Час, що минає…

 

 

Маргарита ПРОНІНА

 

…Вирушаю на екскурсію без екскурсовода. Ним для себе виступаю сьогодні я, бо, вийшовши зі свого сучасного тіла й життя, беру себе за руку і прошу долучитися до епохи, про яку може бути лише здогад, пам’ять або фантастичне уявлення, нав’язане життєвим досвідом. Намагатимусь пізнати час у його найтривалішому сприйнятті людиною – у контексті минулого. Навіть не так – у висвітленні часу через останні артефакти його руйнації й перемін.

На майже закинутій зупинці мого рідного провінційного міста чекаю автобус-примару. «Буде чи не буде» – йде жваве опитування серед земляків, які теж вже змерзли й знудилися дивитися в одному напрямку у коричнево-сірі горизонти. Немає. «Це ми опоздали» – хтось висуває логічну думку, яку охоче підтримують, як найбільш вірогідну версію, всі люди на зупинці. Невеличка зграйка відкололася від завмерлої балакучої маси і вирушила за щасливим водієм таксі, якому таки вдалося вмовити найбільш розчарованих -останньою промовою – проїхати до пункту призначення за якихось там… домовимось, тим паче сума все одно ділитиметься між чотирма пасажирами. Красномовно бідні подорожуючі, воний оптимісти, сумно провели очима завербованих таксистом і одночасно повернули голови у вже знайомому напрямку сподівання на автобус.  Не розумію. Чому саме на таких станціях з нікуди в нікуди почуваєшся найбільш пригнічено? Мабуть тому, що завжди не існувало вибору – нами керувала й керує бідність, заощадливість й віра в ще неостаточно розвалену інфраструктуру всього. Існування завдає болю, а будь-які дії в житті не мотивуються причинами, мета невідома, перспектива – чуже слово іншомовного походження, майбутнє – коротко стрижене, в нього немає продовження, є тільки зараз. Саме цей день і все, що я роблю в ньому, і така велика «жувачка» днів самовільно затикає необхідність творити минуле.

Нарешті із-за обмацаного поглядом безнадії сіро-коричневого обрію виповзає неповоротка туша архаїчного ЛАЗа. Його морда безкомпромісно прозаїчна й тупа, як саме оця наочна дійсність-обрубок. Зусібіч це зморене відпрацьоване залізне тіло вкрите мереживом іржі та металевими латками, але життя його ще не закінчене… в нашій країні він поїде на пенсію в шістдесят п’ять, якщо не забарахлить «на-ніт» мотор. Знаю, що в столиці з таких «старих пилососів» роблять кафешки, бо люди, бачте, відчувають тужливу ностальгію за радянськими часами й міськими гігантськими автобусами. Але вони себе обманюють макетом, а проте я сьогодні впевнена, що мій залатаний монстр все ж довго гарчатиме газом, бензином, керосином…чим тільки можна…але точно таки заведеться і ми рушимо в минуле.

Над робочим місцем водія (вони з автобусом на «ти») неодмінно на чорних коротеньких фіранках висить життєво-необхідна фетиш (це специфічний візуальний прийомчик для пасажирів, що люблять пороздивлятись чого-небудь). У кожного автобуса свої сувеніри: найтрадиційніший обов’язковий атрибут – бажано не один – святий образ-оберіг, потім вже, як складеться, – радянські значки, щоб прадавність махіни й водія були на пару сертифіковані тими надбаннями, закопчені сажею маленькі іграшки, фотографії із зображенням молодого автобуса, тільки що з рейок заводу, календарики без кольору вісімдесят дев’ятого року, і навіть трапляється усміхнений портрет Леніна у кашкеті. Свідомість водія обмежена рівненьким білим пунктиром дороги, який оцентровує його  увагу, розділяє мозок на дві прості істини – добре і погане, вліво чи вправо… Він напевне розуміє набагато більше це життя, ніж усі ми разом узяті в цілому салоні. Автобус гойдає у різні боки, проте надійність руху підтверджена його робочим стажем, тому всі пасажири звично й розслаблено піддаються повільній медитативній трясці, що неодмінно вганяє в сон, аби скоротити час подорожі (в якому ще транспорті є такий передбачливий сервіс?).

Відсуваю запилену порохом доріг ядучо-малинову фіранку і вивчаю поглядом завіконні картини сплячого лісу. Сільський автобус, занедбана дорога, подорож у зникаюче… Крізь певну зачумленість через заколисування їзди раптом чітко приходить усвідомлення проживання часу з мого життя. Я бачу свої прожиті роки з розумінням їх і якості і кількості на тлі моєї ери, епохи, яка була і є для мене зараз, а скоро, імовірно, зникне разом з урбанізацією.  Я накладаю відомий мені, віддалений в далеке (й не дуже) минуле кінець своєї  нитки життя, на довжину материних років, її спогадів, на той невеликий відрізок часу, що застала бабу живою, на те все несвідоме й свідоме, яке мені відкрите, все, що я знаю, відчуваю й здогадуюсь про себе, свою історію, родовід, походження й ментальність. Я вже зараз знаю, що втратила величезну можливість фактажу зникаючої ери мого життя, що пізно до мене дійшла ця конкретна необхідність чіплятися за павутинний матеріал часу, який міниться, як зміїна шкура, вимушений до викрутасів – політикою, сільсоветівськими рішеннями, відсутністю фінансування, масовим явищем насрательства на традиції і культуру. Ніхто не хоче навіть зрозуміти, що сільська культура існує, що фатальним непорозумінням стало співвідношення образу села з однозначним безкультур’ям, що село – якраз і є особливим проявом української сутності, дефіцит, який вже наполовину, а то й більше, поховано під пластом нового століття. Ця думка розвирувалася феєричним мітингом у моїй голові – уявно: під стінами парламенту, КМДА, Верховної ради, Європейского суду… як раптом я побачила маленьку річечку, порослу дикими чагарями. Болотиста рельєфна місцевість, старий колодязь-журавель  на узбіччі дороги, одинокі стовпи – свідчення слідів людини на цьому місці, розлогий кущ посеред  колишньої хати, повалені минулорічним снігом й буревіями трухлі дерева, болота,  зарослі, дебрі й джунґлі… Немов там утворилась невидима воронка, яка поволі заковтує в себе таку знайому до болю картину цих місць, все живе, кожний пагінець, щоб здичавіло все до першородного, до витоків, повернуло туди, звідки взялося, закрило портал природи для людини, зникло так, як зникла наша пам’ять про час, що минає. Мені враз перехотілося вимагати краси, боротися за кращі дороги в цей край, за гуманне вирубування-зачистку лісів, за збереження довкілля й екосистеми взагалі… Мені дійшло, що це і є краса – її занедбаність, її самовільне вмирання, зчезання, зачистка… самоліквідація. Все на краще: нехай би геть перекинулося вся пейзажна довершеність цього краю на дику суцільну трясовину нетрів, боліт і хащів, на містичний ліс баби Яги, куди б не ступала недобра нога людини з неодмінним  клунком нетлінного мотлоху, де б їй не стало місця й кроку ступити без капкану для неї ж… Пошепки, нечутно я промовила легким порухом уст «зчезни…», тільки так я знатиму, що моя рідна місцевість житиме… А мій власний інстинкт самозбереження все одно випхає мене з рідного краю у місто: велике, культурне, світле й щасливе, де я торуватиму свій розпланований на п’ять років уперед шлях, ніби-то наповнений сенсом… Принаймні, так здається, тільки-но починаєш грати з себе модного жителя мегаполісу.

Автобус-привид прибуває до зупинки у просторі, якого вже не існує. Повільним рухом перетинаємо умовну лінію початку села, про що справно попереджає вицвіла обдерта табличка з назвою пункту. Вітаюся про себе, як з поважною персоною поважного віку, хоч ми й знайомі все життя, але… Наш караван зустрічає невимовний порожняк: майже всі хати розпрощалися з життям, поспішили посунутися, втратити оцинковані дахи, піддатися крадіям, повідчиняти де-не-де незабиті вікна, розкришитися коминами, розпатлатися дикою бузиною, впасти ниц обмилками воріт… Сум, кривда й мовчання – саме за себе говорить тріо найвиразніших характеристик порожніх хат… Виходжу, груди забиває свіже, трохи морозне повітря кінця листопаду. Я вже знаю з досвіду, що за хвилину-другу вуха заллє мертвотна зумисна тиша з затяжним скавулінням-повиванням вітру десь угорі. Все нагадує тривожний сон, в який вдивляюся з божевільною радістю й увагою, а проте не контролюю дійсність. Тремтячими від холоду руками дістаю фотоапарат-мильничку, я мушу будь-що фільмувати своє минуле, до якого не так-то просто доїхати, коли ти інший, коли ти-зрадник й притворник, коли ти-теплокровне створіння, виховане в комфорті (навіть кілька продивлених сезонів «Вижити будь-якою ціною» не знаходять в мені згоди на практичне застосування).

Мовчки сунемо в порожню закачанілу від холоду  хату, провідати город, оцінити ступінь руйнації колишньої оселі. Ми-останнє свідоме покоління 20 століття – динозаври, вірні своїй ері, єдинороги, що сумують за землями свого походження… Вигнанці, прибульці, експонати… Люди з еволюцією навчилися непогано гратися з часом, але, на щастя чи на жаль, він чи не єдина у всьому сущому бутті канва, яка ніколи не змінюється. Може, він і є – Всесвіт.

Всю дорогу нас супроводжують картини небуття: нерозчесані трави, перетворені осінню у сухі макети, занедбані порослі кущі з чіпкими кінцівками мертвяків, поцвілі залишки дерев’яних прибудов, невиразні острівці напівзотлілих веранд-дверей-воріт-стін, провалені замасковані сухоребрим будяччям чорні пащеки колишніх погребів. Хоч це й не Чорнобильська зона, а проте все виглядає покинутим і самотнім. Тільки хіба що в останніх оптимістів залишились тут підфарбовані фасади, впорядковані городи, корова на пасовищі, з десяток гусей на подвір’ї… Куди поділась гамірлива сільська вдача за якихось там років десять? А що далі? Я вже знаю, що далі, наскільки віртуозно не намагалася б не думати про це… Я не знайду стежини серед міцно сплетеної хрест-навхрест лози, коріння, дрючків слив-дичок, груш-гнилушок, самосаженців й імпровізованого розмаїття рослинництва. Ріка дитинства стала болотом дорослості. Як іронічно, думається мені, але ж справді – віддалилася лінія берега вглиб, із-за темно-зеленого плетива, осоки й комишу проглядає ледь впізнаваним поблиском води колишня річка. Узбережжя ж натомість вигнало вверх дерева, тендітні берізки й дубки переросли в поважні височезні гіганти, покорчені верби важко навалилися своїми дерев’яними тілами над потрухлими, вже непотрібними ні хазяйкам, ані рибалкам, – кладками, хтось би подумав собі – то й що тут  такого – болото посеред лісу… А якихось всього десять років…

Заходжу до хати, немов іноземна гостя, всіляко намагаюся заспокоїти око, переконати себе, що нічому тут дивуватись, все на місці, трохи позамітати, підлаштувати, підфарбувати… Трохи веранда, щоправда, відійшла від хати, занесене вітром сухе листя сиплеться на голову, миші й шашелі доточують останні вцілілі балки… Але то нічого, якось воно буде… Ніс солодко лоскоче приємний незабутній запах хати, її дерев’яних стін, трохи нагадує тютюновий – аромат полови, що вкриває стелю під дахом, навіть запах пилу – все береже біль пам’яті… Кажуть, запахи – це той ексклюзив, який неможливо передати – ні комусь, ні нащадкам, ні мовою, ні фізикою, ні хімією, жодним високотехнологічним засобом, процесом, винаходом… Та чи треба… Тоді б не залишилось у нас нічого сокровенного. А тут – така розкіш спогаду впала на мене з першим вдихом душі хати. Тихо, самотньо поскрипують окремі дошки підлоги, чути шарудіння неприємно сполоханих незваними гостями мишей, більше жодних звуків. Я вже не фантазую, що зараз вийде баба, зустріне нас, як годиться, сплеском радості, закрекче десь за запонкою дід… я вже доросла, я вже вмію прощати і прощатися, я вже нічия не онука… Але потрети на стінах говорять про протилежне – вся рідня на одному іконостасі, вишиті картини бабиними руками в молодості, радіо радянського зразка, навіки застигле у мовчанці на одній-єдиній хвилі, чорна проводка-шестидесятник, хата знеструмлена багато років… Змордований крадіями металобрухту комин з роззявленими беззубими ротами замість охайних чавунних дверцяток, затрушений чорною сажею припічок, на якому вже ніколи не стоятиме ціле деко паруючих пирогів, великодніх пасок, чавунчики з молочною кашею, червоним борщем, запеченою картоплею по-селянськи… У кутку сумують кочерги за бабиним поранням, вони без неї – нікому не зрозумілий непотріб. Під старим з металевою сіткою ліжком впізнаю дідові зачовгані кирзяки, на печі обірвалася жердина, на якій сушився одяг, намисто грибів, часник, в’язаний пучками, цибуля, плетена у довгі вінки. На стіні символ завмерлого навіки життя – запилений годинник, його стрілки завжди вказуватимуть момент, коли зупинився час. На гардеробі намацую видряпані ножицями позначки – три лінії різної висоти – то я колись вимірювала зріст. Люстра, завжди загиджена послідом мух, старе дзеркало, перед яким малою любила чепуритися, важезний транзистор без телевізора, вихід його дроту до поваленої на город антени, яка ловить однин-єдиний сигнал – безвість. Бо хто його знає, куди все поділося? Куди поділися свідчення колись вируючого життя в цій оселі? Де ховається пам’ять про цей дім, окрім як в моєму серці? Немов білим покривалом забуття накрило посмертно останні сліди життя в цьому домі, пелена, після якої немає вороття у дім-привид. Від усього на світі лишається ніщо, говорить нам фізика, немає нічого вічного – все з часом стирається в пил… Але ж, аби знаття, що так швидко. Минає рік – заростає стежина, що не впізнати й натяку на її колишнє існування, минає десять років – згладжуються рельєфи, мігрує риба, змінює русло ріка, сиплеться попелом важкий фізичний труд людини, що зводила власноруч дім для себе, та й від самої людини не лишається нічого, крім, можливо, невиразної пам’яті нащадків і скількись-то років прибирання її могили кимось.

Вийшла надвір, підняла очі до сірого рівного неба, зняла з голови шапку, мовчки вшановую пам’ять, як умію, і слухаю тишу, набираю її повні вуха, повні ясла в серце, здоровезну повітку душі щедро напихаю сіном спогадів… Щаслива і багата поїду з тими скарбами в місто, як з безцінними талісманами, що берегтимуть моє знаття про себе, мій напівзруйнований трафарет історії мене, мою наболілу любов до занепалої епохи, якої більше ніколи не буде ніде – ані в моєму житті, ані в будь-яких життях, часах чи історіях взагалі. Віджито нами – в архів минулого, до якого вже не ходять автобуси…