Провінційні мотиви

 

Леонід ПАСТУШЕНКО

 

ПРОВІНЦІАЛИ

Ми як мутлі-одноденки,

Провінціали українські,

Не всі з нас вийшли в Винниченки,

Ну а тим паче – в Коцюбинські.

Ми для «столичників» полова,

То лиш вони – відбірні зерна.

Живий наш статок – рідна мова,

А слава, як і є, мізерна.

Бо в славі ті, що «біля трону»,

Хто у журі чи при журналах…

Але чи буде так до скону?

Стара ж імперія сконала.

А слово красне – у народі,

Як Симоненко, Стус, Олійник…

Покіль народ наш не покійник,

То й нас згадає при нагоді…

 

НОВІТНІЙ ПОХРЕСТ

Звісно, мистецтво – це штука.

Мабуть, і творчість – штукарство.

Одначе де ж наше лицарство,

Невже продається, як шлюха?

Колись ми служили народу –

Принаймні, так ми гадали! –

Сьогодні ж новітні вандали

Женуть на свій похрест у воду.

І йдемо покірно, як вівці,

До звичного водопою,

А вчора ж – на кожній сторінці! –

Народ закликали до бою.

Та пострах пустили Майданом,

Щоб не брався ставати народом,

Щоби не служило й перо нам,

Щоб стало слугою кайданним.

Щоб наше терпіння дало їм

Без бою нас всіх уярмити

У блазні привладної свити –

Мож’ гонор свій тим упокоїм.

Колись ми служили народу –

Принаймні, так ми гадали! –

Сьогодні ж новітні вандали

Женуть на свій похрест у воду.

 

КРАДІЙ

А йому ж то начхати на все:

Був колгосп, нині – власність парторга.

Він як ніс «під полов», так й несе,

І засови нові скрізь поторга.

Він збагнув: його злидні навік,

Хоч і внук за компутера сяде,

Бо в нас злидні – це сам чоловік,

Тож як крав, то і далі так краде.

Олігархи ж – злодії також –

Чесні статки побачиш у кого?

Просто красти він стільки не мож…

Три життя треба мати для того.

Влада завше була в нас чужа,

Грабувала відверто і тихо.

За нові обіцянки й гроша

Ми її обираєм на лихо.

Тож трудяга з роботи іде –

Весь побитий, як пес шолудивий.

І як крав, так і далі краде,

І немов олігарх, тим щасливий.

 

ПОКАРА

Я кождий день іду немов на плаху,

І чую як вмирає кожна мить.

І хоч – умерлий! – «страху не імаху»,

Але душа – безсмертна! – то болить.

Усе в житті замішано на крові,

Писав Некрасов: кров – оплот життя.

Однак лише в любові – як в гріхові! –

Нема розчарування й каяття.

І хай ляга на нас гірка покута –

Та як страшна ота остання мить,

Ота покара непоправно люта:

Як ні за ким душа не заболить!

Як ні за ким душа вже не болить!

 

ГРІХ ЛЮБОВИ

На гріх любови виміняно Рай.

Хоч Змій шептав, та захотіла – Єва!

Щоби вона, як владна королева,

Впокорила і весь едемський край.

І кпинив з Бога сам Сатанаїл:

«Ну, що тепер ти в людях бачиш боже?

Лише Подобу?.. Що ж вона поможе

Знайти святого в плетиві їх тіл?..»

Всміхнувся Бог вже сонячно на те:

– Тобі, авжеж, ніколи не збагнути,

Що не знайдеш ти жодної отрути,

Щоб вбити в людях чисте і святе.

І відповів на те Сатанаїл:

«Я душі вб’ю у тих шалених тіл!..»

Та усмішка була його сумна,

Бо ж без Любови й Святості нема.

 

Н.А.

Вже десять літ могли б ми бути разом.

Вже десять літ на тебе я б молився.

Ти не змогла простить мені  образи,

І, грішний, я змирився.

Та образ твій в душі моїй не вмер –

Вона його і зберегла, як свято.

Лиш ним живу ізнову я тепер,

Лиш ним і досі знову я багатий.

Я вдячний долі, що тебе спізнав

В юнацтві давнім, як живу святиню.

Здавалось знов ту мить святу зупиню –

Ти не змогла: чужим тобі я став.

Моїх волань не чує й досі Спас –

І щастя знов покепкувало з нас.

 

НЕЗНАЙОМЦІ З ІНТЕРНЕТУ

Я знаю, то ж абсурд для мене –

Заочне це захоплення шалене.

Але в портреті Вашім – як на зло! –

Світилося божественне  тепло.

І в зраненій, в холодній самотині

В мені воскресли потяги дитинні.

До доброти, до ласки, до тепла –

Хоч Ви, либонь, холодною була.

Авжеж, талант Ваш і краса від Бога,

А от душа… Невже таки убога?

Обпікшись раз, навіки зачерствіла –

Віддалася на срам чи милість тіла.

Невже таки у хобі лиш авто?

Невже таки не спокуша ніхто?

Хоч з Інтернету, а могла ж знайти:

Хто це з провінції та надсила листи?

В прекрасну голову і думка не спадала,

Що, може, Доля щось та загадала…

Хто б знав про Керн,

якби не Пушкін стрівся,

В її красі душею не зігрівся?..

Не знаю: може, і мої рядки

Ваш образ також понесуть в віки…

Не раз же в Києві був цілий клан

Заможних і почесних громадян.

То що ж від них лишилося в ці дні –

Плита на цвинтарі чи, може, на стіні?

А в мене зріє мій підступний план –

А я б про Вас…

Я б написав роман.

 

ДРУЖИНІ

Я не любив – я жив тобою.

Як мрією. Як щастям. Як життям.

Але ж ніхто не застеріг: «Затям,

Усе піде, як хвиля за водою.

Коли прорветься гребля десь вгорі –

Не порятують жодні якорі»…

 

ГОСТРЕ СЛОВО

Колезі В.Красіленку

Ах, гостре слово! Гостре слово!

Міцне й гірке, немов первак.

То усміхнеться веселково,

То вліпить ляпаса однак.

Як той комар, в хліві й палаці

Нечесну лисину знайде:

Воздасть жмикруту й небораці –

До сліз та сміху доведе.

Його хапала ув кайдани,

В психушку гнала зла рука –

Воно ж де впаде, там і встане,

Воно ж із уст в уста втіка.

Таке ж дошкульне й Ваше слово,

Літературний мій кунак,

Хоч, може, й вкусить випадково,

Але замислиться однак.

 

МОЄ ПОДІЛЛЯ

Не в Київ стольний я пішов.

Не в Київ –

Я б не зносив там підошов

У творчих зміїв.

Ніде не зраджував ні раз

своїм Поділлю.

То й гіркоту невдач-образ

Із ним я ділю

Із провінційної глуші

Нема польоту.

Зате свободи на душі

Й часу достоту.

Тут видно всіх: хто вкрав, хто дав, –

Як на рентгені.

Не скрізь тут злигодні й біда,

Але – шалені:

І як іде на брата брат

І син – на батька.

Тут кожен чин – і кум і сват

В скоробагатька.

Зате природа – як сестра,

Поплаче й втішить.

Не дивина тут всім біда –

Було б не гірше.

Серпень 2015

 

ПУТІНУ

С надеждою и верой о Мессии

Он каждый день печется о России –

Услужливый дурак.

И слез и крови пролито немало,

Но как всегда в истории бывало –

Выходит брак.

Автор

Я вас любив, російський президенте,

На тлі вельможних наших тюхтіїв…

Були ви справді – як з чужих країв:

Зневаживши наживу й позументи,

Після склеротів та п’яниць Росії

Могли здаватись образом Месії.

Та куций розум у похміллі влади

Своє пігмейство збільшив устократ.

Й здригнувся світ уже від канонади

російських танків і гармат.

 

Я вас любив. Ненавиджу тепер.

Ви, як державець, в злочині помер:

Усупереч моралі та природі

убив навіки братство двох народів.

І мертва совість вам не відповість,

чому ви зрадили закону і моралі, –

Ви вже як вовк, що, підібгавши хвіст

Крадеться у чужому ареалі.

Тамбовський вовк, заведений у Кремль

в ошийнику чекістського реваншу…

 

ІМПЕРСЬКІ КАРЛИКИ

Імперські недоноски розвелись,

Як воші в хутряній Росії,

І вже гадають, що вони месії,

Що все повернуть, що було колись.

Звошивіла окрадена Росія,

І в рабство знов взяла її народ

Чекістська кліка сталінських заброд,

Що ненависть до всіх народів сіє.

Раби ж рабами бачать світ увесь,

Нема для них ні друга, ані брата,

І настає вселенський шал розбрата –

Все, як колись, але уже і днесь.

Імперські карлики святкують свій піар –

Авжеж, на них звернули всі увагу,

На їхню силу, хитрість і відвагу,

Тож кожен шепче: «Цар я чи не цар?»

«Видать, все это все-таки не зря;

Не может жить Россия без царя!»

 

СМЕРТЬ

Тільки смерть нас не забуде і прийде.

І пригорне, і у спокій (аж у вічний!) поведе:

«Ну, погрались. Ну, побули на Землі.

Наче діти – вередливі і малі.

На прощання нумо скажемо тепер:

«Я іду вже. Я вже вмерла. Я помер…»

Дуже мало хто поплаче вам  услід.

Бо й для внуків ви лиш баба а чи дід.

Хто ж кохав вас, на любов давно охляк –

У житті нема вам місця вже ніяк.

Не хвилюйтесь: хтось затужить, а хтось – ні,

Ви ж також не все життя були сумні.

Ви ж як той розкішний листопад –

На дерева не повернетесь назад.

І покіль я білий саван вам везу,

Втріть важку, непрохану сльозу:

І згадайте, як не раз за довгих літ

Ви жаліли, що родилися на світ…»

 

ПЕАН СВОБОДІ

Розумниця. Вродливиця. Свята.

Не станеш ти по-рабськи на коліна.

Ти найхоробріший із нас усіх мужчина:

Не станеш ти – не стане й Україна.

Твоя духовна, горда висота

Незламності козацької вартує,

Нас, бездуховних, у борців гуртує,

І, як весна, народ уже нуртує.

Під маршальським ти прізвищем живеш

І не програла ще своєї битви,

Тож хай лютують рицарі калитки –

Народ за тебе йде вже до молитви.

В Історію, як в святці, ти авжеж

себе дочкою вірною вписала,

не задля зиску, слави, хліба й сала –

щоб Україна рідна воскресала,

і ти з тріумфом знов до нас прийдеш.

Не стала ти по-рабськи на коліна,

Не стала ти – не стане й Україна!

 

м. Вінниця

 

№5 (193) 10 березня 2017