Сад розквітнув нами…

 

Руслана МЕЛЬНИЧУК

 

Старіють  батьки

Так сумно дивитись, як старіють батьки,

Як Бог додає нові і нові сивини.

Так сумно, коли найдорожча у світі людина,

Проходить повз тебе і не торкає руки.

 

Усі вечори настають після теплих днів,

І весни усі переходять в холодну осінь,

Так пахне любистком мами моєї волосся,

На фото, що у вітальні висить на стіні.

 

Старіють батьки, і в них за плечима весь рід,

Діди і баби тоненькою цівкою диму,

Підносяться в небо, і так незворотньо й незримо,

Проходять повз нас і не торкають руки.

 

І прийдуть нові, і ми назвемо їх дітьми,

І будуть вони розумніші, і кращі напевно,

І буде їм також печально, і дуже чемно,

Дивитись, як рік за роком старіємо ми.

 

Старіємо ми… Минаємо ми…

 

Доторкнутись до тебе

Доторкнутись до тебе, немов обпектись,

І у церкву піти, і поставити свічку,

І шукати тебе півжиття, й цілу

Вічність,

І шукати тебе, і знайти,

й відректись.

Доторкнутись до тебе, немов до трави,

Цілувати дерева у руки і скроні,

І напитись тебе, як з криниці води,

І набрати тебе повне серце й долоні.

 

Доторкнися до мене, як до рими перо,

На хвилинку, на мить, щоб життя

недаремно.

Зняти в чистому полі чорно-біле кіно,

Де ми разом, і коні пасуться

окремо…

На березі світу

Жити в Молдові, у лісі, на березі річки,

Сонце щодня старанно клеїть до неба.

Палити вогонь без сірників й запальнички,

І по росі, у сусідній курінь до тебе.

Ввечері небо зливати у теплий дзбанок,

Робити блакитну каву, і трав’яні марципани.

Тулити тебе до укусів, порізів, ранок,

Ставить на твоє серце нові капкани.

Їсти тархун, кензу, смуглошкіру циганку,

Взяти у табір, щоб розважала нас,

Бачить тебе щоночі, щодня, щоранку,

Шкіри торкатись наче в останній раз.

 

Дозволь мені жити у лісі, на березі світу,

Дозволь в цій високій траві життя перейти,

І вірші писати на спині твоїй санскритом,

Втрапляти в капкани, що вміло розставив ти…

 

Siamo noi

Коли любиш

Боїшся вечорів, а не ранків.

Бо вранці усе не так печально і гостро.

Бо вранці зникають рани – легкі синці,

як в дітей після ранців

на спинах в районі лопаток

чітких, як апостроф.

А вечір завжди виділяє кожен болик і біль,

як дівчина, що підводить очі лише чорним.

І ввечері завше дзвониш не тому, не тій,

І нема голосів – тільки тиша гучніша грому.

Ранок усе спрощує до звичних речей,

І щораз видає свіже небо,

Як провідник – постіль.

І вранці не треба змащувати зеленкою плече,

І чекати тебе, як найдорожчого гостя.

А ввечері до вікна підпливає Ноїв ковчег.

І ти сідаєш у нього, і пливеш

між словами і римами

Siamonoi, siamo noi, siamo noi,

Навіть коли пече

Ти віриш

Ми іще будем

Ми колись будем

Щасливими…

 

Знову вечір

Бачиш знову вечір за вікном?

Такий теплий, як твої долоні.

І дерева витончено-скромні

Пахнуть вітром, небом, молоком.

Ти такий розхристано-нічий,

ти такий печально-божевільний.

Я беру тебе в свої обійми

Стишую твій смуток і твій біль.

Де іще скажи тебе пече?

Ще якого накопати зілля?

Я самотність лікувати вмію,

Просто схили душу на плече.

Просто ти не бійся моїх рук,

Просто йди до них немов додому.

Кораблі так часто в морі тонуть,

Бо несуть у собі сто розлук.

В твоїй хаті стелі вже нема

Замість неї – небо й тихі зорі.

Я твої тривоги заговорю.

Стану тиха, ніжна і сумна.

 

Бачиш, знову вечір за вікном?

Я тебе колишу, мов дитину.

І дерева витончено-сині

Бережуть цю ніжність і любов.

 

Рододендрони

І коли я міняю платівку у патефоні,

І коли іду на веранду, щоб полити квіти.

Ти ходиш за мною назирці, немов борониш.

Від дощу і вітру.

І коли я пірнаю в книги, немов в океани,

Ти сидиш навпроти. Гортаєш старі альбоми.

І між нами такі урагани, такі цунамі.

Як ніколи до того.

І коли у наш сад приходить вечір,

І так жаско пахнуть рододендрони.

Ти гукаєш мене немов малечу,

Що не хоче додому.

І коли нарешті навантажена віршами,

Я причалюю до нашого ганку-пристані.

Тебе у мені щоразу більшає,

Тебе у мені щоразу вищає.

 

Це усе що в нас є, та для Любові досить.

Ця маленька хатинка в чиїхось долонях.

Це небо, що вранці замість сонця

вивішує сонях.

Це літо, що вже повертає на осінь.

Меланхолійний Вівальді із патефону.

Ці дні і ночі з бджолиного воску

І

рододендрони…

 

Хочеш?

Хочеш віршик, у якому зайчик,

і маленький, білий баранець?

Хочеш віршик, як мізинний пальчик?

Він найбільше згадує тебе.

Мене так втомили ці віршиська,

Вони душу вийняли мені.

Хочеш вірш, такий, як у дитинстві,

теплий, наче сонце на стерні?

Поскладали вірші у копиці,

Надоїли повні відра рим.

Хочеш вірш, простий як ця криниця,

що давно  закохана у млин?

Вірші можна в полі випасати,

І ловити вудкою в ріці.

Хочеш вірш? Бери! Їх тут багато,

як у морі мокрих камінців.

Я дивлюсь у вічі тобі нишком,

Я боюсь твоїх суворих зим.

Достигають вірші – ніби вишні,

З кісточками найпростіших рим.

Цю Любов ускладнювать не треба,

Бо штани життя і так тісні.

Все мине. Залишиться лиш небо,

млин, криниця і сумні пісні.

Хочеш віршик, у якому зайчик?…

 

Я так хочу твоєї присутності

Я так хочу твоєї присутності, аж крик, аж ґвалт.

Рух молекул в твоєму тілі – такий знайомий.

Твій будинок – середньовічний вігвам,

Без води й телефону.

Ти живеш у пустелі – там де чотири вітри,

Обвівають твоє таке мужнє і добре обличя.

Ти – так близько, так боляче близько,

Та я не кличу, бо я знаю – ті що з вігваму

Не люблять юрби.

Прокидається день, і ти знову сам собі вождь.

Твоє тіло – гарячий віск під прицілом сонця.

Ти саджаєш дивні рослини і кличеш дощ.

Милий мій садівник із фігурою багатоборця.

 

Я чекатиму довго, доки зійдуть сніги,

І зелена трава проб’є цю столітню кригу.

Якось вийдеш з вігваму на берег своєї ріки,

І покличеш мене голосно, гаряче, дико.

Я так хочу твоєї присутності….

 

***

І закрити рот, щоб не вихлюпнуть твоє імя,

Хай блукає воно в лабіринтах гортані

і серця,

Я тебе так люблю, наче мати своє дитя,

І щоранку приймаю тебе натще душу і серце.

І закрити себе на 109 ключів і замків,

І забути усе, пам’ятати лиш знаки умовні.

Ти мене вже любив, колись, у якомусь

житті,

І підслухав усе, і підбачив усе, для Любові.

На квадрати, на кубики, пазли розкласти

тебе,

Щоб ніхто не зумів, щоб нікому було

не під силу.

Я тебе так люблю, як колись, ти любив

мене,

Там, у тому житті, коли я тебе

не любила….

***

Усе швидко минає і швидко втрачає

свій сенс.

Це не так, як в дитинстві, де кожна

шпаринка – як символ.

Я тоді ворогів своїх знала в ім’я і в лице,

А тепер – лише в спину.

А тоді – усе чесно й відкрито, і рівні бої,

І великий не вдарить малого, а тільки

обійме.

Ми у житньому полі разом – немов у житті,

Такі чисті, відверті, всесильні, наївні

і вільні.

Я усе пам’ятаю….

Ту хату з високим чолом,

На якому бабуся завжди малювала

лиш квіти.

Пам’ятаю ту яблуню, що у саду над столом,

Яка цвіт дарувала нам просто за те,

що ми – діти.

Я усе пам’ятаю….

Й від того ще більше болить,

Бо нема вже бабусі, і стіл розібрали

на дрова.

Тільки яблуня спить, у саду моїм яблуня

спить,

І їй сниться у житньому полі дитяча

розмова.

 

Усе швидко минає, але… не втрачає

свій сенс….

 

N

Іспаніє, Spain, pain, ain, N,

Мені б затужити за ним відверто і дико,

Шукай мене в віршах, шукай у мовчанні і криках

І горду й покірну, і мокру й суху під дощем.

Іспаніє, Паніє, зливами зло усе змий,

Ми будемо чисті і добрі

Це так красиво!

До серця його прикріплю найтоншу ринву,

І будемо пити із неї мадридський хміль.

Калюжний мій, мужній, і рідний, такий, аж щем,

І ніжність, і біль, десь там у області ринви,

А знаєш, давай босоніж махнем до Риму,

Із серцем одним на двох під тонким плащем

Іспаніє, Spain, pain, ain, N…

 

І що мені…

І що мені тепер цей двір і хата,

І що мені ці скирти споришу,

Якщо тебе не можу обійняти,

Якщо тебе у вічності прошу?

 

І що мені ці спорожнілі сіни,

І що мені ці кетяги думок,

Якщо віднині ти живеш на стінах,

У рамах з неба, сонця і квіток?

 

О, як тебе лишилось небагато,

Та розумію, що не в цьому суть.

А може ти – це двір, спориш і хата,

І мальви, що під вікнами цвітуть.

 

Вечір

Тихий вечір котиться селом.

Тихий вечір заглядає в вікна.

Сядем на долівку. Вимкнем світло.

Й будем розмовляти в унісон.

А мені б твоєї простоти,

А мені б позбутись позолоти.

Сядь моя Любов мені навпроти

Й говори зі мною, говори….

Я ці руки вже давно люблю.

Я уже відгукуюсь на голос.

Тихий вечір зрізав срібний колос,

І пішов з ним стиха на ріллю.

В нього в глеках мед і молоко.

В нього стиглих яблук повні щоки.

Він такий печально-одинокий,

Як ніхто у світі, як ніхто.

 

Грій мене цим вечором простим.

Підкидай в вогонь все більше слів.

Це немов прощатися із тим

Кого ти ще навіть не зустрів.

 

Хлопчику мій

Хлопчику мій, з тихим обличчям,

З голосом стиглого винограду.

Ти у житті усе уже вивчив,

З «Смерчів» і «Градів».

Хочеться так додому, на хутір,

Стіл майструвати, лагодить хату,

Хлопчику мій, волосся хутро

З запахом м’яти…

Можна об тебе потертись щокою,

Серцем, душею, голосом, віршем?

Хлопчику мій, юний герою,

Як же так вийшло?

Їдеш додому у сонячне літо,

З присмаком степу і звіробою.

В школі колись вивчатимуть діти

Вбитих війною.

Хлопчику мій…

 

Сад розквітнув нами

Сад твоїм іменем розцвів,

А вчора іще зовсім голий

Ходив в чоботях по селі,

І заглядав в усі комори.

Спустився навіть до ріки,

Помив кору й рідкого чуба,

Сплів кілька кошиків з лози,

Щоб урожай збирали люди.

Сад розцвітати не хотів,

Прощався з снігом неохоче,

Він просто був такий, як всі,

Лиш прокидався серед ночі.

І слухав як росте трава,

Як дихає його коріння,

І раптом сад відчув, як в тім’ї,

Найперша квітка розцвіла.

І враз розпрямив плечі сад,

І розчесав густого чуба.

Зняв чоботи, бо вже ж не буде,

Місить болото по річках.

 

А місто спало, й ти у нім,

Увесь обмотаний дротами.

І снився тобі світлий дім,

І сад, що вже розквітнув нами.