Сад розквітнув нами…

 
Руслана МЕЛЬНИЧУК
 
Старіють  батьки
Так сумно дивитись, як старіють батьки,
Як Бог додає нові і нові сивини.
Так сумно, коли найдорожча у світі людина,
Проходить повз тебе і не торкає руки.
 
Усі вечори настають після теплих днів,
І весни усі переходять в холодну осінь,
Так пахне любистком мами моєї волосся,
На фото, що у вітальні висить на стіні.
 
Старіють батьки, і в них за плечима весь рід,
Діди і баби тоненькою цівкою диму,
Підносяться в небо, і так незворотньо й незримо,
Проходять повз нас і не торкають руки.
 
І прийдуть нові, і ми назвемо їх дітьми,
І будуть вони розумніші, і кращі напевно,
І буде їм також печально, і дуже чемно,
Дивитись, як рік за роком старіємо ми.
 
Старіємо ми… Минаємо ми…
 
Доторкнутись до тебе
Доторкнутись до тебе, немов обпектись,
І у церкву піти, і поставити свічку,
І шукати тебе півжиття, й цілу
Вічність,
І шукати тебе, і знайти,
й відректись.
Доторкнутись до тебе, немов до трави,
Цілувати дерева у руки і скроні,
І напитись тебе, як з криниці води,
І набрати тебе повне серце й долоні.
 
Доторкнися до мене, як до рими перо,
На хвилинку, на мить, щоб життя
недаремно.
Зняти в чистому полі чорно-біле кіно,
Де ми разом, і коні пасуться
окремо…
На березі світу
Жити в Молдові, у лісі, на березі річки,
Сонце щодня старанно клеїть до неба.
Палити вогонь без сірників й запальнички,
І по росі, у сусідній курінь до тебе.
Ввечері небо зливати у теплий дзбанок,
Робити блакитну каву, і трав’яні марципани.
Тулити тебе до укусів, порізів, ранок,
Ставить на твоє серце нові капкани.
Їсти тархун, кензу, смуглошкіру циганку,
Взяти у табір, щоб розважала нас,
Бачить тебе щоночі, щодня, щоранку,
Шкіри торкатись наче в останній раз.
 
Дозволь мені жити у лісі, на березі світу,
Дозволь в цій високій траві життя перейти,
І вірші писати на спині твоїй санскритом,
Втрапляти в капкани, що вміло розставив ти…
 
Siamo noi
Коли любиш
Боїшся вечорів, а не ранків.
Бо вранці усе не так печально і гостро.
Бо вранці зникають рани – легкі синці,
як в дітей після ранців
на спинах в районі лопаток
чітких, як апостроф.
А вечір завжди виділяє кожен болик і біль,
як дівчина, що підводить очі лише чорним.
І ввечері завше дзвониш не тому, не тій,
І нема голосів – тільки тиша гучніша грому.
Ранок усе спрощує до звичних речей,
І щораз видає свіже небо,
Як провідник – постіль.
І вранці не треба змащувати зеленкою плече,
І чекати тебе, як найдорожчого гостя.
А ввечері до вікна підпливає Ноїв ковчег.
І ти сідаєш у нього, і пливеш
між словами і римами
Siamonoi, siamo noi, siamo noi,
Навіть коли пече
Ти віриш
Ми іще будем
Ми колись будем
Щасливими…
 
Знову вечір
Бачиш знову вечір за вікном?
Такий теплий, як твої долоні.
І дерева витончено-скромні
Пахнуть вітром, небом, молоком.
Ти такий розхристано-нічий,
ти такий печально-божевільний.
Я беру тебе в свої обійми
Стишую твій смуток і твій біль.
Де іще скажи тебе пече?
Ще якого накопати зілля?
Я самотність лікувати вмію,
Просто схили душу на плече.
Просто ти не бійся моїх рук,
Просто йди до них немов додому.
Кораблі так часто в морі тонуть,
Бо несуть у собі сто розлук.
В твоїй хаті стелі вже нема
Замість неї – небо й тихі зорі.
Я твої тривоги заговорю.
Стану тиха, ніжна і сумна.
 
Бачиш, знову вечір за вікном?
Я тебе колишу, мов дитину.
І дерева витончено-сині
Бережуть цю ніжність і любов.
 
Рододендрони
І коли я міняю платівку у патефоні,
І коли іду на веранду, щоб полити квіти.
Ти ходиш за мною назирці, немов борониш.
Від дощу і вітру.
І коли я пірнаю в книги, немов в океани,
Ти сидиш навпроти. Гортаєш старі альбоми.
І між нами такі урагани, такі цунамі.
Як ніколи до того.
І коли у наш сад приходить вечір,
І так жаско пахнуть рододендрони.
Ти гукаєш мене немов малечу,
Що не хоче додому.
І коли нарешті навантажена віршами,
Я причалюю до нашого ганку-пристані.
Тебе у мені щоразу більшає,
Тебе у мені щоразу вищає.
 
Це усе що в нас є, та для Любові досить.
Ця маленька хатинка в чиїхось долонях.
Це небо, що вранці замість сонця
вивішує сонях.
Це літо, що вже повертає на осінь.
Меланхолійний Вівальді із патефону.
Ці дні і ночі з бджолиного воску
І
рододендрони…
 
Хочеш?
Хочеш віршик, у якому зайчик,
і маленький, білий баранець?
Хочеш віршик, як мізинний пальчик?
Він найбільше згадує тебе.
Мене так втомили ці віршиська,
Вони душу вийняли мені.
Хочеш вірш, такий, як у дитинстві,
теплий, наче сонце на стерні?
Поскладали вірші у копиці,
Надоїли повні відра рим.
Хочеш вірш, простий як ця криниця,
що давно  закохана у млин?
Вірші можна в полі випасати,
І ловити вудкою в ріці.
Хочеш вірш? Бери! Їх тут багато,
як у морі мокрих камінців.
Я дивлюсь у вічі тобі нишком,
Я боюсь твоїх суворих зим.
Достигають вірші – ніби вишні,
З кісточками найпростіших рим.
Цю Любов ускладнювать не треба,
Бо штани життя і так тісні.
Все мине. Залишиться лиш небо,
млин, криниця і сумні пісні.
Хочеш віршик, у якому зайчик?…
 
Я так хочу твоєї присутності
Я так хочу твоєї присутності, аж крик, аж ґвалт.
Рух молекул в твоєму тілі – такий знайомий.
Твій будинок – середньовічний вігвам,
Без води й телефону.
Ти живеш у пустелі – там де чотири вітри,
Обвівають твоє таке мужнє і добре обличя.
Ти – так близько, так боляче близько,
Та я не кличу, бо я знаю – ті що з вігваму
Не люблять юрби.
Прокидається день, і ти знову сам собі вождь.
Твоє тіло – гарячий віск під прицілом сонця.
Ти саджаєш дивні рослини і кличеш дощ.
Милий мій садівник із фігурою багатоборця.
 
Я чекатиму довго, доки зійдуть сніги,
І зелена трава проб’є цю столітню кригу.
Якось вийдеш з вігваму на берег своєї ріки,
І покличеш мене голосно, гаряче, дико.
Я так хочу твоєї присутності….
 
***
І закрити рот, щоб не вихлюпнуть твоє імя,
Хай блукає воно в лабіринтах гортані
і серця,
Я тебе так люблю, наче мати своє дитя,
І щоранку приймаю тебе натще душу і серце.
І закрити себе на 109 ключів і замків,
І забути усе, пам’ятати лиш знаки умовні.
Ти мене вже любив, колись, у якомусь
житті,
І підслухав усе, і підбачив усе, для Любові.
На квадрати, на кубики, пазли розкласти
тебе,
Щоб ніхто не зумів, щоб нікому було
не під силу.
Я тебе так люблю, як колись, ти любив
мене,
Там, у тому житті, коли я тебе
не любила….
***
Усе швидко минає і швидко втрачає
свій сенс.
Це не так, як в дитинстві, де кожна
шпаринка – як символ.
Я тоді ворогів своїх знала в ім’я і в лице,
А тепер – лише в спину.
А тоді – усе чесно й відкрито, і рівні бої,
І великий не вдарить малого, а тільки
обійме.
Ми у житньому полі разом – немов у житті,
Такі чисті, відверті, всесильні, наївні
і вільні.
Я усе пам’ятаю….
Ту хату з високим чолом,
На якому бабуся завжди малювала
лиш квіти.
Пам’ятаю ту яблуню, що у саду над столом,
Яка цвіт дарувала нам просто за те,
що ми – діти.
Я усе пам’ятаю….
Й від того ще більше болить,
Бо нема вже бабусі, і стіл розібрали
на дрова.
Тільки яблуня спить, у саду моїм яблуня
спить,
І їй сниться у житньому полі дитяча
розмова.
 
Усе швидко минає, але… не втрачає
свій сенс….
 
N
Іспаніє, Spain, pain, ain, N,
Мені б затужити за ним відверто і дико,
Шукай мене в віршах, шукай у мовчанні і криках
І горду й покірну, і мокру й суху під дощем.
Іспаніє, Паніє, зливами зло усе змий,
Ми будемо чисті і добрі
Це так красиво!
До серця його прикріплю найтоншу ринву,
І будемо пити із неї мадридський хміль.
Калюжний мій, мужній, і рідний, такий, аж щем,
І ніжність, і біль, десь там у області ринви,
А знаєш, давай босоніж махнем до Риму,
Із серцем одним на двох під тонким плащем
Іспаніє, Spain, pain, ain, N…
 
І що мені…
І що мені тепер цей двір і хата,
І що мені ці скирти споришу,
Якщо тебе не можу обійняти,
Якщо тебе у вічності прошу?
 
І що мені ці спорожнілі сіни,
І що мені ці кетяги думок,
Якщо віднині ти живеш на стінах,
У рамах з неба, сонця і квіток?
 
О, як тебе лишилось небагато,
Та розумію, що не в цьому суть.
А може ти – це двір, спориш і хата,
І мальви, що під вікнами цвітуть.
 
Вечір
Тихий вечір котиться селом.
Тихий вечір заглядає в вікна.
Сядем на долівку. Вимкнем світло.
Й будем розмовляти в унісон.
А мені б твоєї простоти,
А мені б позбутись позолоти.
Сядь моя Любов мені навпроти
Й говори зі мною, говори….
Я ці руки вже давно люблю.
Я уже відгукуюсь на голос.
Тихий вечір зрізав срібний колос,
І пішов з ним стиха на ріллю.
В нього в глеках мед і молоко.
В нього стиглих яблук повні щоки.
Він такий печально-одинокий,
Як ніхто у світі, як ніхто.
 
Грій мене цим вечором простим.
Підкидай в вогонь все більше слів.
Це немов прощатися із тим
Кого ти ще навіть не зустрів.
 
Хлопчику мій
Хлопчику мій, з тихим обличчям,
З голосом стиглого винограду.
Ти у житті усе уже вивчив,
З «Смерчів» і «Градів».
Хочеться так додому, на хутір,
Стіл майструвати, лагодить хату,
Хлопчику мій, волосся хутро
З запахом м’яти…
Можна об тебе потертись щокою,
Серцем, душею, голосом, віршем?
Хлопчику мій, юний герою,
Як же так вийшло?
Їдеш додому у сонячне літо,
З присмаком степу і звіробою.
В школі колись вивчатимуть діти
Вбитих війною.
Хлопчику мій…
 
Сад розквітнув нами
Сад твоїм іменем розцвів,
А вчора іще зовсім голий
Ходив в чоботях по селі,
І заглядав в усі комори.
Спустився навіть до ріки,
Помив кору й рідкого чуба,
Сплів кілька кошиків з лози,
Щоб урожай збирали люди.
Сад розцвітати не хотів,
Прощався з снігом неохоче,
Він просто був такий, як всі,
Лиш прокидався серед ночі.
І слухав як росте трава,
Як дихає його коріння,
І раптом сад відчув, як в тім’ї,
Найперша квітка розцвіла.
І враз розпрямив плечі сад,
І розчесав густого чуба.
Зняв чоботи, бо вже ж не буде,
Місить болото по річках.
 
А місто спало, й ти у нім,
Увесь обмотаний дротами.
І снився тобі світлий дім,
І сад, що вже розквітнув нами.