Ще ніколи так не пахло зілля…

 

 

 

До нової книги Василя Головецького «Вчитель мовчання» увійшли однойменна повість, а також створені упродовж 2016 – 2017 рр. два автономні цикли віршів і найбільша в сучасній українській літературі добірка перекладів російськомовних поезій Михайла Марченка (Львів) та Леоніда Кисельова (Київ). В них автор, досліджуючи складний життєвий космос, продовжує розвивати характерні для його творчості мотиви філософського осмислення життя і смерті, пошуку істинного призначення людини, її відповідальності за долю Вітчизни.

 

Василь ГОЛОВЕЦЬКИЙ

 

Вірші з циклу «Реанімація» (2016)

 

***

В лікарні час завмер, мов кров у венах.

Тут все не так, як за вікном, повік.

І дивиться із дзеркала на мене

Уже не я, а інший чоловік.

 

Уже йому, змарнілому, не треба

Нічого, чим я дишу стільки літ.

Запалі очі дивляться не в небо,

А вглиб у себе – в потойбічний світ.

 

Він перейшов у ту обитель муки,

Де зовсім інші цінності й ази,

І на порозі вічної розлуки

Зі світом – молить: «Господи, спаси!»

 

Він забирає жадібно з собою

Весь міріад облич і кольорів,

І запахів тривоги і любові –

Усе, чим я страждав і чим горів.

 

І вам нізащо не збагнуть довіку,

Що коїться у нього на душі, –

В подібного до мене чоловіка

У дзеркалі в лікарні.

В міражі.

                        15.11.2016

 

***

Ох ця калина під вікном палати –

Яке ж у тебе полум’я рясне!

Ще з вечора палахкотить багаттям,

Немов прийшла провідати мене.

 

Наперекір усім снігам і бурям

Горить щемлива усмішка твоя.

Листок останній твій на верхотурі

Щосили не здається, як і я.

                        16.11.2016

 

***

 

Запишу у декларацію

Найдорожче все, що є:

Це життя,

Веселки грацію,

Серце золоте твоє.

Твої очі волошковії,

Трохи навіть з бурштину.

 

Всю тебе я заціловую,

Бо люблю тебе. Одну.

                        16.11.2016

 

***

Не засмучуйся! Владнається!

Я не йду!

Я ще не йду!

Бачиш – ранок усміхається,

Відганяючи біду.

Криє небо позолотою,

Хмари геть жене сумні.

 

Мій стоїть невідворотно

Ангел в білому вбранні.

                        16.11.2016

 

***

Как жаль, что не учился я молиться,

Как жаль, что я не верю

в чудеса

                        (з передсмертного вірша Ельдара Рязанова)

 

Життя – як битва. Скільки пережито –

І жодна не взяла  мене гроза!

Як добре, що навчився я молитись,

Що вірю, мов дитина, в чудеса!

 

Я й цю біду зумію пережити,

Я вистою: рятують небеса,

Тому що я научений молитись

І вперто, вперто вірю в чудеса!

19.11.2016

***

Ось він і підкрадається,

Цей переломний день,

Коли життя – кінчається,

Ачи вперед піде.

Коли єдине трапиться:

Виживеш – або ні.

Пан – чи пропав, і крапка.

Згинув – чи на коні.

Коли стаєш ти іншим,

Коли – одне із двох.

 

День, коли все вирішує

Тільки і тільки Бог.

                        22.11.2016

 

***

Судилось так: і друзів, слава Богу,

Нівроку, і всілякої рідні,

А поруч – тільки ти, і більш нікого!

Лиш ти на поміч кинулась мені,

Коли раптово обламались крила

І горілиць упав я з висоти.

За мить до смерті в неба відмолила

Мене – і воскресила тільки ти.

                        23.11.2016

 

***

В цім притулку – днями і ночами

Нескінченні драми, поміж тим:

Бродить біль з благальними очами,

Із обличчям  сірим і худим.

 

А услід –

негаснуча надія

З відчайдушним поглядом увись.

Вічно ворогуючі стихії

У двобої за життя злились.

                        23.11.2016 р

***

І виходиш на білий світ,

На свободу, мов очманілий.

І туди ж, за  тобою вслід –

Рана в пам’яті, шрами в тілі

І душа, переорана вщерть:

Вириваюся з чорного круга,

Залишаю позаду смерть –

Ось я і народився вдруге!

                        24.11.2016

***

Рано ви мене хороните,

Рано плакать по мені –

Я тримаю оборону

Кругову, як на війні.

 

До останнього набою,

До нелюдського виття,

Серцем, нігтями, судьбою

Я вчепився за життя.

 

Діда, батька, всього роду

Силу духу я зберу,

Всю його незламну гордість

І на зло біді – не вмру!

 

Ще моя не лита куля,

Ще не вечір, ще, між тим,

Божа Мати усміхнулась

Вчора в мареві моїм.

                        26.11.2016

 

ХІРУРГ

Доторкнувся, щоби утішити,

Заспокоїти хоч злегка:

Зараз Він мене буде різати,

Моя доля – в його руках.

Все, нарешті, мені пояснено,

Розіп’ятому на кону.

Ми тепер з Ним навіки зв’язані,

І я «З Богом !» йому шепну,

Засинаючи розімліло

У наркозно-солодкому сні,

Де Він явиться Янголом білим

Півживому мені.

27.11.2016

 

***

Це не мене везуть під ніж –

Це того хлопця, що нарвався

На бісову розтяжку між

Життям  і смертю на Донбасі.

Що ж ти підвів, бронежилет! –

Осколками нашпигувало

Хлопчину з позивним «Поет»,

І шансів у «Поета» – мало.

І він це знає – і мовчить.

А з чого, врешті, вибирати?

Колись учитель мудрий вчив:

«Не бійся чесним помирати –

Безчестя бійся і ганьби»…

І все одно на серці важко!

І все одно шкода: якби

Не замаскована розтяжка!..

Ще стільки планів, стільки мрій –

Невже усе навіки згине?!

 

…Над ним схилились лікарі

І сива молиться Вкраїна.

                        01.12.2016

 

***

Дощики, заметілі –

Дивна якась зима.

Думав, переболіло,

Але дарма, дарма.

 

Повідпадали друзі,

Ніби і не було.

Втрачено всі ілюзії.

Збито рожеве скло.

 

Наче із пращі камінь,

Вдарила ця біда,

Ця високосна драма,

Ця затяжна орда.

 

Очі навкруг холодні.

Поміж чужинців ти

Вже на краю безодні.

Як її перейти?

 

Віхола замітає.

Немилосердна січ.

Відповіді не знає

Сива, як мати, ніч.

                        05.12.2016

 

***

Відробили й щезли, як заводи,

Як завмерлий льонокомбінат,

Трударі тьоть Наді й дядь Володі,

Й оптиміст одвічний дядько Гнат.

 

Де ви? Що ви? У якій ви зміні?

Подались на вихідні в село?

Ще одне бідове покоління

На розлогий цвинтар перейшло.

 

Дядько скромно дивиться з граніту –

У житті нічого не просив.

Пам’яттю про нього й пережите –

Заводські порожні корпуси.

                        06.12.2016

 

***

Це вже не літо –

це вже осінь, осінь!

Ізнову присмак смутку й полину,

І все-таки життя моє – вдалося,

Його у надвечір’ї – не клену!

Того, що пережито, не зрікаюсь,

Кривою злістю не перехрещу,

Бо –

осінь, вирій!

Скоро – відлітаю

І з-під небес усіх і все прощу.

Уже чекає місячна доріжка,

Пряде вухами коник вороний…

 

…Якби ж не ти і не твоя усмішка,

Якби ж то не благальний погляд твій!

10.12.2016

 

Вірші з циклу «Небожителі»

 

НЕБОЖИТЕЛІ

Небожителі: бабця з дідом,

Тато мій і молодший брат…

Хто полине за вами слідом

У родинний небесний сад?

 

І коли мені в судну годину

Вищі скажуть: «Збирайся! Час!»,

Я потраплю до вас і стріну

Чи –

ніколи не стріну вас?

 

***

Безногий баяніст

на площі грає вальс

І, граючись, до сліз

доводить легко нас.

І кожен, наче птах,

кружляє знов і знов,

Вальсуючи в думках

свою стару любов.

Мінорно воскресить

в душі на повен зріст

Те, що не повторить,

безногий баяніст.

Йому п’ятірки дві

я покладу усе ж

За вальс, якого він

вже не повторить теж.

 

***

У довгій черзі біля ринку

Почую (ніби і не знав!)

Усе, що думає глибинка,

Усе, чим дихає вона.

 

Сповна розкажуть наболіле

Перепрацьовані жінки.

Почортихаються уміло

Засмаглі жилаві дядьки.

 

Вони навчились виживати!

І зрозумію аж тепер,

Що мій народ –

не подолати,

Якщо він досі ще –

не вмер.

 

***

Зі мною все далі і далі

Ідуть по життєвій ріллі

Мої потаємні печалі,

Мої сокровенні жалі.

 

Буває, аж душу обпалять –

Не хочеться й жити в імлі –

Оті потаємні печалі,

Оті сокровенні жалі.

 

Я знаю, що й вас не минали,

Великі були і малі

Свої потаємні печалі,

Свої сокровенні жалі.

 

Дай Боже, щоб не діставали

Ні вас, ні мене на землі

Усі потаємні печалі,

Усі потаємні жалі.

 

***

Найближчі до неба –

церкви,

Найближчі до серця –

ікони.

Найкращі слова –

молитви

У складені

тихі долоні.

Найважча в душі –

самота,

Найлегша –

додому дорога.

Найвища в житті

висота –

Це мати,

а більше – нічого!

***

Церковні подзвони,

вінки похоронні,

одних – утішають,

когось – відливають:

 

людину ховають…

 

ГРУША

Такої рясної

іще не було!

А вранці –

завмерла, прозора.

 

Суцвіття

на землю морозну лягло,

Як люди

від голодомору.

 

***

Міста, в яких не був і вже й не буду,

Оті, що не судилися мені,

Самі прийшли, як ходять добрі люди

Підтримати, і стали при вікні.

 

Ми по душах мовчали-говорили,

І щасливіших не було за нас.

Міста… Як жаль, що ви лише наснились,

Що я ніколи не побачу вас!

 

***

Пройти через мінне поле

Життя, через терня долі,

Спокуси усі й нещастя –

І вижити!

І не впасти!

Прорватися, не умерти

На зло ворогам і смерті.

Не скурвитися в двобої

Із підлістю.

І собою

Залишитися. Не стати

Таврованим і проклятим,

Відірваним від народу,

Ганьбою для свого роду.

І вибору тут немає:

Прожити – як Бог чекає!

 

***

Дай, Господи, на старість силу волі –

Без відчаю зустріти свій відхід,

Подякувати щиро сивій долі,

З якою пережито стільки літ.

 

Нехай мені усе на старість буде,

Чого я вартий, що я заслужив,

Єдине лиш: щоб не плювались люди

На те, чим я найбільше дорожив.

 

ТРЕТЄ ВИНО

Незбагненно давно

У раю молодім

Пив я перше вино –

І обпікся на нім.

 

В пережиту любов

Тихо, ніби чужа,

Оглянулась – і знов

Защеміла душа.

Бо немає в житті

Більш гіркого вина.

Бачить Бог – і простить:

Не моя то вина!

 

Я усе переніс –

Випив друге вино,

Але знову до сліз

Загірчило воно.

 

Вже у третім вогні

Сам не свій я ходжу.

Два колишні вогні,

Може, ним погашу.

П’ю утретє в житті

Терпкий трунок до дна.

Бачить Бог – і простить:

Не моя то вина!

 

ОНУЧОК

Йому ще тільки день,

він ще без імені,

Іще не знає про життя нічого,

Але вже усміхнувся він мені –

Творіння дивне тата, мами й Бога.

 

Йому ще тільки день,

він ще сповитий –

Пручається в руках моїх спроквола,

Але без нього вже не уявити

Мойого роду і моєї долі.

 

***

Я хотів зазирнути

вперед на століття бодай,

Де немає мене,

та і вас, як не прикро, немає:

Як там родичі наші?

І що в них: добро чи біда?

Чи ще тямлять про нас?

Чи ніхто нас там не проклинає?

 

…Я хотів заглянути вперед –

але хтось не пускає.

Сам не знаю, чому,

заскімлила душа – і рида…

 

***

Вибухнуть солов’ї,

Вдарять бузки шалені…

…Втратити б голову – і

В юність, в дощі зелені,

В очі твої п’янкі,

В губи твої півсонні,

В коси, що залюбки

Плинуть в мої долоні,

В ніч, у любовний шал,

В зорі під небесами,

У поцілунків шквал,

У неземне між нами.

Втратити б голову – і

Все оце повторити!..

 

…Видохлись солов’ї,

Пообсипались квіти…

 

***

І вигулькне з діброви

Село, мов іграшкове:

Якийсь тобі десяток

Городиків і хаток,

З поважними тітками,

З підпилими дядьками,

З корівками на лузі,

З конячкою в попрузі,

З калиною і глодом,

І чорнобривців родом,

І помахає славно

Вам прапорцем державним

Дівчатко жовтокосе,

Як сонечко розкосе…

 

***

Одягнуся у чисте убрання

І піду за притихле село.

Розчинюся у сивім тумані,

Мов ніколи мене й не було.

 

Він мене прихистить аж до рання

Ворогам і невдачам на зло.

Не шукайте у сивім тумані,

Мов ніколи мене й не було.

 

А коли на тремтливім світанні

Оживе невмируще зело,

Вийду, сивий, з густого туману,

Мов ніколи у нім не було.

 

***

Хоч серпень ще не здається,

Зелені трима позиції,

Та все-таки на оболоні

Пасмо одне вже лимонне

Березове. Навіть вогненне,

Запечене у зеленім,

Пасмо золотого літа,

Яке вже не повторити.

О Господи, знов ця рання

Щемлива пора прощання,

Коли у небесній сині

Ген-ген хрести журавлині,

Та все з України…

 

***

Ну ось і ключі

журавлині розкосі,

І небо прозоріше,

й тихші гаї…

Це серпень вручає

підозру про осінь,

Ніхто лиш не хоче

приймати її.

 

***

З ночі трава парує,

Як молоко свіже.

Щедро роса віщує

Щось навіть щастя більше.

 

Квіти, ще зовсім сонні,

Наче маленькі діти,

Кутаються в озонні

Вранішнім теплим світлом.

 

Ластівки – роєм, роєм

У небесах крилатих

З Божою синявою

Тануть, мов янголята.

 

Тихо мурличе літо.

Хто мене відшукає

Тут – на краєчку світу,

Тут – на початку раю?

 

***

Конюшинка з русою косою

У садочку тихому жила.

 

Конюшинка з мудрою бджолою

Задушевні бесіди вела.

 

Конюшинка, скошена косою,

Дов’ядає на краю села.

 

Біля неї з ранньою росою

Журиться заплакана бджола.

 

…То не конюшинка із косою –

То від нас галактика пішла.

 

***

Під ясеном, у холодку потоку,

Ув ароматах тридев’яти трав

Цвіркунчик витинає караоке.

Зозуля вторить.

Соловей заграв.

І огортає душу дивний спокій,

І починаєш розуміти дні.

І дивиться з небес уважне око

І час життя подовжує мені.

 

***

Ще ніколи так не пахло зілля

На моїм городі в гущині –

До серцебиття, до божевілля,

До чогось небесного в мені.

 

Ще ніколи так не спіли вишні,

В бурштиновий зціджуючись мед,

Ніби то нагородив Всевишній

На багато років наперед.

 

Ще душа отак не тріпотіла,

Як тепер – на Спасівській межі,

Ще вона так жити не хотіла

Ані разу…

А чому, скажи?

 

***

В тім краю, не стрінемося де ми

За велінням нашої судьби,

Будуть фантастичні хризантеми

І сліпучо-білі голуби.

 

Там медові золоті черешні

Гронами обвішають гілля,

І ласкаві, тихі, обережні

Дощики летітимуть здаля.

 

Буде соловейко синьоокий

Скрипочкою відганять біду.

Буде спокій,

довгожданий спокій

У вічнозеленому саду.

 

Буде нам з тобою все, про що ми

Марили звичайними людьми,

В тім краю, такому неземному,

Де, на жаль, не стрінемося ми.

 

***

Павутинка вплелась допотопна

в сивину мою, як вітерець.

 

Ось і викопали картоплю,

значить – літу кінець…

 

***

У патріарших зарослях малини,

В дурманах п`яних біля горобини,

В смерку чортополошного зела

Принишкну так, щоб навіть смерть єдина –

І та мене нізащо не зайшла.

 

Нікому тут не видасть ні бджола,

Ані сира земля, ні бадилина

Гінка, ні тиха ягода гнила,

І відшукає тільки Україна:

Від неї не сховаєшся зозла.

 

Вона одна ці схови прийняла,

І мовчимо, як мати з блудним сином,

У патріарших заростях малини,

В дурманах п`яних біля горобини,

В смерку чортополошного зела.

 

ДУША

Пам’яті Леоніда Ярмоченка

 

Жила собі проста і незрадлива,

Безхитрісна і совісна душа.

Така самотня і така чужа

Для світу знахабнілого, й щемлива.

 

Вона була, напевне, нещаслива,

Бо на землі її терзала лжа

І часто бідувала без гроша –

І все одно надіялась на диво!

 

Але життя скупе на чудеса,

І відлетівши в дальні небеса,

Душа й тепер сумує за землею,

 

Де стільки років мучилась вона,

Де чашу болю випила до дна,

Де ми були несправедливі з нею.

 

***

Ми стрінемось на цвинтарі, коли

Ви вже своїх померлих обійшли

(Їх там ціле містечко осяйне!)

І після них побачите мене.

Постійте біля мене в самоті:

Я також є у Вашому житті,

Ми не чужі – я також Вам рідня

На цій землі…

Чекаймо того дня!

 

***

В засідці, в повній тиші,

У мандражі злегка

Ждали наказу вірші –

Вірні мої війська.

 

Ждали атаки вперто,

Щоби у тім бою

Мужньо за мене вмерти,

Вмерти за честь мою.

 

Вірші були – за Правду,

І не було між них

Жодного, хто би – зрадив,

Друга продати міг.

 

Строїлись кінні й піші:

Битва зі Злом гряде!

…Жаль, що таких, як вірші,

Мало серед людей.

 

***

Сонце пробило стіни

Хмар – і позбулось пут.

Хто там мені на зміну? –

Хлопці, я тут, я тут!

Ось мій рубіж обжитий,

Мій бойовий плацдарм.

Зранений, та не вбитий,

Я його не віддав!

Не відступив, не зрадив,

З бою не втік ні раз,

Ворогу не зарадив –

І дочекався вас.

Вистояв від початку

І аж по сам кінець.

 

…Скажуть колись нащадки:

«Був там якийсь боєць…»

 

2.

Свіжа крівця братова –

Каїнова печать.

Ті, що мене зрадили,

Тупо тепер мовчать.

 

З поглядами невинними

(«Господи, це ж не ми!»)

В’ються слизькими тінями

Юди поміж людьми.

 

Але живучий, плахою

Став я їм на путі:

Труситеся від страху ви

В підленькій суєті.

 

Ось ви й надію втратили,

Ось і пропащі ви –

Ті, що мене зрадили:

Бійтеся,

я – живий!

 

***

Неначе докір, вишенька розквітла

Посеред поля на хиткій межі,

Бо вже не кров у жилах – шмаровидло,

І мохом заростає все від лжі,

Й живуть собі, приспівуючи, бидла,

І смітниками тішаться бомжі,

І мучаться з Голгофами в душі

Оті, що не повинні…

Світла б, світла,

Щоб не пропала вишня на межі!

 

РІЗДВО

А тут –

Різдво і пахощі ялини,

А тут –

вертеп і свічка воскова,

І за столом гуртується родина,

І новорічні творяться дива.

Тут – мир і спокій, церква триєдина

Видзвонює щасливо, мов жива.

І задивилась вражено дитина

У вогники святошного Різдва.

 

А там –

бої, поранені і вбиті,

Там –

зовсім інша коляда, й ніхто

Не знає, до світанку як дожити,

І далі як –

не знає теж ніхто,

І проклинають все на білім світі

Боєць в окопі й волонтер в авто,

Нещасна мати і нещасні діти, –

І це назвали

не «війна» – АТО…

 

***

Це за нами смерть,

За нами гонка!

Серце обірвалось на зорі:

Все летять з Донбасу похоронки

Й сивіють солдатські матері.

 

Скільки їх уже по Україні –

Тих могилок, де лежать сини!

Плаче Богородиця невпинно,

Молить свого Сина:

«Зупини!»

 

***

Міряю не віком, не роками,

Що осталось на моїй путі, –

А своїми тихими книжками:

Раптом ця –

остання у житті?

м. Житомир