великих міст? Вибратися б
якось до Києва. Але нема де ночувати. Хоча… не страшно, можна переночувати
під церковними папертями, але ж побачить оте, Непорочне…. А якщо й не побачить,
то відчує, що воно тут, біля його серця, що воно, як мама.
Може, його бачила мама Євдокія? Певно, мама таки бачила
Непорочне, і воно колись уділило їй свою часточку, змилосердившись, подарувало
невидиму проскурку… Від мами йшло світло, хоч вона стільки пережила, що впору
зламатися й не хотіти жити далі…. Батько Юхим не те що не бачив, а навіть не
підозрює про існування Непорочного, бо інакше не був би таким… огидно-земним…
зануреним у ті турботи, які можна у два щоти вимірять грішми і крамом…
Архип знає, що Непорочне бачили його маленькі померлі
сестрички й братики. До них приходила Пані в білих ризах і Дівчинка з восковим
личком у білих черевичках.
…Коли вони повмирали, то лежали такі бліденькі, у рядочок,
десь на фіолетовій полянці, біля саду з чорними великими яблуками. Його
сестрички Ганнуся й Марушка були одягнені не в лахміття, а в білі сукеночки, а
братики Андрійко і Дениско не в мішковину, а в біленькі сорочечки. У всіх
чотирьох були такі великі оченята й болісні, перекривлені мукою личка.
Може, вони завжди були непорушними, лежачи біля
чорнояблучного саду, а може… Іноді Марушка й Дениско, що померли одночасно,
тихенько піднімалися, якось так одразу переходячи з горизонталі до вертикалі,
і, як накручені ключем ляльки, йшли до саду скуштувати чорних яблучок.
– Не їжте цих яблук, діти, ох, не їжте цих яблук, благаю
вас! – десь лунав розпачливий голос, що нагадував голос їхньої матері.
– Нам байдуже, мамо рідненька, – ледь розтулювала білі губи
Марушка.
– Нам все одно, матінко дорога, – болісно посміхався,
ховаючи зчорнілого язика, материн улюбленець Дениско.
– Нам вони уже не зашкодять, ненько, – доносився із
фіолетової поляни механічний шепіт Ганнусі й Андрійка.
Тоді застиглою фіолетовою поляною проносилися якісь спалахи
колишніх облич, обрубки колись закривавлених рук і кавальці відітнутих ніг, які
не могли забути своїх господарів-воїнів і господинь-дітородиць.
Потім усі ті видива западалися в підземелля. І лише тихо
світилися двоє дівчачих і двоє хлопчачих личок. Вони ніколи вже не стануть ні
жінками, ні чоловіками, бо їх заковтнула земля чорноземів і печалі. Вони ніколи
вже не будуть ні воїнами, ні дітородицями, бо віддані для ритуальної жертви.
Вони вже ніколи не побачать Сонця, бо мусять довічно служити Місяцеві.
Там, де праведні спочивають, – доносилося там і тут…
м. Івано-Франківськ