Я – камінь

Ірина Шувалова – українська поетка та перекладач. Ірина народилася в Києві 1986 року. Вона здобула освіту з філософії та перекладу в Україні, а також закінчила магістратуру з порівняльного літературознавства в Dartmouth College (США) за програмою Фулбрайт. Ірина є лавреаткою понад десяти українських та мінародних премій та нагород у галузі поезії та художнього перекладу (зокрема, володаркою першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» та міжнародної перекладацької премії Бродського\Спендера). Вона брала участь у низці творчих резиденцій в Європі – зокрема, її обрано стипендіаткою Hawthornden Fellowship (Великобританія) 2015 року. Ірина є авторкою трьох поетичних збірок – «Ран» (2011), «Ос» (2014) та «Аз» (2014). Її поезія, переклади та публіцистичні дописи широко публікувалися в українській та закордонній періодиці, зокрема в Ambit, Modern Poetry in Translation, Poetry International, The International Poetry Review та Words Without Borders. Вірші Ірини перекладено вісьмома мовами.

Я – КАМІНЬ

я камінь я по тебе прийшов

дивись у тебе замість рота шов

у тебе замість руки ріка

давай я тебе покладу в мішок

шоб навіть слід твій із нього не протікав

 

я гора а у тебе в нутрі діра

збирайся пора пора

бачиш з-за кожного дерева

хтось чорнесенький визира

 

я порог я пором

я у тебе штовхаюся під ребром

я тримаю тебе за карк

скільки в зошит не шкрябай з духами не говори

все одно ти скіпка

отже запалять гори

теж мені жанна д’арк

 

я камінь я на тебе чекав

клямка зачепилася за рукав

бризнула сіль з очей

все одно ти не жінка а ріка

тому зрештою яка різниця яка

що тобою тече

 

***

чуєш як літо тихцем вислизає за двері

шурхіт одежі – і вже не лишилось і сліду

хвіртка рипить і ворушиться світло руде

осінь у стомлений сад засилає послів

 

наші розмови тривають за межами слів

тіні вечірні будують в галуззі гніздо

сонце на стінах лишає відбитки масні

і між дерев пролягають вузькі коридори

 

скоро ми знову зростемося пальцями скоро

скоро хитавиця винесе місяць угору

скоро на гори наляже знеможена тінь

 

скоро я стану тобою настільки незмінно

що й перейшовши із літа у сутінь осінню

ми не загасимо сонячних наших сплетінь

 

***

шерстю вологою тулиться ніч до одвірка

солодко й мертво запахло в порожньому парку

пам’ять сліпа а в кишені у осені дірка

скоро крізь неї посиплеться біла крупа

 

стій перелітний і слухай рипіння паркету

дзенькіт брудних тарілок скрекотіння мотору

все що людське – незабаром накриють замети

все що живе – загалом помертвішає скоро

 

боже даруй мені милість частіше не знати

більше не чути і мокре обличчя ховати

в чийсь цигарками пропахлий заношений светр

 

боже я птаха із дроту я жінка із вати

як мені тяжко в цій осені перебувати

як мені страшно ловити за лікоть тебе

 

нам так багато відміряно мудрості. м’яко

сіна соломи під ноги постелено – падай

дивишся осені довго в обличчя – і злякано

бачиш – там жодного поруху жодної вади

нам не втекти від її потаємної влади

 

мряку пронизує місяця скабка сталева

білу блошву із гілля вибирають дерева

 

ДО ОДІСЕЯ

ця мандрівка не має кінця

як гадючий хвіст

цілих двадцять літ по морях

і кострищах міст

через пащі штормів

і утроби сліпих потвор

ця мандрівка не має кінця

як моє шитво

 

ця мандрівка не має кінця

як моє ткання

мої руки тебе

намацують навмання

день і ніч іду

не виходячи за поріг

цілих двадцять літ

мій неспокій тебе стеріг

 

цілих двадцять літ

я молила усіх богів

щоб тебе берегли

від забрьоханих берегів

від захланних вод

від смертельних

ретельних стріл

щоб домів тебе

хоч і мертвого хтось привів

 

із усіх криниць

пахла кров’ю мені вода

зі свинцевих хмар

дощ нагайками випадав

хлібокруглі плечі орав

не жалів жалив

якби я на війну пішла

що би ти робив

 

там де світиться в домі

лампадку тримаєм ми

з наших грудей ростуть

виноградники і доми

наші лона боронять

плодючість отар і нив

цілих двадцять літ

хоч би слово мені зронив

 

мої коси впадають

в буйні гірські річки

мої ноги ввійшли

в твою землю по кісточки

моє тіло закам’яніло

вросло в верстат

я хазяйка дому

в якому вночі не сплять

 

хто до кого йшов

хто до кого долав моря

хто до кого вустами

божими промовляв

хто кого чекав

хто вночі захлинавсь від сліз

доки ти блукав

кожен крок твій в мені проріс

 

ця мандрівка мене зморила

як чорна суш

постаріли тіла

і забракло вогню у душ

і терпіння розтало

і скелю гризе вода

але сердце вчепилось намертво:

дожидай

 

коли лук зарипить

крекнуть жили у тятиви

я завмру над шитвом

не підводячи голови

цілих двадцять літ

але ось розійшовся шов

я до тебе так довго йшла

щоби ти – прийшов

 

***

місяць на місці серця

моря луска блискуча

жовтий стрілець стоперстий

в центр суцвіття влучив

 

вилився з болю вигин

вивися з горя пагін

молячися на мигах

містом ходили маги

 

в чорних садах досвітніх

в білих садах опівдні

сіяли маги срібне

мідне й лляне насіння

 

ми проросли крізь темінь

ми проросли крізь камінь

в дірах де ми цвітемо

тлін затуляють нами

 

діри де ми цвітемо

родять вогонь і пустку

слово з нутра росте

і не зачіпає вуст

 

раз нагодуєш тишу –

буде ходити слідом

 

місяць – а трохи вище

сад заростає снігом

 

ТОНЕ

печаль це зимовий автобус

це сніг перемішаний з сіллю

це крига намерзла на сходах

листи що літають в нікуди

дрейфує рожева європа

бабусин мішок з рукоділлям

і п’яно хитаються води

і пальта тьмяніють від бруду

 

печаль це порожня солонка

це риба з червоним обличчям

це сутінь сороча це сумнів

розкришене листя в кишенях

лежить на узбіччі село

роззявивши рота суничного

і з пащі відгонить то сумом

то самогоном дешевим

 

печаль це тонкі капіляри

ангіною схоплене горло

це одягу кокон порожній

на спинці стільця кострубатій

світанку бліде немовля

на ґанку залишили голе

і псяча голодна сторожа

зібралась терпляче чекати

 

печаль дурнувата зубата

це спиртом просякнута вата

це голка без вушка це сито

бездонне це зрізана м’ята

(сховай мене в хустку строкату

неси мене галко неси)

 

дивися у господа син

у старця поламаний костур

у хаті запльована піч

то дай і мені дорости

до злого соснового зросту

з якого не видно облич

 

печаль це шерсть волога собача

печаль це слово нічого не значить

печаль це з фольги блискуча корона

 

печаль

це твій голос

який так повільно повільно повільно тоне

 

***

гора горіла вогнем рожевим

гора куріла в корі пожежі

ми вийшли й бачимо – ось пора

вогнем рожевим горить гора

 

гора розверзла рожеве горло

плече гори виростає вгору

ми вийшли й бачимо – уночі

вогонь що бігає по плечі

 

ми вийшли й бачимо темінь камінь

і пломінь зламаний просто в рані

і рани чорна страшна діра

гіркою кров’ю горить гора

 

гора горить і гора говорить

горі крізь пори виходить море

округу криє жаске перо

гора говорить немов пророк

 

нам пада в пелени слово-камінь

вночі – в печі – у бездонній ямі –

у мертвій теміні лиш жива

гори розжарена голова

 

гора гірка горецвітна сутінь

гори волосся стирчить від люті

гуде від болю гори хребет

 

гора двигтить як казан з чумою

гора говорить – іди за мною

за болю гамірною стіною

я в сон вогню загорну тебе

 

ЛОДЗЬ

гойдай мою лодію море асфальту і бруку

пошли мені снігу і хліба в простягнуту руку

ім’я моє білим на сірих будинках пиши

гойдай мене море топити мене не спіши

 

лиши мені кілька немитих невибитих вікон

у вікнах обличчя які не міняються з віком

у вікнах обличчя які пам’ятають мене

бо як я інакше лишусь коли я промине

 

годуй мене море фабричним настояним

димом

нам вистачить мертвих аби гарувати з живими

нам вистачить мертвих аби налягати на весла

коли ж їх забракне навчим веслувати

воскреслих

 

неси мою лодію море в залізних руках

нам вистачить мертвих аби станцювать

на кістках

від щастя я плачу коли в мене горе я п’ю

гойдай мою лодію море камінну мою