Поетичний дебют

 

Людмила Смоляр

 OLYMPUS DIGITAL CAMERA

В мені любов. І ні біди, окрім

Тієї, що приходить віч-на-вічно.

Іде світанок (на печаль сліпим),

збирає птаство на ранкове віче.

А я стою від спогадів німа.

Є сто доріг і сто пісень, початку

яким нема й завершення нема,

а тільки кроки, кроки, як печатки.

Комусь не треба компасів і мап,

Аби дізнатись, де чиї дороги.

(Бо це не ті, що плин беруть від мавп,

Але й не ті, що тягнуться до Бога).

А я – не знаю, хто куди піде,

Чи захлинеться іволгова пісня,

Чи зможу я набрати до грудей

Тепла, і сонця, й кольору, – не кисню?

Коли негода випаде сліпа

І розчахнеться гілка на горісі?

Коли Земля смертельні зробить па

і піде в танець по інакшій вісі, –

Чи розгадаю таїнство? А втім,

допоки світ вбиратиму у вічі, –

В мені любов. І ні біди, окрім

Тієї, що приходить віч-на-вічно.

 

Степова балада

Степ розіллється за обрії неба

І горицвіти запалить.

Голови квітів гойдати на стеблах,

Ніби на палях,

Будуть вітри — ошаленці весняні,

Празачинателі світу.

Там, де минуле існує на грані

Скель і граніту,

Там, де, закуті в подобу камінну

Й мохом порослі шоломи,

Витязі за невідому провину

Сплять, нерухомі.

Там, де засмага стікає по литках,

Спека на плечі зміїться,

Я не назвуся ні гостем, ні свідком,

Ні очевидцем, –

А щонайбільше, краплиною часу,

Що проминає нестерпно.

 

Вам довелося сповідати щастя

Сонця і степу?

 

На похорон літа

Коли літо відходить, його не пручай —

Все у часі, у часі затиснено.

Оберемки із трав перев’януть на чай,

Шепіт лісу — на пустку безлистяну.

 

Розітерті на дріб’язок справ і стрічань,

Дні марніють, маліють, прозоріють.

Літні трави-зілля перев’януть на чай,

І на згарища — небо визоріле.

 

Все відходить, відходить в химерну імлу,

Втихомирений світ, голоси німі.

І дивлюсь я на літо, і віри не йму,

Що вмирає воно, і різьблену труну

Забивають цвяхами осінніми.

 

Теодот Кирста

теодот кирста

Ти прекрасна, як Норвегія.

Така ж загадкова.

Така ж неймовірна.

Така ж віддалена.

А ще

Тобі дивовижно пасує сніг.

Мабуть, ти і є Норвегія.

Бо її я ніколи не бачив,

та бачив тебе.

У тебе завжди холодні руки,

але надзвичайно теплий дотик.

У твоєму характері сотні гір.

Скільки сміливців

намагалося їх підкорити?

Скільки безумців

було поховано під лавиною?

При черговій розмові

я вкотре зриваюсь із вершини

та ледь не розбиваюся на смерть.

Твої вітри завжди проти мене,

проте з кожним днем

дедалі більше

я хочу побувати у тобі.

Ти точно Норвегія.

 

***

Приходять розлючені, але рішучі,

стоять перед входом у невідоме.

Великої неньки невмілі учні

долають холод, страхи та втому.

Кажуть:

«Дай нам, Михайле, свого меча.

Дай нам сили іти і не впасти.

Дай нам хреста, щоб за нас помовчав –

Ми ж не навчились… Не тої масті.

Дай нам, Михайле, твердості духу.

Поглянь скільки нас – молодих і упертих.

І слухай, Михайле, серця наші слухай.

Ми ж бо не з крейди – рукою не стерти,

не збити кийком і водою не змити –

вогонь у серцях не погасне від зливи!

Минулі роки ти прийми, наче мито,

в майбутні – дай зміни, бо це нам важливо».

І чує Михайло, чує усіх,

скликає воїв, вдягає лати.

І ангели йдуть, наче перший сніг,

Щоб вчити молитись та вчити стояти.

І каже Михайло напутні слова

а очі святого любові безкраї.

«Їхня земля, мабуть, справді свята,

якщо вони нею крокують до раю…»

 

Іванка Стеф’юк

Іванна Стефюк

Приходить ранок. Сонні підвіконня,

Карпатський чай,

Дитинний і гіркий.

Все буде вчасно. Може і сьогодні…

Мій звір здобрів – годуй його з руки.

Мій звір мовчить.

Лиши його, не бався…

Ранкове сонце пише по гілках.

Яка різниця – хто при чім зостався,

Яка дурниця – той вчорашній страх…

Приходить ранок. Вперше а чи всоте..

І ти живий, і ти на світі є.

Роса зібралась на старім осоті,

І він її хитає, не стає.

І ранок цей сирий з туманом злився

Але він мій. І я у нім жива.

Мій Боже, Ти мені на вчора снився,

Я в той момент забула про слова…

 

***

Вересень пахне як вечір – прив’яло.

Терпнуть на гілці дикі грушки…

В суму мелодії дивна уява,

Дим його стелеться – майже гіркий.

Осінь стоїть молода і довірлива.

Дим розчиняється, мить… І ще мить…

Чути думки, але так нерозбірливо,

Десь на дні серця…

Просто щемить.

Падає листя на воду невинну.

Вересень. Вечір.

Сад і грушки.

Сталася осінь – як і повинна.

Дим її перший.

Майже гіркий.

 

***

Вітражні крила бабок,

Небо.

Небо.

І щось таке, що терпне в початка’х.

Три кроки в безвість – більше і не треба.

Бо далі – осінь пише по гілках.

Уже бринить письмо її прозоре,

Уже хитає тишу камертон.

Вітражна бабка мружить очі чорні,

Мовчить про свій нечутний напівтон.

Листочок впав – і шурхіт, і по всьому,

Листочок мусить – бо уже побляк.

Прозора осінь. Тиша… Пів на сьому.

Ці миті зберегти би, але як?

 

Будинок Черемшини

Ритмами вальсу звучить ця кімната.

Осені кроки вже чуються, чуються…

Тіні-мережива вміють тікати,

Нам з моїм спокоєм добре ночується.

Стрілка годинника вказує: вересень,

Я серед тиші, у часі заблукана…

Ніч – ніби кава: уся перемелеться,

Лишиться лиш напівтон недослуханий.

Тиша розкручує в ритмі вальсованім,

Мінус століття – таке позачасся…

Привид душі в задзеркаллі захований,

Осінь. Годинники. Пам’ять про щастя.