Повітряне метро

 

Станіслав  БОНДАРЕНКО

 

***

Без передмов

тече ріка. І кров.

Нехай і книжка ця без передмов

в затони душ поволі затіка:

вона – вогонь і водночас – ріка.

 

Читачику, не бійсь: ти не така,

кажу тобі, ти не така ніщота,

як олігарх чи чокнута ЧК…

Є Плужник, є Бодлер

а те, чи є ти й хто ти, –

те знає Бог: чи жив

ти й чи ріки чекав.

 

РОЗМОВА З БАТЬКОМ

Ти надто добрий, батьку Києве,

до варварів і ворогів:

я не про гору ту Батиєву,

що досі… прощенням боргів –

 

з Батиєм назва не пов’язана…

А ватні варвари  живі

скрізь під каштанами і в’язами

жирують на твоїй крові.

 

…Ти кажеш: винні ми, теперішні!

Ми ж правнуки, характер – твій.

…Хтось вийде з цього кола першим

і скаже: «Завтра буде бій».

 

МАЛОМИСЛЯЧИЙ ОЧЕРЕТ       

Людина – лише очерет, найслабше з творінь

природи, та вона – очерет мислячий…

Велич людини тим і велика, що вона усвідомлює свою гірку ницість. Дерево своєї ницості не усвідомлює.

Блез Паскаль

 

Чому, коли йде честь на честь,

частіш перемагає нечисть?

Їй ліку – тьма, числа їй несть…

Не в тім біда, що не вбезпечусь,

 

а в тім, що Божий дух заслаб,

і «очерет» не визріває

той, мислячий!.. З бісівських лап

живим все рідше виповзає.

 

І вожаки – як чу-жа-ки…

В яких cсавців таке хто бачив?

Та «очерет» хиткий завдячив…

А Спас вам – спа-салон, жуки.

 

Не втямив світ, що наробив,

і править людський бал босота,

так, начебто сама Свобода

тепер народжує рабів.

 

Чи знає хто, чи вірить честь,

що «очерету» це минеться?..

Гадай: чи хамство схаменеться,

чи вигорить Земля ущент?

 

КОЛИ ДЕРЕВА ВИЩІ ЗА БУДИНКИ

У цьому місті були дерева

повсюдно вищими за будинки.

В душі школярській будили рейвах

брюнетки витончені й блондинки.

 

Все те ховалося у деревах

ще позавчора, а не колись-то…

І заколисували той рейвах

Дніпро і вітер, та віт колиска.

 

А надусім – тільки княжі гори

та ще старі мовчазні дзвіниці:

щасливий, з ким те місто говорить

і навіть той, кому лише сниться.

 

…Був закохався сам Бог в те місто

і сипав манну – тоді нежданно –

щотравня щедро і рясно… Звісно,

тепер те зветься: цвітуть каштани.

 

АНКЕТА

Я сам… із дат печалі:

ще з немовляцьких літ

в домах колиски чалив

нам землетрусом світ.

 

Хоча життя прикраси –

цю Жінку, Місто, ліс –

не випадало красти:

сам Бог усе приніс.

 

…Не рекрут я, не ректор,

не маршал, не солдат –

скоріш… пунктирний вектор,

оскільки сам із дат…

 

НЕЗБАГНЕННА  ГОЙДАЛКА

Гойдалка скрипить у кутку двора,

маятником ходить годинниковим –

не дива, якби на ній дітвора,

тільки там і близько нема нікого.

 

Хто ж її заводить о цій порі?

Мабуть, Бог чи вітер легку гойдає,

чи моє дитинство у цім дворі

в шапці-невидимці іще гуляє.

 

Чи воно без видимої ваги

хоче нагадати, що не відбуте?..

Гойда-гой… Чи зважити до снаги

нетто-брутто помислів? Нетто? Брутто?..

 

ПОВІТРЯНЕ МЕТРО

(цикл)

 

БЛИСКАВКА НА «АРСЕНАЛЬНІЙ»

1

Когось тут сходи везуть донизу,

хтось ескалатором наверх повзе:

з одними – важча за хрест валіза,

а з кимось – тиха печаль і все…

 

В підземці рідній людей – як збіжжя,

сипкого збіжжя на елеваторах…

Ні, тут розбіжності, тут  – розбіжжя,

роз’їзд, розводи по ескалаторах.

 

Тут – ескалація непобачень

чи інсталяція суєти?..

Непізнавання облич, означень…

І раптом – блискавка: о, це ти?..

2

Підіймаючись сусіднім ескалатором,

впізнала, полоснула усмішкою.

Твій сміх білозубий, змах білокрилий:

зраділа цій миті, як 20 років тому,

коли рухалися в одному напрямку –

на землі, на водах лиману і на даху.

 

Помахом закреслила 20 літ…

Якби насправді їх не було,

я легко стрибнув би через бар’єр –

з мого ескалатора, що йде вниз,

на той, що везе тебе десь наверх.

Стрибнув би й тепер, але так

ми додамо болю рідним…

 

Чи в тім печаль, що було вигнання із раю,

й ти програла Джульєтті, Офелії й третій жінці?

Бозна, кому хто скільки іще програє…

Ми все те пережили, як Чорнобиль.

А ця зустріч зняла нашарування літ.

Це як вдячний помах минулому.

 

Зрозумій, ти махала минулому,

у якому й метро ще було молодим,

а біля університету блищали колії,

якими бігав восьмий трамвай.

І в нашім саду ботанічному

траплявся туман, як дим,

а нерідко й дим, як туман.

 

НА ЗЛЕТІ

Коли був я малим,

і наша підземка була малою –

меншою від Лаврських печер,

хоча здавалась великою й рятівною:

легко було сховатись і цілуватись пізніш

у будь-якому з вагонів.

 

Тоді була одна лінія, як… лінія партії,

на яку плював я ще змалку.

Зате не плював ніколи

на жодній з п’яти перших станцій

й нікому іншому не дозволяв.

Я – заслужений пасажир метро.

Спершу моєю була «Арсенальна» –

передкінцева у ті часи. І найглибша в світі.

Потім… метро вислизнуло на сонце

й злетіло над водами,

стало повітряним, стало птахом,

який долетить до середини Дніпра

і далі… Коли міст неосвітлений,

видно, що той птах-потяг метро летить

повз Гідропарк на «Лівобережну»…

 

Машиніст мимохіть ще ставав і гідом,

а метро вже давало фори паризькому

та й, мабуть, всім іншим,

бо бачити з вагона Київські кручі

з найкращішим нашим ландшафтом –

щастя й для тих, хто цього ще не розуміє.

Головне: метро перевозило

всіх моїх дівчат і обрану серед них:

метро – заслужений перевізник.

Між іншим, я полюбив його ще до того,

як перехрестила всіх друга лінія,

що з Хрещатика на Поділ везе, –

задовго ще до Майданів!..

Хіба метро не заслужене, якщо досі

перевозить усіх дорогих дівчат,

а мене привозить до однієї-єдиної?!

 

БОМЖИК, ЩО ЖИВЕ В МЕТРО

Ти казав, половиною жінок володів…

Насправді – лиш половиною жінки…

Найслабшою половиною,

тією, де відсутня душа.

 

Бач, не множина тут, а однина.

Й частка цілого, лише частка.

Якби вчив мову ти й розрізняв

множину, двоїну й однину,

скільки правди вчасно б відкрилось.

 

ТУМАНИ СТОМЛЕНИХ  ЧАСІВ

Густий туман обрізав Київ:

ні цятки світла за Дніпром.

Лиш міст метровський вигнув шию,

як сонний, припнутий пором.

 

А далі, бач, відсутня решта

столиці, як в імперський час,

коли там плив у бік арешту

на Лівий берег сам Тарас.

 

Нема й метро «Лівобережна»…

Ще, може, з храмом… місце те,

і Гумільов необережний

до храму Анну поведе…

 

Вестиме він чи не вестиме,

чи в дев’ятсот десятім вів,

одне незмінне: я не з тими,

хто вб’є його чи вже убив.

 

 

МЕТРИКА

У цьому метро –

половина моєї  метрики,

і, може, може бути таке,

хоч я не дока від арифметики:

що більшим метро стає,

то більше й мене тут є–

у Києві… на поверхні.

 

ХРЕЩАТИКУ-БРАТИКУ

Я до тебе вертатиму

Звідусіль…Звідусіль

ми похрещені втратами

і весіллям весіль.

 

Я до тебе звертатиму

і в туман – без зусиль:

бо, Хрещатику-братику,

ти вже хліб мій і сіль.

 

Доки ще калататиме

в грудях дзвін-кровогін,

я до тебе злітатиму

із низин і вершин.

 

Та й пізніш – хоч підковою

при тобі я лишусь, –

може, словом-основою,

як щитом, пригоджусь.

 

ПОЧУВАННЯ ПОЧАЙНИ

Не так цікаво, чи в Почайні

жило насправді Чудо-Юдо,

що потім звали– Змій Горинич,

і чи Добриня-воєвода,

що Володимирові-князю

був рідний дядько і опора,

зі Змієм бився саме тут…

 

А цікавіше – ще давніше:

наскільки родичі близькі нам

жили тут в другому столітті

до нашої (це ж треба!) ери,

чиїх 66 домівок

вже розкопали копачі?

 

Й чому поселення те давнє

трьома овалами постало

отут в часи зарубинецькі,

а в… восьмому столітті зникло?

Чи так Почайна із Дніпром

несамовито розливались,

що підштовхнули старожилів

десь вище – аж до княжих гір?

Чи інше щось часи порвало? –

хоч натяк дай мені, Почайно.

І чи була ти нашим Стіксом

(Смородиною, Вогняною),

чи розділяла нам світи

перш, ніж Йорданом нашим стати?

 

ПОЧАТКИ ПОЧАЙНИ

Тому й Почайна, що почався

від неї весь новітній світ!..

Тому й печаль, тому й печаль ця,

що тут губився річки слід.

 

Чи в землю так сама ховалась

від нас, як від більшовиків,

чому зникала чи каралась,

чи плентала серед віків?..

 

…Коли до себе нас допустить

між темних схронів-берегів,

хай діти човники запустять –

заради прощення боргів…

 

Хай паперовий наш відчалить

та допливе таки в Дніпро,

й не стане баржою печалі…

Хай видибає на добро.

Весна 2017 р.          

 

ІЗ  ПАЛІНДРоскошів

Автору «Денників» П. Сороці

Кине дощ у щоденник –

кине день, не денник.

А висушить тишу сива

ніч-Еллада-далечінь…

нічче-Лада-далечінь,

нічче-леле  – лелечінь.

 

А ви ні: лінива…

 

ФІЛОСОФІЯ ОСТАННЬОГО КОНЯ       

У селі у цім я останній кінь –

чи й останній з усіх живих:

впав, як сніп, хазяїн, лежить, як тінь.

Де ж ви, люди? Де ж ви, де ж ви?..

 

Може, хоч порадите ви мені

інше щось, крім того, що каже крук?

От би, хай востаннє, при цій стерні –

на півдня лопату і ваших рук!..

 

Він же ваш, він був богатир села:

чи тепер прибуде  хто поховать?

Ні на кого з вас не тримаю зла –

до вовків піду зимувать…

 

Чи копитом вирию ще в ріллі

яму – як останній… йому окоп…

Мовчки плаче кінь у глухім дворі.

…Теледівка скаже: анти-флешмоб.

 

Мріє кінь: «Зарили б тут нас обох,

все ж тепліш, як поряд знайомий хтось».

…А в очах читалось: помститься Бог,

як на землю вдруге прийде Христос.

 

ВИНО ВЕНЕЦІЇ З ВОДИ

(цикл)

У ПОРТУ БАЗІЛІО

Море до неї два дні не пускало:

пінилось милом, буйним було,

дибки ревло й горами ставало,

тільки тепер здалося й лягло.

 

Пишна Венеціє, писанко Вишня:

як ти зігріла великих, мала?!

Байрон, Вівальді з Моцартом вийшли

в світ із твого морського тепла.

 

Ти ще Юнеція! Дивний твій вияв –

виліт із моря храмів, дзвіниць…

Що я тобі, що ти знаєш про Київ,

лежачи серед води горілиць?..

 

НА ГРАНД-КАНАЛІ

Хай нам чимало ще заманеться,

тільки сьогоднішнє вже не мине:

тиха Венеція ця не минеться,

бо омиває тебе і мене.

 

Це, як заначка щастя у долі.

Сам, як у маслі скупаний сир:

спереду – жінка кохана в гондолі,

А на кормі гондольєр-балансир.

 

Дякую, що не минеться усе це.

Чуєш, як б’ється тут у воді

тихе ції Венеції серце?..

Й наші серця стають молоді.

 

ПАРАДОКСИ

1

Підпливаючи до венеційського острова Лідо,

почув, що перший у Європі кінофестиваль

«Золотий лев» заснував тут сам Муссоліні.

Подумалось: жоден з керівників держав

і знайомих моїх президентів

принаймні за останні  25 літ

подібного не вчиняв –

після фашиста-дуче.

Чи начитався Леніна про важливість кіно,

чи до культури був менш байдужим,

ніж демократичні його колеги?..

Привід спитати в Порошенка чи Кучми:

хто такий Данте? Ким працював Петрарка?..

2

Два острови у Венеції особливі,

бо там – аж дві божевільні:

на однім – для багатих жінок,

на сусіднім для  чоловіків.

На першому з островів

жила-доживала й похована

перша жона Муссоліні.

Не відомо, чи дуче довів її

своїм фашизмом до того стану…

Цікавішим є інший острів,

де постала перша в Італії

жива макаронна фабрика,

а неподалік двоповерхову купив

хібару з садом за три мільйони зелених

Елтон Джон, якого чи не за те

почали називати поетом.

3

Як повна перемога над чумою –

над епідемією черговою

за сотню літ постав величний храм

Санта Марія делла Салюте.

Щоб не осідали грунти,

архітектор Лонгена

спершу наказав

вбити у воду більше мільйона паль,

а коли храм іще будували,

Лонгена помер, не побачивши витвір.

Зате як потужно стоїть цей храм.

…Мільйон непорушних паль

для такого храму – це як мільйон

рухливих туристів для нинішньої Венеції.

Побувавши у ній, зізнаюсь,

що навряд чи зустрів  я

хоч одного справдешнього венеційця –

хіба що маску… з келихом вина.

 

СВЯТИЙ МАРКО

Що венеційці колись-то

забрали до себе мощі

Марка-євангеліста,

й поклало початок  місту.

 

І за віки Базиліка

виткалась на Сан Марко,

в небо дзвіниця зиркає

й заглядає під арки.

 

Він, чоловік єврейський,

даруючи віру коптам,

твір свій писав по-грецьки:

людства був патріотом.

.

Не має таких ні Англія,

ні Франція там чи Штати:

від нього людству – Євангеліє,

а місту – ще й Лев крилатий.*

 

 

*Лев спершу був знаком святого Марка, а потім став і символом Венеції.

 

ТЕЛЕПАТІЯ                                        

Пам’яті Сергія Якутовича

 

Гірше, ніж моя мама,

я відчуваю усе на відстані,

але, ступаючи в Адріатичне море,

відчув: щось сталося в  місті,

яке мій співавтор Серьожа  Якут,

ще малюючи книжку

«Кирилиця київських вулиць»,

назвав не містом, а Космосом.

Мабуть, тоді, у його майстерні

на Горького, на найвищім поверсі,

я втулив, що особливо нашому місту

до лиця перший склад:

бач, місту личить починатися з «Міс»,

бо дівчата в Києві все ж найкращі в світі!

Проводжаючи поглядами киянок,

навіть тих, які були «міс» ще вХХ-ім столітті,

можна було говорити: «Міс  то!»,

хоча вона давно леді…

 

…А ще я згадав, як під час Майдану

ми ховали єдиного сина Серьожі,

юного паризького живописця Антона,

І Серьожа вже тоді був з двома ціпками…

 

…Раптом родичка на пляжі сказала:

«Щойно передали по ТБ, що… помер

Сергій Якутович на 65-му році…»,

і що режисер Бортко (пасинок Корнійчука)

сказав, що «не стало великого українця»…

Потім ходив я Венецією і думав:

було б набагато пристойніш, якби й українці

і венеційці знали, що ти великий, –

може, не менший за місцевих хлопців

з минулого: Тінторетто, Т’єполо, Джорджоне.

І як тепер віддати тобі борги мої, як?

Пореч-Венеція-Київ