Богдан Береза: від Щаснівки до Нью-Йорка

Той, що сумує за домом, або життя одне

Богдан Береза: від Щаснівки до Нью-Йорка

 

Богдан ЧЕПУРКО

 

Щойно дочитав динамічну історію, може, й заробітчанського , але насамперед духовного життя мого давнього колеги Богдана Берези й ще раз переконався, що правда – понад усе: не треба нічого видумувати, доля кожного з нас по-своєму прекрасна й неповторна. Все наче б починалось з хтозна яких далек, з глибин родоводу, але й все заслонено конкретикою реальної біографії того, що тут і вже, бо ж пече до печінок буденщина.

Ми з Богданом вчились у Львівському університеті в другій половині шістдесятих вже проминулого століття разом із Романом Кісем, Михайлом Панівим, Грицьком Мовчанюком, Ярославою Павличко, Романом Качурівським (поза вишем спілкувались із Григорієм Чубаєм й Олегом Лишегою), мали тих самих викладачів (Скоця, Мушака, Денисюка, Пачовського, Мороза), стриглись „під канадку”, а душею були вільні й не підстрижені, нарозхрист романтичними дон-кіхотами (це символічне ймення я перекладаю вкраїнською Дон Когут, і в рік Півня це по-своєму символічно), але кожному свого часу довелось перейти жорстку адаптацію до існувального трибу коли обачного, а коли й ризикованого виживання в імперії зла. Та й доля чи пак фатум коригують існувальну плинність: Богдан Береза вже працював над дисертацією, але довелось все кинути: „тяжко захворів син-шестикласник… відтоді ти – мов той птах… із перебитим крилом… Не раз почувався загнаним до смерті оленем у диких хащах цинізму й… підлоти”. Ще учнем Новосільської середньої школи наш герой ночував у Карпатах на триярусних нарах й забрався під саму стелю, а там свіжовирізаний запис: Нью-Йорк! Богдан і собі ножиком вирізав: Щаснівка!!! Ось такі символічні ризи: від рідного села до столиці світу – хто б таке планував?

Перші дні на чужині завжди особливі. „Синє-синє небо. ніколи й гадки не мав, що таке небо, як на гаїтянських полотнах Гогена, може мерехтіти по-космічному дзвінко над багатомільйонним мегаполісом. Може, тому, що поряд – океан?” Десь інтуїтивно душа прагне благословення. Й ось церква святого Юра – „наче спустилась з небес”. З хорів добре видно Оранту. „Десь третя частина прихожан – молодь. Багато – у вишитих блузках, сорочках. Зразу видно, що ти в українській церкві”.

Далі пошуки роботи, важкі роздуми, перечитування поеми Ліни Костенко „Сніг у Флоренції”, а ще книгарня „Сурма”… й спомини із дитинства: бабуся Маринка кидає на долівку галстук: „Будеш в ньому бараном недорізаним!” Пізніше автор дізнався, що „її старшого сина повстанця Богдана в березні 1946 року розстріляли енкаведисти на рідному подвір’ї. І коли через два роки після цієї родинної трагедії я народився, попросила свого молодшого сина назвати мене так само Богданом.”

„Муку бути” (Беккет) я спізнав сповна. Але ніколи не впадав у гріх зневіри й відчаю, завжди, в найтяжчих буднях, в мені світилося, не меркло „біле світло Абсолюту”. Богдан згадує ще одного ідеаліста (з Вінницької Чеснівки) Григора Мовчанюка, який народився 26 жовтня, Береза – двадцять сьомого. „Потім, коли я вже працював у школі, хтось із наших (здається, Богдан Чепурко) сказав мені, що Гриць видав книжку поезій „Пшениця”. Інтенсивне інтелектуальне життя не дає часу на розпач, автор думно вглиблюється в долі людей і народів, зокрема записує в блокноті: „віє від цих роздумів Юзефа Лободовського вітром глобалізму, який.., перерісши в бурю, може не лишити й каменя на камені від національних культур. Я таких космополітичних вітрів не роздмухував би.” Вслід за Маланюком Богдан констатує, що творчість Винниченка загрузла в російсько-жидівськім намулі: „свинорила спрямованість вниз. При читанні  винниченківських „романів” зникає думка про висоту, про небо”. Може, й так, „але десь підсвідомо в мене наростає спротив: адже ж ніяке читання не може витіснити думку про „небесну височінь”, хіба що з вини самого читача! Не згоден я і з твердженням про Сосюринське епігонство: це геніальний імпровізатор: інша річ, що він мало себе редагував. Так само „Євшан-зілля” Миколи Вороного не всуціль списане в Майкова! Випади супроти староукраїнства чи новогромадянства і в Маланюка, і в Берези все ж упереджені й не завжди оправдані та послідовні: Богдан йде за тою чи іншою думкою не конче критично. Згадаймо хоча б, як захопливо реагувала на появу Винниченка Леся Українка, або як ревно дорікав автор „Сонячної машини” Горькому за його шовіністичні випади проти української мови: ну, не все ж так однозначно!

Варто було б Богданові Березі уточнювати той чи інший фактаж у плині принагідних рефлексій: скажімо, сприймаючи „на слух” спомин Рубчака, наш автор згадує якогось „Кожуха”, що розмальовував Калуську церкву. Здається, мова про Ковжуна, й такі речі варто строго перевіряти, а не приблизно  фіксувати почуте. Таких неохайностей варто уникати: скажімо, Оксана Баюл попри все ж – не Баюн, як пише Береза! Але з іншого боку читання й вслухання та бодай приблизна фіксація реалій має свою терапевтичну логіку й косметику самосебевправляння, не дозволяє стати безмовною тінню в земній залежності від виживальних інерцій, не дає здичавіти у всесвітньому „колгоспі” зоднаковінь – і це вже щось в „кошарній клоаці ізраелітів”!

Щаснівсько-Підволочиський Дон Кіхот доречно цитує Пастернака: „Всяка стадність – притулок для бездарних… Істину шукають… одинаки”. Особистісний чинник головний: „Тарас Шевченко писав, що Микола Гоголь, окрім усього іншого, обдарований великою любов’ю до людей… Здається, наш геній виділив у полтавця найголовніше”. Зрештою, любов завжди конкретна, бо ж створює чуттєвий образ душі (Б. Ч.). Береза зізнається, що все життя „плив до того заповітного острова, ім’я якому – Мистецтво Слова. Може, щось не так робив.., занадто високе завдання перед собою ставив”. Перечитуючи Ніцше, автор „захоплений горньою людиною: не сила, а тривалість наших чуттів творить вищих людей”. „Великі речі для великих, провалля – для глибоких, ніжність і трепет жаху – для чутливих, все рідкісне – для незвичайних. І, звісно ж, надзавдання зрілого мужа – „знову стати таким серйозним, яким був у дитинстві, в час ігор”: „стань таким, яким ти є!” Від Ніцше автор природно переходить до Германа Ґессе, цього „степового вовка” з його невимушеною „грою в бісер”: Завжди „час і світ, гроші і влада належать дрібним і заяложеним, а іншим, дійсно людям, нічого не належить, крім смерті”. Герой розмірковує про царство істинного, бо ж окрім часу існує вічність, й сюди входять „музика Моцарта й вірші твоїх великих поетів”, святі вчинки й великі дивовижі, мученицькі життя й героїчні взірці, сила справжніх почуттів, навіть якщо ніхто про них не знає, бо „у вічності немає нащадків, а є тільки сучасники”.

Богдан, звісно ж, інтелектуал, а це ні добре, ні погано: це глибинно внутрішня реальність – всюди відчуваєш вчительський і насамперед читацький досвід письменника. Мріється йому разом з дружиною посадити садок (пригадуєте Шевченкове „садок-райочок посаджу, поставлю хату і кімнату”?). В Берези – паралелі з Куліша („Ганнина пустинь”). „Чи не зависоко”? Що ж… „Бери вершину – і матимеш половину.” Як пише З. Гіппіус: „ми тільки тоді що-небудь могли б дійсно зробити, коли вже фізично нічого не можемо”. Й приходить спасенна думка: „Є ще порох в порохівницях, й уже не можна відкладати на потім!” „Я цей роман-есей, дорогий Читачу, не завершив тому. що дорога до себе продовжується.”

Отож і ми не будем робити поспішних висновків. Роман втягає в глибинні нуртування, захоплює розмислами, ставить нові й нові завдання: дорога ж триває! Есей з усіх поглядів людяний і правдомовний, як мовлять, „не відпускає”, окреслює вільні можливості навіть в неволі, чи заробітчанстві. І в українській літературі, і в українській справі загалом прокльовується щось нове, сильніше, і ця новизна справжня.

 

№5 (193) 10 березня 2017