Великдень з мамою, або Земля тримається на китах

 
 
Олександр КЛИМЕНКО
 
Якби я міг сказати більше – сказав би…
1
Мама каже: – Мабуть,
до мертвих молитися – гріх, але нічого –
я молюся. До батька й матері.
Кажу:
«Ви допоможете – я знаю»… Коли ж чоловік
насниться – обов’язково захворію.
– Мій батько?
– Так. Сниться з баяном на колінах і крилами
за спиною: зрештою,
до сорока п’яти років
він не пиячив…
«З крилами – наче синичка», – інфантильно
домислюю: я – дорослий.
Мама,
думаючи про своє:
– Коли захворію – кашляю, а в погріб спущуся – зламаю
ребра як торік. Рентгенівський
знімок
у шухляді
лежить. Лікар в онкологічній лікарні помилився:
думав,
що то хвороба плями на плівці повибілювала.
– В онкологічній лікарні?
Мама
дивиться на мене з любов’ю. Мама посміхається,
коли перепитую.
Синички – у неї
над головою. Дві синички –
у небі.
 
2
Мама змітає з доріжок
пісок.
Стелить
білу скатертину.
На столі – кольорові
крашанки,
хліб. Потріскує у коридорі радіо, телевізор –
вимкнений.
Дивлячись у
вікно,
бачу нову церкву, школу, обтяті
каштани,
молоде гілля,
пагони.
«Якщо довго вглядатися
у кору –
душа у тілі розміщуватиметься
горизонтально».
За двісті
метрів від дому – річка з
лящами,
дамбою і внутрішнім
мовчанням.
Я маю багато запитань і лише декілька
відповідей.
Але,
згадуючи про лящів, пригадую іншу
історію – в ній старші пацани
ловили
рибу…
 
3
Чавунна ванна з облущеною
емаллю. Гаряча вода ллється з
крана.
Сиджу,
підборіддям торкаючись мокрих
колін.
Сьогодні
старість не вполювала
мене.
За тиждень –
Великдень.
Усі ми помремо, щоб дізнатися
більше.
У металевому
циліндрі палахкотить вогонь.
Коліна стискаю
руками.
Вогонь гріє воду.
Вода тече по трубах.
Труби замуровано в стіні.
Я це бачу,
щоб бачити
мінімум.
Мама стукає в двері:
– Тобі потерти спину?
Не знаю, що й відповісти:
вона ж бо,
зазирнувши мені у вічі,
сплесне в долоні –
здогадається:
– Синку, тобі привиділося щось
страшне?
Мовчу. Не відгукуюсь. Удаю, що
соромлюсь
явитись
на мамині очі –
голим.
 
4
Історія ж така…
Мені – сім років.
Річка.
Дамба.
Мовчання.
Мовчання колись було величиною
трансцендентною –
як і сьогодні.
Старші пацани сіткою
ловлять
рибу.
Був серед
них один – матюкався, засмаглий і безіменний,
із золотим
зубом.
Гукнув до мене:
– Малий, можеш забрати дрібну
рибу, – і витрусив
поміж каміння блискучих
мальків.
Щасливий,
схилившись, вкидаю
верховодок
у поліетиленовий пакет – мовчки, швидко…
Пацан із золотим
зубом,
який донині не має ймення,
щось радісно вигукуючи, зі всього маху б’є
мене по голові –
великою рибиною, яку зумисне тримав
за спиною…
Спалах!
Перше просвітлення,
яке трапилося зі мною
у житті!
Безіменний рибалка регоче:
золото в його роті контрастує зі сріблом повітря.
Змиваю
луску з волосся – повільно, мовчки.
Перетворюю
пакет із поліетилену на повітряного
змія.
Сонце опиняється за межами вербального
мислення.
Річка
бурлить. А світ стає
зрозумілішим.
Ловля
риби
триває.
 
5
Досконалість
легше перевірити римою,
аніж біле
поле
перейти, залишаючи за собою
чорний – як у зошиті –
слід.
Мальви
насняться –
вертикальна вода з горизонтальною
землею зійдеться
у хресті:
наші
тіла паралельні стихіям, що
перетинаються
з нашими душами під прямим
кутом.
Завтрашні
бороди голимо, озираючись.
Не замислюючись, ступаємо у прибережні
водорості –
глибше, глибше, ще глибше.
Біль нас пантрує, а ще –
самотність.
 
6
У серпневу грозу,
надвечір,
після копання картоплі
Джеймс Джойс читається наче
Жуль Верн.
Слух – за інерцією –
в’язне
у шурхоті
картопляного бадилля.
Земля
гіпнотизувала погляди
весь день,
жовтизну з книжкових сторінок змиє дощем
уночі –
напередодні
осіннього календаря та опалого
листя.
Блискавками –
у мить розкатів грому –
вразить металеві підводні
човни,
пришвартовані у гавані таємничого
острова.
Індиферентні
плями нічного неба ляжуть силуетами
богів на дерев’яні
каркаси,
що віддавна вилежуються на березі:
з’являться щогли, Одіссеєві паруси
– вдалечині –
з’являться – для стоїків, котрі
чекали тисячу років із відкритими
очима і стуленими
вустами.
Збудеться.
Пророцтва збуваються.
Сплю…
Хтось підійшов, ударив наді мною в гонг.
Ураз заграли на
літній естраді музиканти.
Загарчали
перед пробудженням пси.
Вірші сконали у тісних вербальних
тілах – на сезонному
зламі.
Картоплиння – це Жанна д’Арк.
Сухе картоплиння –
стагнація, плоть і вогонь.
Серпень: літо помре.
Вересень настає: настав.
Великдень – він завжди попереду,
завжди на виріст.
Не гримить за вікном, дощ ущух у моїй
голові.
Книжки не мають душі, але колись
воскреснуть.
Легко жити у часі святого життя.
Завтра мама насмажить картоплі.
Скаже:
– Розваж мене – почитай мудру книжку.
– Книжку про кораблі?
– Про хмари і кораблі. З якорями. А ще – про море…
– …без хижої риби?
– Так. Про кораблі з якорями, про море без
хижої риби.
Лежить
картопля на підлозі як на столі – аж сяє.
Жуль Верн
ввігнав лопату у теплий ґрунт.
Джеймс Джойс виймає руками з пащеки
модерного
звіра
пригірщ білої землі.
День проминув, ніч зустрічаємо в
прохолоді.
Мама накрилася ковдрою – з головою:
спить.
Записую літери в зошит.
– Відчини двері – гості завітали, – зненацька,
схоплюючись, каже
мама.
– Осінь: ніхто не постукає…
Дивимось у
вікно. Молимось до ікон. А ще – я тримаю ключ
на своїй долоні.
 
7
Дерева шелестять у
пітьмі.
Космічний
вовк пантрує на шляху до
неба.
Натомість ми
так давно поринали
у сердечність, що чуємось добре, а бережемось
ще краще.
Мама
стала за камінчиком, я сховався
у борозні.
Місяць
обходить нас світлом.
Світ
обходить місяцем. Шматок кори
летить
угору.
Маму
не вистежили, мене не
викрили.
Світло – це пам’ять про світло.
Над нами
шелестять дерева
миру.
 
 
8
Люблю маму.
Мама любить мене.
Життя підстерігає римою, вірш
не завершується
смертю.
Порожнеча слів – це й порожнеча їхньої відсутності.
Усі, кого знаю, тримають швидкі руки на моєму
пульсі.
Я ж зазираю в повільні очі черепахи,
баченій у дитинстві.
Гупає барабан.
Свистить висока флейта.
Дірявить серце ще якийсь щемливий інструмент.
Може, мама виведе мене із
зачарованого
кола?
А може, я врятую маму – за межами своєї бідної
свідомості?
 
9
– Твій батько грав на баяні…
Коли чую про батька – одразу впадаю у транс:
він помер.
– Добре, весело нам
було…
Слова існують
задля знерухомлення слів – так,
вклякнувши, думаю.
– Ти мене чуєш?
«Чую».
– Синку?..
«Мамо!»
Цієї миті я зненацька засинаю…
Земля тримається на китах.
Пальчики у рваних рукавичках мерзнуть.
Сонце залізним колесом ховається в сонячних липах.
Мідяки шукають кишеню, кишеня – дірку.
Хто мене знайде – тут? Хто загубить – у небі?
І спросоння:
– Де та правда, яка отверезить? Хто пам’ятає про
лезо,
яким врізаються у
свідомість?
«Завтра
запитаю, яку ж то веселу пісню грав
батько…»
 
10
Паперовий змій – у небі,
високо,
ще вище, ще.
Змій
поганський, з поліетилену. Лящі –
вони у
воді. Лящі з
кісток,
луски і гнучкого м’яса.
Дамба грає, як
орган.
Піниться
зграєю білих птахів,
білесеньких, ще біліших.
Піниться –
швидко, ще бурхливіше
серед
водоростей і чорного
каміння,
замуленого й
слизького.
На органі
музикує
той, хто має ім’я і зуби із вічної порцеляни –
без
жовтого нальоту як у курців чи як
в епікурейців.
Поіменований,
названий тричі у гуркоті води музúка-органіст
свій
світогляд і слово своє
кшталтував у
розмовах із найкращими, наймудрішими
дантистами – вони
тримають стерильні обценьки,
вони
гортають
сторінки не засмальцьованих, мудрих
книг.
Ті
дантисти навіть хрестяться
подумки…
Я заходжу у воду,
занурююсь з головою, очі не
заплющуючи.
Я виходжу на берег
– сьогодні.
Безстрашно крізь
кригу
власної свідомості вростаю
у спогади про завтрашній
день.
Педалі органа штовхають ступні вгору –
вище, ще, і ще
трохи.
Пальці музики повільні ноти грають технічно –
технічно, технічно.
Все безіменне і анонімне поступається
поіменованому на все життя,
навіки-віків
поступається.
Ні іржа, ні інша смерть
не ввійдуть у метафізику наших
душ,
легких, як дюраль і пір’я…
Ловля риби триває.
 
11
Ой! Як
злякалася мама!
Я лежу мертвий у
місті, а завтра – велике свято.
Навіть більш мертвих ми хоронили
живими.
Навіть менш живих
воскрешали.
Хвиля
суне над головами – ми присідаємо
у високій траві.
Чах! – як ніби косою над головами
хто змахнув.
Присідаючи, не
забороняємо
душам пірнати у зелені
хвилі, земляне дно
піднімаючи
над
головами, думки
несучи у
душі.
Ой на Зелені Свята, мамо!
Я. Ти. Великдень.
Легко
чути слова, позбавлені
страху.
Я звівся на ноги.
Мама сіла на
стілець.
Свічка горить. У вікні – обриси церкви.
Ми обоє як на рентгені.
А ще – як на іконі.
Мертві й живі – народжені завтра
і в подальшому
часі.
 
12
Ми ходили
на Великдень –
вулицями.
Тисячу років
– перед тим і після –
провідували
померлих.
Серед
порослих травою могил
легко загубитися.
Якби
на нас із
мамою
подивитися
з космосу –
ми ніби блукали волошковим
полем,
серед живих
хрестів:
дві
рухливі цятки,
пара
світлячків, воскреслі
душі
синичок.
 

№21 (183) 28 жовтня 2016