Вернись додому птахом навесні

 

Христо ЧЕРНЯЕВ

 

Болгарський поет, есеїст.

Народився 3 лютого 1930 року в м. Варна. Навчався в містах Бяла і Русе.

Автор близько сорока поетичних книжок і збірок публіцистики та есеїстики: «Лірика», «Життя, що не вмирає», «Далекі вокзали», «Срібні світанки», «Ґерґьовський дощ», «На березі Янтри», «Старопланінські дні», «Узбережжя», «Порадіймо літу», «Пісочний перстень», «Голодні вірші», «Багаття», «Вершинами і стежками», «Апостоли болгарського духу», «Єдина любов» та ін.

Твори перекладені англійською, французькою, іспанською, арабською, хінді, українською, російською та іншими мовами.

Член Спілки болгарських письменників (1968).

Мешкає в м.  Софії.

 

***

У серці – біль глибокий,

а в тому болі – вірш.

Страждання. І допоки?.. Хіба за все простиш?

 

Земля – у круговерті. Згоряють день і ніч.

А радість в лоні смерті – уже не варта ніц.

 

Натужно животію, розп’явши на хресті

себе в хисткій надії на ці краї святі.

 

Прозріли. Безгоміння. Світ був таким і є.

Сипніть мені проміння, що розсвітом встає.

 

І гілку прихиліте, хоч дерево й міцне,

І дайте холод літом, щоб остудив мене.

 

І – грушеву монету, щоб важила в руках,

щоб – осені тенета крилом розрізав птах.

 

І – в кучугурах зиму. Весь побілів, як сніг, –

й душа заледве зрима обвіяла усіх.

 

Добіла сполотнілий… Не треба свіч либонь.

З усього, що згоріло, я збережу вогонь.

 

І враз в мені засяють гірлянди світлячків,

приваблюючи навіть заклятих ворогів.

 

***

Настільки я себе всього розкидав

поміж вокзалів, між портів, будинків,

по людях, у яких колись залишив

свій голос і барвистий світлий погляд;

настільки я себе розкидав, що навряд чи

зберуся за життя колись цілком.

Якщо й помру я на своїм шляху,

все ж десь подумають, що я живий ще,

все ж десь про мене будуть говорити,

і довго ще листи і архівісти

мою спокійну пам’ять не відпустять…

Все ж залишуся в спомині малому

і, може, в ньому житиму довіку.

 

СУТЬ

Шукав я суть, шукав надійні,

глибини чисті мрій та дум,

і плів слова периферійні,

ще й недоречні на біду.

 

І вже не плід, не насінину,

а барву й запах цінував.

Любив – то й цяточку родиму

навздогад ніжно цілував.

 

Ненавидів – шляхи тернисті

минав провинно, що є сил,

Бруднився об дощі пречисті,

в одежі чистій твань місив.

 

Ловив веселку я за дуги

у вишніх диких небесах,

і облягала серце туга,

і ранок вечором пропах.

 

З усього взяв по крапелині:

од лісу – свіжість, в скелі – жар,

а суть була в малій пташині

і навіть звуках з-понад хмар.

 

Проте я завше твердо вірив:

вона – як пізній виноград –

од зерен простором дозрілим

покличе до своїх принад.

 

***

Не прагну кари я легкої,

хоча й гнітить мене полон

всієї чесності людської,

своїх натомлених долонь.

 

Не провокуйте насолоди,

що заярмить мене в житті;

якщо вже й молодість проходить,

вона міцніє в гіркоті…

 

Не ждіть від мене злість чи спокій,

адже й комфорт вбиває нас;

без праці я не можу поки

щасливим бути повсякчас.

 

І так – в душі творець – небавом

прийду до совісті основ:

в любові віднайти ненависть,

в ненависті знайти любов.

 

***

Не стій на півдорозі. Треба йти.

Веди птахів і трави у світи,

й вітри – під квітів перелив дзвінкий.

Хай обрії тобі плетуть вінки.

 

Не стій. Проте і не приспішуй шлях,

хоч скупчуються хмари в небесах,

бо вороття назад не буде, ні,

минуле – цвіт зів’ялий на вікні.

 

Коли спинився, то навік спинись,

та так, щоб обрії і зорі, й вись,

вітри і птахи, і трава густа

прошепотіли: «Йди! Чому ти став?!»

 

Тебе забуде учорашній день,

сьогоднішнє тобі свій борг складе,

а вже прийдешнє викує твій гнів

в крові людей і плинові віків.

 

***

Вернися в найрідніший край. Твій путь

крізь часоплин і пагорби черлені.

Там знов надії поміж трав ростуть.

Туди струмлять дві рейки, наче вени.

 

Вернися тихо мудрецем. Пройди

на свій поріг між станцій при окрузі.

Свої останні дні там знайдеш ти

й своїх останніх найщиріших друзів.

 

Вернись додому птахом навесні,

вернись, мов крокус, квітом на світанку,

де від повітря й променів п’янів,

згоряючи щоразу до останку.

 

На радість і скорботу повернись…

до двох могилок скромних край дороги,

тих, що і душу, і буття колись

тобі дали на обширах розлогих.

 

 

 

***

Ніколаю Зідарову

Од Трійці і до гроздоберу*

в твоєму вірші чутно птаху –

оту, дзвінку, строкатоперу,

що на черешні коло шляху.

Ті співи звучні дивовижно

старим і юним дух підносять,

бо гіацинтом пахнуть ніжно,

мелісою і сінокосом,

черешень глеєм, кісточками,

під Вибелом** росою в ґрунті,

козиним пледом домотканим –

лиш сяде сонце в синю сутінь,

стрункою мальвою зі степу,

відлунням понад небокраєм

і тихим дощиком і теплим,

що в душі спокій виливає…

І позганявши аж на хмари

отари білі, в осінь пізню

свою ти зійдеш, як і марив,

співаючи життєву пісню.

 

* Болгарське свято збору винограду, подібне до українських обжинків; святкується 27 (14 за ст. ст.) вересня. У давнину в болгар так називався вересень.

** Село у Пловдивській області, де народився Н. Зідаров.

 

***

Якби навічно синім стало небо,

я б не співав йому осанни

і десь на подив світу безнастанно

шукав би неба іншого для себе –

перистого, зі світлотіней, барв.

Якби зірки були занадто низько,

і жодних таємниць їх блиск не мав,

я б не шукав над дахом того блиску.

Я б не розгледів ніжний цвіт ніде,

якби розквітли квіти тільки біло –

вони б тоді не пахнули так мило,

якби їх подих не змінився хоч…

 

Життя велике! Вічно молоде,

воно долає все, що накипіло,

спинається до росту повносило

і, мов дрібна зернина, теж доконче

старіє в сонце, молодіє в дощ,

старіє в дощ і молодіє в сонце.

 

ЧЕРЕШНІ ДОЗРІЛИ

Черешні вже дозріли. Чорний шпак

клює їх заповзято і п’яніє.

День синій і простий лежить, однак

весна собі поволі даленіє.

 

Було, колись ти, босий одчайдух,

вилазив на черешню постарілу,

в пориві перехоплювало дух,

і випромінював красу і силу.

 

Тепер, статечний, станеш під гілки,

весна собі поволі даленіє…

І від проміння робишся зірким,

й зоря щаслива в листі паленіє.

 

КРІЗЬ ВСЕ, ЩО КВІТНУЛО РАНІШ

Черешні перезріли. Десь удаль

відносить запах глею теплий вітер.

Красу небес підсинює емаль.

Чи ж нині я співатиму про літо?

Про нього! З жита начепивши бриль,

воно бреде полями вайлувато.

Один косар – аж вибився із сил –

кладе покоси, наче прагне стяти

зелені пломені. У золоте

невдовзі все тут пофарбує осінь.

І сонце понад Стрямою* зросте

і запах глею щедро порозносить,

як дух старих дерев. А чорний шпак

додзьобає дрібні черешні кволо.

Й босоніж спогад промайне відтак

крізь все, що квітнуло раніш навколо.

 

*Стряма – річка на півдні Болгарії.

 

ЛИПНЕВИЙ ДЕНЬ

Духмяно пахнуть м’ята й мед,

і мліє літо в сінокосах.

А діти соняхів букет,

немов сонця, над світом носять.

 

Тремтить в задусі далина,

тріпоче одіж небокраю.

Ножем баштанник кавуна,

навпочіпки присівши, крає.

 

Упрів од спеки спраглий кінь,

хропе і креше копитами.

А полум’яна широчінь

не озивається птахами.

 

Вляглася хмара оддалік,

суціль вершинами підперта.

І літо загубило лік

цикад і цвіркунів концертам.

 

А щойно вечір упаде

і над людьми, і над садами,

роздує вітер тихо десь

жарину угорі над нами.

 

***

В задумі море. Тим-то й безгомінна

вода у синій сутності своїй.

Їй кожна усміхається піщина

край берега. Відколи світ стоїть

всякчас рибалки закидають сіті,

а сонце все до заходу бреде

у безбережному, як вічність, світі,

там, де щезає кожен божий день.

 

В задумі море. Пестить ледве чуло

розлоге крайбережжя кам’яне.

Блаженно скрізь. Немов уже й забуло

своє виття недавнє навісне.

 

А може, снить і бачить грізні бурі

і хвилі, що невлад ревуть віки

і повергають небеса похмурі.

Хіба ж поет душею не такий?

 

А може, бурі у його глибинах

незвіданих народжені колись,

й воно вчуває, що близька година,

щоб встати й покорити вись.

Отож грозити буде що є сили

усім – і Богові, й дияволу – відтак…

 

Я споглядаю посміх той премилий

й лишаюсь незворушним, як моряк.

Бо ж снить воно і бачить грізні бурі

і хвилі, що невлад ревуть віки

і повергають небеса похмурі…

Хіба ж поет душею не такий?

 

ДЕ БЕРЕГ ПРОСИНЬ ОБІЙНЯВ

Це море – тільки розгойдай –

на пляжі вихлюпнеться з люті.

І борознить одвік вода

мартина тінь у сонну сутінь.

 

Ген-ген – за обрієм німим –

мандрівний корабель щезає,

і подумки ти, звісно, з ним –

як промінь в синяві безкраїй.

 

Рибалка стишує човна

і сіттю волоче по глибу,

і скаче біло-срібляна

над хвилями тривожно риба.

 

Де берег просинь обійняв,

дав людям дім, птахам – простори,

гойдає тихо світло дня,

мов корабля – спокійне море.

 

Вода і суша – повсякчас

то в герці, то в обійм полоні.

Піщинка й цілий світ нараз,

і солод – у ковтку солонім.

 

З болгарської переклав Микола Маритнюк