З книги «Майстри часу та ще чогось»
Все починається з нуля,
Із версії, яка не та,
Зі ще не ліпленої глини
Та першооберту гвинта.
Усе звитяжиться з початку,
Із несподіваних нотатків
Подій, очей та роздоріжж,
За чим ніхто не ставить крапку.
Вже далі – впертий чорнозем,
Орання долі та поем…
Інакше нуль, що був спочатку,
Так і зостанеться нулем.
***
У натовпі без меж
безвладдя і безлюддя,
Це не одне й те ж:
суддя і правосуддя.
Суддя – і той, і той,
як латка, що на латці,
Як вічне «хто є хто» −
вина і винуватці.
Немов у ворожбі
трибуни і погруддя,
Всі судді у юрбі,
і натовп – правосуддя.
***
Я оголошую війну
Брехливим сварам і дебатам,
Злодійкуватим депутатам,
Даруючим усім вину,
Вам оголошую війну.
Я викликаю на дуель
Усіх, хто коле, ріже, крає
І нескінченно розділяє
Добро привласнених осель,
Вас викликаю на дуель.
Я серед вас, як на війні,
Жонглери суду і законів,
Жреці хабарних пантеонів,
Чиє сумління у труні.
Я серед вас, як на війні.
Лічити гроші – ваш буквар.
Мутити й красти,
красти,
красти,
А потім й рай собі привласни–
ти, як зайвий інвентар…
Лічити гроші – ваш буквар.
Отож, війна.
Їх скільки, війн,
Злетіли душами людськими…
Святі лишилися святими,
Крадій як був, так є крадій.
Майдан і нескінчений бій.
Чого ж іще у вас нема,
Грошей бракує, влади, перцю?
Немає Бога в вашім серці,
В душі загубленій – пітьма.
Либонь і серця в вас нема.
***
Російський вічний арештант,
Сибірський тракт курить
прокляттями,
Суддя – політик і педант,
Очі – гербовими печатями.
Донощик, взятий напрокат,
Бруд судової бутафорії,
Христос, Іуда і Пілат –
Ось трійця нашої історії.
ЛЮДИ З МИНУЛОГО
Старі солдати не помирають,
А просто розчинюються у часі…
Спочатку зникли інваліди війни –
Безрукі, безногі,
з медалями на старих гімнастерках.
Потім порідшав струмок ветеранів.
День Перемоги святкуватимуть без переможців,
А їхні ордени –
на лотках шахраїв й нумізматів.
Вони все життя боронили
розмиті ідеї
Про світле майбутнє,
Боролись за всіх, хоч за них
не боровся ніхто.
Старезні вмирали від голоду чи на фронтах,
Мерзли в наметах на тлі
величезних будов…
Зникають упевнені:
скільки ж іще завинили
Великій державі, яка через пекло зве в рай?
Старі нагороди дістали нових нагород:
– Візьмете з посвідченням?
– Ні, наш автобус не з гуми!
Людина з минулого є.
Дочекаймося, поки зійде…
***
Ти слухаєш і не чуєш
(Яка гроза пророча!),
І я говорю так чуло
В розгублені твої очі.
І я говорю так глухо,
Погладжуючи по плечу…
Не слухай мене,
Не слухай!
Послухай, як мовчу.
***
Куди тікає щастя?
В сірість
Того фальшивого спокою,
Коли забута вже сміливість
Лишитися самим собою…
Куди від нас втікає щастя,
І де, і як себе знаходить?
Кому спізнати його вдасться,
Той інших друзів не заводить.
А щастя вигод не шукає,
І не бува його надмірно.
А горе?
Місце своє знає,
Все поруч,
як собака вірний.
***
Тобі як завше просто ніколи,
Тому і я для тебе – «інколи».
Твоє життя летить захмарно,
І я у ньому – постать марна.
Зніяковіла та химерна
У шарудінні слів манерних.
Знак запитання.
День останній.
Якого кольору кохання?
***
Кожна нова книга –
те, що пройшов. Дорога.
Небо. Колір індіго.
Був підмайстром у Бога.
Поміж словами титри
Души людські гортають.
Вірші – єдина молитва,
Слова якої знаю.
***
Падав Ікар.
Ні, не тому, що опікся,
Просто стомився летіти.
Просто крильми огорнувся
Й тихо плив до землі,
Доки не злився із тінню,
Яка наздогнала його.
***
І знову листя, знову осінь,
Калюжі й повінь без кінця,
Зі мною знов різноголосся
Твоїх очей, твого лиця.
Опівдні вулиці нечулі,
У вікнах світло інших сфер,
Знайомий слід, як слід від кулі,
Твій силует поміж портьєр.
Знов хтось тихенько посміхнувся,
Неначе поряд ти пройшла,
Відчув, хоча й не доторкнувся,–
Я знов люблю. І ти була.
До шибки лобом притулюся,
Дивитимуся на дощі,
На дім в рудому капелюсі,
На листя в мокрому плащі.
Як дивно: день – і жовті вікна,
Знов сутінків по небу мла,
Що залишилося – не зникне.
І я люблю. І ти була.
***
Намалюю на стіні човен
І попливу до тебе.
Шепну слово вітру,
І ти почуєш мене.
Торкнуся берести
Й ти відчуєш тепло.
Заховаю в долоні сніжинку –
Твоє серце розтане.
***
Не заховатися від злив,
Чим допоможеш?
Я іншу,
іншу полюбив,
На тебе схожу.
Як вирок – “ні”,
пророче “зась”
Кожна клітинка,
Я не у тебе закохавсь,
А в іншу жінку.
Обидва кинуті весла
Напризволяще,
Хотів, щоби вона була
За тебе краща.
І все.
По всьому.
І війна.
Хто зна, чи зможу…
Скажи, навіщо так вона
На тебе схожа?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал