Злетіли – тільки димчаста зола

 

Василь ПІДДУБНЯК

 

КАЗКА ДЛЯ ДОРОСЛИХ

На всіх призвіллях України

Пройшлась пекельна сіножать:

Безжально зрубані ялини

На сірих звалищах лежать.

 

А десь в лісах, що поріділи,

Пеньки оплакує зима…

Прибіг сховатись зайчик білий,

І вкляк: «Ялиноньки нема!..»

 

А може й не прибіг – не знаю…

Скінчились осяйні святá…

І ліс при Божі чи Дунаю

Застиг, неначе сирота.

 

І що не день – якась розв’язка,

Що жалем душу перейма…

 

От і тепер:

Скінчилась казка,

Бо вже і зайчика нема!

 

***

Ворота покосила втома,

По стінах тріщини біжать…

 

Хіба ж сусіди винні в тому,

Що стежка до воріт –

Чужа?..

 

В криниці – чорне баговиння,

І, відчувається, – давно…

 

Хіба ж сусіди в тому винні,

Що вік не світиться

Вікно?..

 

Від вертограду – навіть сліду.

Бідарка догниває вік…

 

Хіба вина у тім сусіда,

Що неповернення –

Навік?..

 

Зірниці в небі – мов полова,

Полин в полон узяв цей світ…

 

Зневажив ти вітчизну й мову.

І в цім повинен

Теж сусід?..

 

Не жду відвіту ні від кого,

Бо й сам нерідко – навмання:

Бувало, що винив дорогу,

А з нею разом –

І коня!

 

…Дорога стелиться як пісня,

Твій кінь – на древньому горбі…

 

Їй-право, ще не зовсім пізно.

І те «не пізно» –

У тобі!

 

***

Поскрипує вісь і верстається путь,

Все далі від вчора – сьогодні…

 

Міняється все.

Вже й воли не ревуть,

Хоча, як і перше, голодні.

 

Не небо, а всесвіт несуть на рогах,

На шиях – ярмо важкувате…

 

Минається все,

Та не ярма й не шлях,-

Все тяжче вертатись до хати.

 

Свічки на рогах опівнічно горять,

Сюрчать цвіркуни у свисточки…

 

Минається все,

Вже й досвітня зоря

Дійшла до незримої точки.

 

– Чого ж ти, господарю, – мовлять воли, –

Женеш нас по сіль,

Не спитавши,

Голодні чи ні, чи водицю пили,

Чого не пускаєш на пашу?..

 

Спитали собі,

А одвіт – як одвіт…

Ярмо одягли – та й із Богом!

 

Міняється все,

Не міняється світ:

Ярмо… віра в пана… дорога…

 

***

У скіфських степах – ковила несходима,

Сто зіль невідомих

В клектанні вітрів.

Могили хмільні від вологого диму.

А ворон хмільний на вершку – поготів!

 

І глина внизу перемішана з кров’ю

(А не із іржею, як думає хтось).

 

Чужих тут вбивали,

Бувало – й з любов’ю,

Своїх («із любов’ю») також довелось.

 

Скажи мені, Степе,

Про що твоя дума,

Така ж нескінченна, як доля сама?..

Чому не звертає дорога

Додому?

Чи може вже й дому на світі нема?..

 

Питаєшся, де я?

У древнім кургані,-

Щока на стрілі, а рука – на мечі…

Учвал тупотять наді мною погані

Не тільки удень, а й (частіше) – вночі.

 

Та вітер Весни

Знову хмарами має,

І праведним дзвоном дороги взялись.

І меч у руці, як земля, оживає,

Він гострий, той меч,

Він такий, мов колись!

 

І ворон смолисте крило насторожив –

На іншу Європу позиркує крук.

Він знає напевне,

Що ордам ворожим

Ніщо не зійде з закривавлених рук.

 

***

Не тільки світу, що в вікні,

Не тільки світу, що за тином…

 

Однак найближча Україна

За плотом, при вікні мені,-

Довготерпляча й тихоплинна…

 

І хоч в печі огонь погас,

Дощі посписували стіни,

Вітцівська хата кличе нас

Ледь чутно голосом єдиним –

Тихішим, ніж минулий раз…

 

На призьбі вже сто літ – ніхто!

Жива лиш Божа тінь з-за хмари.

Та ще промчить якесь авто…

 

Був світ театром,

Став базаром

З дешевим цирком шапіто.

 

Лиш хата все така ж стоїть,

Як символ роду і століть!

 

***

Добридень, хато!

Ти це чи не ти?

Невже стемнів від довгої розлуки?..

 

Розпростую перед собою руки,

І до дверей силкуюсь підійти…

 

З розгуби навіть павучок завмер,

Покинувши плести безмірні сіті…

 

І я відчув себе на цьому світі,

Як десь на тому –

Грек сліпий Гомер.

 

Добридень, хато!

А вона ні-ні,

Немов у вікна сотні тиш набрала.

 

Та в шибці кожній спалахнуло гало!

Вже тільки й світла, що у тім вікні,

Яке не раз являлося у сни.

 

Я почувавсь щоразу блудним сином,

Хоча й блудив під небом України,

Як блудять неприкаяні сини.

 

Вже й павучок зрадів, що не один,

Вже пектораль (підкова над порогом)

Засяяла.

І світло аж до Бога

Долинуло, злетівши понад тин!

 

Добридень, хато!

От ми й знов – рідня,

Не названа рідня, а плоть од плоті.

 

…Прозрів Гомер,

Бо знову весь в роботі,

І знову по землі – не навмання!

 

***

В небеснім краї нас уже не сотні,

Нас може більше тутечки, ніж там,

Де катувався вільний дух… безодні,

Де лік давно загублено

Тілам.

 

Де не Майдан, а привид саду того,

Що схожий на розквітлу Гетсимань.

Де страдництва

Вторована дорога

Веде до закривавлених страждань.

 

Там душі, мов метелики згорають,

Злетіли – тільки димчаста зола…

 

А де ж те сонце –

Не в небеснім краї?

Де Україна, вільна і не зла?

 

Майдан мовчить, знесилений від гулу.

Свічки…

Світлини…

Напис від руки:

«Воскресність, хлопці! Вас же

обманули…»

 

Хто ж обманув?

Невже більшовики?..

 

Лише жаби з Козиного болота

Шугають до Дніпра і за Дніпро.

 

Спектаклі гра парламентська голота,

Де режисер – то Льонька,

то Петро…

 

Тих днів і шин Вкраїна не забула,

І крові ріки…

Це ж було, було!

 

«Воскресніть, хлопці!

Вас же обманули…»

 

Вони постануть

Всім смертям на зло!

 

Вони постануть – ввечері чи вранці,

І вийдуть на святу широку путь.

І всяких юдів і христопродавців

На Суд народний

Цугом поведуть.

 

***

Знову березень править

Призвіллям  і Часом,

Знов на раду зійшлися боги

На землі…

 

І постали нараз

Журавлі над Донбасом,

Сірі, наче Донбас,

І як він – журавлі.

 

Сірих мало, а білих –

Як тих териконів:

Пролітають як сніг

Крізь засилля вітрів.

 

А вітчизна внизу,

Як Христос на іконі,

Що неждано-негадано

В пекло забрів.

 

І заклякли небес

Голубі небосхили,

І кричать журавлі,

Та чи ж чи чує хоч хтось?

 

…Лине голос з небес

Журавлів поріділих,

І в задумі завмерли

Вітчизна й Христос.

 

***

В юдоль безбожну тягнуться ключами

Не журавлі…

Їм легше, журавлям.

 

Бредуть у сіру млу заробітчани

Й під ними вліво

Крутиться

Земля.

 

Маліючи, щезаючи потроху,

Стоять, в молитвах вбиті, матері,

Стоять хати, як привиди епохи,

Стоїть сама епоха на горі.

 

Позаду –

Предковічний запах кропу,

Тополі догораюча свіча…

 

Попереду –

Омріяна Європа

З лукавою гостинністю в очах.

 

Згадався Коцюбинський…

І віконце,

А в нім – сумні Маланка і Андрій.

І небозвід, з якого вкрали сонце

Людці, що й досі в пам’яті лихій.

 

Все – на круги,

І все навкруг –

Кругами.

 

Чого чекати нам у цей непевний час,

Як знов Андрій з Маланкою у рамі,

І сіра безвість, що ковтає вас?

 

***

Усе багатолюдніше в соборах:

Вожді…

Простолюд…

В сніговицю…

В дощ…

 

Чому ж тепер

Не стільки, як учора,

Люменісценцій у соборах душ?

 

Звідкіль ця епідемія руїнна,

Ця пристрасть до маєтностей і зла?

 

Чому в вітчизні

Тане Україна?

Звідкіль мара підступна приповзла?

 

Чому ізнов до чаші Іоанна

Повзе трутизна із «братерських» пущ?..

 

…Мовчать пророки.

Лава окаянна

Підступно б’ється об собори душ.

 

***

Край поля Іоанн і конячина.

І білий світ, що невідомо де…

 

Заклякла Руськолань перед очима,

І хмара над степами, мов причинна,

Що місця в небосині не знайде.

 

Конячка певне думає про пашу,

А білий світ про те, що час – гай-гай…

 

А Іоанн, піднявши скорбну чашу,

Осмислює добу непевну

Нашу,

Ту, що туманом обхопила край.

 

Над чашею – голівонька вертлява

Й гостроконечне жало:

Мить – і все!

 

Конячка мовчки хрумкає отаву,

А білий світ леліє в мислях славу,

Що Змієборець

Людству принесе.

 

Чия ж голівка крутиться при чаші

З очима, що на викоті, як в тих,

Котрі гіпнозом

Устремління наші,

Такі ж, як сотні років (не інакші!)

Отруюють в масштабах світових?..

 

Всі знають все!

Але ніхто не знає,

Чого ж такий байдужний Іоанн,

Навіщо чашу ту в руках тримає,

Мов Змія до звитяги закликає,

А Змій же – не останній з могікан…

 

***

Піди назустріч, осене, жінкам тим,

Кому тепло від золота дорожч…

 

Чи ж не зарано

Б’ють громів куранти,

Чи ж не дочасно

Цей байдужий дощ?..

 

Піди, спитай у всіх жінок осібно,

Котрим душа

За літеплом щемить:

«Чому тривоги павутинка срібна

Затримується в погляді щомить?..»

 

Та не підеш ти, достеменно знаю:

Навіщо розворушувати те,

Що зимною росою опадає

У вогнище

Зелено-золоте?..

 

Хай так, як є:

І плеса прохолодні,

І довгих сподівань хмільне вино,

І той листок, що вранці впав сьогодні

На давніх почуттів

Криничне дно.

 

***

Вже коней тут ніхто не розпрягає,

І не копає звечора криниць…

 

Ще є стежки,

Та вже села немає,-

Лягло у рідну землю долілиць.

 

За межі вже не б’ються, наче перше,

Пісень не чути,

Стогонів також…

 

Чому ж це так:

Чим більше різних звершень,

Тим більше в нас

Задрипаних вельмож?..

 

І наче край давно не на колінах,

І вже дві революції збулось…

 

Чому ж не та,

Не та це Україна,-

За ТУ вже стільки крові пролилось?..

 

І кінь не винен,

І козак на моці,

І шабля гостра,

І надій – над край!

 

Чому ж із нас сміються на тім боці?

Чому ж народ, неначе той курай?

 

Чи й нам лягти, як те село убоге,

У бур’яни, у вирубаний сад,

Під тим хрестом,

Що виріс край дороги,

Яка веде в Європу і… назад?

 

***

Пощо, Ріко, в ці дні приспішуєш до піни?

Розлилася навкруг, як море-океан…

 

Ні поля перейти,

Ні перейти Вкраїну,-

Попереду сніги, широкі, як туман.

 

А може не сніги – садів первісна даність?

Бо й бджіл медовий гуд

По вінця у цвіту…

 

Годинник лунко б’є

На крижовім Майдані,

Укотре наклика годину золоту.

 

Корогви сизий шовк

Ожив під вітром дужим

І волю знов підняв з низів на рубежі…

 

Пощо, Ріко, скажи, заклякли наші душі:

І розум як не свій, і ноги теж чужі?..

 

Невже по хуторах нам випало страждати:

Волів зі злості бить,

На ярмах ворожить?..

 

А як же матерям?

Невже довіку жати

Жита, що не свої

І вмерти серед жит?..

 

А як же дітям, як?

Чекати манни з неба?

Молитися на збрід під куполом одним?..

І думати про те, що може коли-небудь

Солодким запахтить

Гіркий вітчизни дим?..

 

А бджоли все гудуть,

Купаючись в цвітінні,

Бредуть собі воли в майбутнє спроквола.

 

Поглянеш –

Справжній рай панує в Україні…

Але чому ж цей рай – у образі… вола?..

 

***

Сивий дід закляк в лугах вітчизни,

Там, де трави травам не чужі,

Де енергій сила всеочисна,

Де самотній сонях на межі.

Мов ліхтар з часів віддаленілих,

Соняшник просвітлює імлу.

Видно жменьку хат ще трохи білих –

Все, що залишилося селу.

 

Та ще дід із посохом видющим,

Із окрайцем хліба у сумі…

– Бачили ви, діду, райські кущі?

– Як тебе!

– А де?

– На Колимі…

 

Та й по всьому!

Ангельська картина:

Посох закуняв, а з ним і дід…

Закуняла з ними й Україна,

Хоч дрімати може і не слід…

 

***

Все менше в Європі

«Братерських» курганів,

Вже де та Європа

Від тої війни!

 

Все більше і більше

В строю ветеранів,

Що брали з боями… значки й ордени!

 

Не груди –

Колеса у бронзових латах!

Стрічки бутафорні над ними, мов тля…

 

А в надрах землі – безіменні солдати,

На грудях котрих – безіменна земля.

 

І я на паради давно – ні ногою!

Пощо ті затратні спектаклі мені,

Коли не лишилось

Справдешніх героїв?..

Коли усі справжні – ізнов на війні?..

 

***

Призвідцям «Безсмертних полків».

 

Дайте спокій полеглим –

Не гоже в полки їх зганяти, –

Ні під співи дяків,

Ні під шурхіт урочих шовків…

 

Всі ці «хресні» ходи

На чолі

Із новітнім Пілатом –

Це наруга над тими,

Кого з того світу – в полки!

 

Он вони, ті полки, –

Між руїн і раїн, під горою…

Вся Європа стоїть

На кістках:

Придивись і збагни,

Що не всі може з них

На полях полягли,

Як герої,

Але всі (до одного!) –

Неоплакані жертви війни.

 

То ж чи варто ізнов

У полки їх, в полки –

Під розписку?

То ж чи варто ізнов

Зазивати мечі грозові?..

 

Подивіться їм в очі –

Вони, як і час,

«Уже близько…»

 

Дайте спокій полеглим,

Якщо ви насправді… живі.

 

***

Скитаємось, бо ми од роду скити,

Прадавні ратоборчі племена…

 

Не вся звитяга у курганах скрита,

Хоч вищезнули наші імена

Між ковилів,

Між гроз і градобоїв,

Між брязкоту мечів, щитів, підков …

 

Ми ці степи угноїли собою,

Але підступний ворог не зайшов!

 

І лиш тепер…

Зодягши вишиванки,

Драпіжники ввірвалися чимдуж

У нашу спільну хату на світанку,

Узявши в бран собори наших душ.

 

А ми ж то що?..

Капелою: «Планида!»

«Ви тільки полюбуйтесь – козаки!»

 

Уміють «грати роль»

Царя Давида

Талановиті, як і цар, синки!

 

А ми – в долоні:

«Дорогі месії,

О, як вам вишиванки до снаги!..»

 

(А ті – поглянь! – вже чечевицю сіють,

Щоб похопитись завтра на торги).

 

І що тут скажеш?..

Ми таки не скити,

Не давні ратоборчі племена.

Ми глухарі, тому нас легко вбити,

А з ними стерти й наші імена.

 

Земля кигиче, мовби чайка,

Що залетіла не туди…

І студять душу незвичайні

Навколоземні холоди.

 

Ніде ні зірочки, ні… Бога,-

Лишень навкіл

Бентежна мла,

Лишень на всесвіт весь –

Дорога,

Що пролягла чи полягла…

 

А може гук отой чаїний,

Що прилеліяв з далини,

То голосіння України –

На всі чотири сторони?..

 

 

Сто літ не дихає дорога,

Дроти (украли!) не гудуть…

 

Село це зветься Перемога,

В нім перемог давно не ждуть.

 

Біля Попової криниці

Дерева згорбились, як ті

Засмагло-чорні молодиці

На полі долі

Золотім.

 

– Агов, тут є хто чи далеко?..

– Ти хто? – учулося.

– Свої!..

 

А де ж?..

В долині лиш лелеки,

В саду порожнім – солов’ї.

 

– Володарі країв небесних,

Хоч, може, ви мені скажіть,

Чи Перемога ця воскресне,

Чи так, як все – в огонь століть?..

 

Немов оглухли птиці Божі,

Та й їм, крилатим, всюди рай…

Мені ж татарник придорожній

Один лише прорік:

«Прощай!..»

 

І вже позаду та дорога,

Де будяки, мов королі!

 

…Село це звалось Перемога,

Останнє може на землі.

 

Вигрібає жар із печі

Липень.

Посмутились висохлі поля.

Паперовий цвіт скидають липи,

На монашок схожі звіддаля.

 

На межі села – хрести надії,

На хрестах біліють рушники…

 

Чом же смолоскипи-суховії

Рвуть парчові ризи

На шматки?

 

В степовім безводнім океані

Астенічна стишилась хода :

– Та хіба ж ми люди окаянні,

Що жарота суне, мов орда?!.

 

Та хіба ж ми віру запродали,

З пам’яті зітерши Перуна?..

Руськолань, мов курву,

На поталу

Віддали носатим хитрунам?..

 

Коли так,

То скатертю дорога,

Нам,

Що віру в рабство продали

За аршин сукна недорогого…

 

А прозрієм, – звернемось до Нього

З кручі тої, де колись були.

 

Рожеві вітрила над синім затоном.

І – мабуть прощай!

У вічі, як вічність, – небесна ікона

В досвітніх дощах.

 

Попереду далі іще несходимі,

А що там, де – ні?..

Божественні хмари з повітря і диму,

І даль у вогні.

 

І хвилі штовхають від себе причали

Все далі і да…

Вже чайки останню строфу прокричали

І стихла вода.

 

Попереду лиш небокраї чужинні

І бризок блакить…

Так хороше було мені в Україні,

А нині – болить.

 

Рожеві вітрила вже там, де холодні

Й чужі береги,

Де чайки лиш знають масштаби безодні

І (може) боги.