Бронзові черепашки

 

 

Марія Птаха

 

Хвилі викидає на берег наче бронзових черепашок, що черкають животиками об гальковий пляж. Та потім вони сміливо й незворушно приземляються і продовжують повзти далі.

Сонце сьогодні високо. Воно зійшло за одну мить. То його не було зовсім – а тут воно пронеслось від землі до зеніту за п’ять хвилин. І от, рожевою блакиттю ніхто не насолодився. Всіх одразу засліпила яскрава небесна голубінь.

Тих всіх на березі було небагато. Якась пара, двоє стареньких жінок і ми – я і Чарлі. Чарлі приїхав з Англії, а я… мене завіяв вітер нізвідки. Або звідусюди. Я мандрую вже дуже давно – світ сам перекидає мене з місця на місце, і я літаю по ньому, наче тенісний м’ячик: з однієї половини на іншу, а потім знову навпаки. Кожного разу під іншим кутом, з іншого ракурсу, з іншою швидкістю і метою. Волочуся, не знати чому.

Але ця історія не про мене. Я тут спостерігач, який вловлює і передає – як приймач, як військовий радар.

Чарлі не в захопленні від моєї відстороненості і забудькуватості, як і від мого невміння вести послідовну товариську бесіду. Зате я в захопленні від Чарлі. Це він істинний дивак (принаймні, для мене). Він заворожує, приваблює і чарує.

Його ніжні руки із легкою засмагою пахнуть ладаном. Хоча він стверджує, що ніколи не бував у церкві. Та при цьому його очі часто набувають молитовного виразу – наче він вдивляється у себе і з кимось спілкується.

«З ким?» – запитав я одного разу. Він не відповів. Лише стенув плечима і повернувся до моря, знову впавши в задуму.

Чарлі воістину неймовірний. Де ж він набрався цього дива? Де його назбирав? Він розповідав, що в дитинстві багато споглядав на дерева – на їхні крони. І багато читав. Тоді він взагалі рідко до кого озивався…

А тепер береться стверджувати, що це я невмілий співрозмовник. Аякже! Набрався усіляких манер у своєму коледжі і тепер верзе дурниці. Я ж бо бачу, що він загублений і наче неприкаяний. І що на цих канікулах він зовсім не про майбутнє навчання в університеті думає (куди він з легкістю вступив – і то не куди-небудь – до Кембриджу, як не як!!!), а про те, щоби… Щоби податись світ за очі і не ставати успішним юристом, економістом чи бізнесменом. Чарлі мріє про інше… Тільки він навіть собі у цьому не признається. Але ж я бачу, багато таких бачив (лиш не з таким розкішним тілом і не з такими пахучими ладаном руками), отож, багато таких бачив, що з юності починають іти по життю впевненим, розміреним кроком, знаючи, чого вони прагнуть, куди мають прийти і чого досягти. А тоді раптово – мах – і все розвалюється. І вони сповзають вниз. Стають жебраками або, як то кажуть, аутсайдерами, маргіналами. Живуть наче в гармонії із собою, але в дисгармонії зі світом. І потім вони вже ніколи не підіймаються догори, до неба.

Хіба вони щасливі? Це тільки вдавання, я ж знаю! Вони вдають, що вибрали свій шлях. А насправді їм щось не вдалось. Вони десь колись прорахувались, і то не колись, а тоді – в юності, коли починали йти згідно зі своїм планом, придержуючись його, незважаючи ні на що. Чого вони хотіли? І куди йшли? Треба було краще подумати, довше пошукати, більше побешкетувати…

Я кажу це тепер Чарлі: мовляв, поки не пізно, іди гуляй, думай, бешкетуй! А він сміється. Сміється і сяє своїми чистими очима. Які вони прекрасні! Як і ця сяюча яскрава небесна блакить, що зараз не дає нам спокою, втягуючи всіх у хибне враження, що це якийсь інший, несправжній світ. Але, бачу, Чарлі це подобається. Здається, це суголосне не тільки із його очима, але й із його душевним станом.

О Чарлі, Чарлі, друже мій! Новоспечений, але неймовірно близький! Куди тебе занесе життя? Чи тобі присуджено поневіряння світом, як мені? Чи це лише мої вигадки про тебе, бо так мені ще швидше, ще легше тебе полюбити?..

На березі з’явилися дві пави. Ще зовсім молоденькі, а вже повні дорослої статечності, вони пливуть узбережжям, помахуючи своїми хвостами. Їхні купальники спокусливо обліплюють їхні засмаглі форми. Вони непомітно зиркають на Чарлі. Певен, що захочуть затягнути його до розмови.

– О, Чарлі, не піддайся на їхні тупенькі трюки! Вони надто примітивні! – Та Чарлі й на це сміється. Він помітив їх, він поглядає на них відкрито і з цікавістю, але без найменшого наміру говорити. Ні, я чудовий для нього співрозмовник, бо він приїхав сюди зовсім не для того, щоб говорити. І мої небагатослівні репліки не заважають йому думати і віддаватись мріям. Він сміливо відпливає на години у свої світи, знаючи, що я чекатиму на нього тут скільки завгодно.

Чарлі, Чарлі, знав би ти світ! То, може, не усміхався би так ясно, так безборонно і лагідно? Проте хтозна, може, брак досвіду тільки на краще?!

Куди привів мене мій? Я бездомний, нікому непотрібний лайдак. Я занедбав світ, а він занедбав мене. Ех, друже, куди поділася моя чиста юність, багата на великі мрії і сподівання, сповнена почуття святого обов’язку перед світом, батьківщиною, сім’єю? Все кануло в Лету…

Але що це я, це ж історія не про мене. Ні, головний тут Чарлі. Ось він виринув зі своєї довгої задуми. За цей час сонце розпеклось і розжарило пісок. Треба йти у воду. Чарлі піднімається зі свого (з нашого) покривала, і його ледь побронзована постать виструнчується. Десь і вітер взявся – навмисне – аби скуйовдити його шовкове хвилясте волосся і ще виразніше показати його у всій красі. Природа змовилась! Зараз він зайде у хвилі вже трохи теплого моря, і сонячні відблиски від води підфарбують білими тінями його тіло. Вони випуклять його м’язи і підсвітять тонесенькі волосини на грудях, руках та стегнах. Ох, і це вразить мене у саме серце! Це вражає – зараз – ось ця неторкана лихами світу краса!

Чарлі, я би дуже хотів, щоби тобі в житті поталанило. Хочу, щоби ти був щасливим!

Так, я теж багато розмірковував колись, чи справді люди народжуються для щастя. Чи, може, це вигадана для нас філософами мета людського життя? Але якщо так, то з цим можна посперечатись, із цим навіть слід сперечатись, виходячи із філософської діалектики. Проте…

Ет, ті пави таки нав’язливі. Пішли у воду за ним. Зараз застосують трюк із потопанням. І буде, як у цьому, як його, в «Тих, що співають у терні» із Дейном. Тільки ні-ні, тут є я, я його врятую! Лиш загадаю, як це робиться. Однією рукою взяти за груди (чи голову?), а іншою і ногами плисти. Так, Чарлі, я до твоїх послуг, я не кину тебе!

Але ні, цим вертихвісткам не вистачило сміливості – надто юні, мабуть. Ну що ж, вони програли – він і бровою не повів в їхній бік.

Цікаво, чи ти зазнав уже кохання? Здається, що твоє серце ще неторкане такими почуттєвими бурями. О, в твоїх очах щось промайнуло! Таки була одна? Струнка довговолоска із сірими очима, що дивилась на тебе зі смутком та захопленням? І що далі? Без взаємності? Ах, ти розбив їй серце… То ось твій гріх! Тобі вже не знадобляться зернятка гірчиці, як неприкаяним душам, що померли, так і не скуштувавши горя чи печалі. І потім не могли попасти до неба, бо ніколи в житті не страждали.

Чарлі, що ти далі робитимеш? Які у тебе плани? Бронзові черепашки сміливі й незворушні. Куди їх не кине море, вони поповзуть далі. Але це не про нас. Я колись був таким, як ти. Ходив із сяючим проникливим поглядом і розглядав світ. Та бачиш, де я зараз? На мене вже ніхто не дивиться із сумом та захопленням. Тепер я той, кого не помічають.

Чому ти раптом посерйознішав? Чарлі, продовжуй усміхатись! Де ж ти так навчився сміятися? Так, що вся твоя світла й бадьора душа виливається крізь твої зморшки від сміху, крізь твої чуттєві уста й сяйливі очі, а потім огортає цілий світ? Ніколи не переставай так сміятись! Лиш, Чарлі, прошу, не згуби своєї вразливості. І не піддайся спокусам успіху! Тоді тобі не доведеться, як мені, з розпачу іти топитись у це розкішне море, а такому юнаку, як ти, не доведеться тебе рятувати. І потім вимушено складати тобі компанію, із почуття відповідальності, щоби ти знову не надумав робити дурниць.

Знайди гармонію зі світом, Чарлі, не здавайся! Ми не бронзові черепашки!

4-5 листопада 2016

№2 (190) 27 січня 2017