Та що стереже кота

якісь моря неназвані і міфічні трохи

кудись посилають хвилі і хвилі кудись ідуть

твої ненадійні ночі неначе об стіни горохом

і сумніви і недовіри що множаться ніби ртуть

минають солоні хвилі

                  вгинають йодовану воду

і пам’ять – не розібрати – нашіптує правду тихо

ти нащо у нашу розмову багато слів приводив

наступного разу дзвони і просто – дихай

у мій порятунок тобою –

                        ні віри ні див ні чуд

і час на гойдалці вміщений дитинно маха ногами

прийми до себе у царство

і в царстві для мене будь

усім що буває в світі:

                                      від Бога до Мами

 

***

Т.обі

барліг пустий. я прикрашу його із сушених грибів

і бамбуку на чай – ціле літо збирала на зиму

може я не свята. як святу коли-небудь хотів

може я не така. ти мій хрест і тебе я нестиму

килими із іранів нікуди уже не летять

скоро білі сніги на вечерю бездомним собакам

що там далі скажи? бурштини провінційних проклять

нам на голови й долі у тридцять чотири карати

і розмова як золото – сплячку усю говори

це усе що в нас є: двійко місць у господній отарі

у лісах що порубані темних і горилці потрібен горил

тільки між нею

і мною ти

вибираєш старість

 

***

баланс крильми сизі але дзьобу треба зерна

і пусте що пір’ям як снігом укрито паркети

стережу твою долю аби не побігла вона

там де усе невідоме там де чуже і де ти

вітер вимете сіль з моря мертвого і живого

рунами мов доміно викладе щось пророче

тихий весняний дощ падає з рук Бога

надто любиш море і відмовитися не схочеш

ціла юрба свідків бо тому що цікаво

як вимикають світло і надовго чи

сива розгорнена ковдра і цигарки і кава

дощ за вікном –

обережно

ноги не промочи

 

***

вина випились мед амазонкою потече

та не знайде для себе людського притулку

все занадто стається. мовчати. а ще

хочу вогнище надурить і запалюю люльку

бо приходиш як сонце шкіриться – митями

темно і знов недопошук тебе літніми ночами

і папір повну тугу відсутністю виповнить

моя доля у тебе вмочена

тільки тиші поскаржусь про я і про ти

все благаючи вкрасти твої стремена

майже вічність кочуєш то перекоти

морем вітром вогнем у мене

 

 

***

коні в грушах і сливах снігами умиті

притомилися бігти – надто сильно мете

де ти є можеш більше не говорити

голоси не розкажуть про те

сниться: крила з’явились на спині

як і хотів – з мене янгол незлий

автобуси літаки навіть коні невинні

що не знати куди тебе повезли

декорації степу солі йоду і моря

натякають на правду словом пустим

ти за межами доступу і ніхто не говорить

з ким

 

 

***

подріботиш у землю нам обіцяну

яку давно підробили для таких туристів

ця земля пам’ятає що сфінксів звали кицями

цей пісок бачив ноги Христа і вицвів

море засолене – арафаткою серед землі

і верблюди що вічно жують свою пустелю

упізнай нашу мазанку хоч її взагалі

тут ніколи із образами під стелі

помремо в межах смислу – і це не страшно

переплівши руки і долі і сури

через п’ять тисяч років минуле розкопавши

познаходять отих нас що тут поснули

 

 

***

перейти Венецію – і щоб не дуже глибоко – уздовж

і поперек збираючи мрії

                                   збиваючи гондоли

земля де не видно ізвідки й куди посипався дощ

а найголовніше: він тут звідколи

а в тебе тепер зима

нори пориті пісками

і зміна погоди

                              як зміна жінок – помітна

багаття палити пора човнами й трісками

що мирно пливуть до берега які нам видно

відома південній людині зима? і холод під нігті?

тут маски й мої карнавали… і я ні на грам

до тебе не ближче.

                                  а йду ж під водою по сітях

і гондольєрам махаю. по-твоєму човнярам

 

 

***

птахи малюють дивний знак

небо крилом підперезавши

гудки поїздів стихають. так

ти до мене їхатимеш завжди

кожен крок твоїх черевиків

у квартирі життів непарних

плямою. закипає любов чоловіка

отже осінь наснилася марно

вилітають з душі бджоли – липко

плач цілує губи і змазує медом

цілий світ – єдина шовкова нитка

від мене до тебе

 

***

Б’є

світло в очі дощ у землю в губи ніс

той

що дивиться а більше йому і не варто

є.

сни показують на мигах куди ти мене приніс

що й

не віриться строгі щоденній варті

день

білим вписано до книги рекордів

хай

із – до нього доданою – тугою в розмові

де

гітара? пальці знали якісь акорди

вдай

що ти віриш  в хатки мої сірникові

бо

жити захочеться посох продам на дрова

вчись

трохи без нього й років щоденні жнива

вдвох:

осінь коротка зима нехолодна старість – здорова

чи –

більше: любов майже вічна. а краще – жива

 

***

бачу сни і себе рибкою у воді – двічі

подумати і не пливти на глибини

у нас течія тепла –

                              чого і тобі зичу

коли потоки дмуть і течуть у спину

візьмеш мене в акваріум – 

                                       купиш кормів

сумнівних персон не пустиш –

                                         аби не зурочили

дивитись у тебе дивитись чого ти вмів:

детальні дорослі казки секретними ночами

уривки торкаючи фраз що між нами вогонь

розпалює

                  звичку й півнеба згорта наяву

заглянь в океани свої:

                               я рибкою там – он

махаю тобі плавниками

ти думаєш               що пливу

 

***

у квартирах підсніжники про весну

                           через фіранку

насмикавши сонця

                  білі по груди

ліжко перестелене

         особливо зранку

є в чому каятись та поки не буду

сумні горобці між перельотами світу

хвости непідняті біль за  обох

ти співаєш пісень нерозбірливо           

                       про зіту і гіту 

і краще співає тільки Бог

а там на житті печаль порожня

підбита і чорнопір’єва ніби птах

і добре що тебе не можна

за чоловіка. а так

 

с. Шевченкове на Черкащині