Людмила Смоляр
В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Іде світанок (на печаль сліпим),
збирає птаство на ранкове віче.
А я стою від спогадів німа.
Є сто доріг і сто пісень, початку
яким нема й завершення нема,
а тільки кроки, кроки, як печатки.
Комусь не треба компасів і мап,
Аби дізнатись, де чиї дороги.
(Бо це не ті, що плин беруть від мавп,
Але й не ті, що тягнуться до Бога).
А я – не знаю, хто куди піде,
Чи захлинеться іволгова пісня,
Чи зможу я набрати до грудей
Тепла, і сонця, й кольору, – не кисню?
Коли негода випаде сліпа
І розчахнеться гілка на горісі?
Коли Земля смертельні зробить па
і піде в танець по інакшій вісі, –
Чи розгадаю таїнство? А втім,
допоки світ вбиратиму у вічі, –
В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.
Степова балада
Степ розіллється за обрії неба
І горицвіти запалить.
Голови квітів гойдати на стеблах,
Ніби на палях,
Будуть вітри — ошаленці весняні,
Празачинателі світу.
Там, де минуле існує на грані
Скель і граніту,
Там, де, закуті в подобу камінну
Й мохом порослі шоломи,
Витязі за невідому провину
Сплять, нерухомі.
Там, де засмага стікає по литках,
Спека на плечі зміїться,
Я не назвуся ні гостем, ні свідком,
Ні очевидцем, –
А щонайбільше, краплиною часу,
Що проминає нестерпно.
Вам довелося сповідати щастя
Сонця і степу?
На похорон літа
Коли літо відходить, його не пручай —
Все у часі, у часі затиснено.
Оберемки із трав перев’януть на чай,
Шепіт лісу — на пустку безлистяну.
Розітерті на дріб’язок справ і стрічань,
Дні марніють, маліють, прозоріють.
Літні трави-зілля перев’януть на чай,
І на згарища — небо визоріле.
Все відходить, відходить в химерну імлу,
Втихомирений світ, голоси німі.
І дивлюсь я на літо, і віри не йму,
Що вмирає воно, і різьблену труну
Забивають цвяхами осінніми.
Теодот Кирста
Ти прекрасна, як Норвегія.
Така ж загадкова.
Така ж неймовірна.
Така ж віддалена.
А ще
Тобі дивовижно пасує сніг.
Мабуть, ти і є Норвегія.
Бо її я ніколи не бачив,
та бачив тебе.
У тебе завжди холодні руки,
але надзвичайно теплий дотик.
У твоєму характері сотні гір.
Скільки сміливців
намагалося їх підкорити?
Скільки безумців
було поховано під лавиною?
При черговій розмові
я вкотре зриваюсь із вершини
та ледь не розбиваюся на смерть.
Твої вітри завжди проти мене,
проте з кожним днем
дедалі більше
я хочу побувати у тобі.
Ти точно Норвегія.
***
Приходять розлючені, але рішучі,
стоять перед входом у невідоме.
Великої неньки невмілі учні
долають холод, страхи та втому.
Кажуть:
«Дай нам, Михайле, свого меча.
Дай нам сили іти і не впасти.
Дай нам хреста, щоб за нас помовчав –
Ми ж не навчились… Не тої масті.
Дай нам, Михайле, твердості духу.
Поглянь скільки нас – молодих і упертих.
І слухай, Михайле, серця наші слухай.
Ми ж бо не з крейди – рукою не стерти,
не збити кийком і водою не змити –
вогонь у серцях не погасне від зливи!
Минулі роки ти прийми, наче мито,
в майбутні – дай зміни, бо це нам важливо».
І чує Михайло, чує усіх,
скликає воїв, вдягає лати.
І ангели йдуть, наче перший сніг,
Щоб вчити молитись та вчити стояти.
І каже Михайло напутні слова
а очі святого любові безкраї.
«Їхня земля, мабуть, справді свята,
якщо вони нею крокують до раю…»
Іванка Стеф’юк
Приходить ранок. Сонні підвіконня,
Карпатський чай,
Дитинний і гіркий.
Все буде вчасно. Може і сьогодні…
Мій звір здобрів – годуй його з руки.
Мій звір мовчить.
Лиши його, не бався…
Ранкове сонце пише по гілках.
Яка різниця – хто при чім зостався,
Яка дурниця – той вчорашній страх…
Приходить ранок. Вперше а чи всоте..
І ти живий, і ти на світі є.
Роса зібралась на старім осоті,
І він її хитає, не стає.
І ранок цей сирий з туманом злився
Але він мій. І я у нім жива.
Мій Боже, Ти мені на вчора снився,
Я в той момент забула про слова…
***
Вересень пахне як вечір – прив’яло.
Терпнуть на гілці дикі грушки…
В суму мелодії дивна уява,
Дим його стелеться – майже гіркий.
Осінь стоїть молода і довірлива.
Дим розчиняється, мить… І ще мить…
Чути думки, але так нерозбірливо,
Десь на дні серця…
Просто щемить.
Падає листя на воду невинну.
Вересень. Вечір.
Сад і грушки.
Сталася осінь – як і повинна.
Дим її перший.
Майже гіркий.
***
Вітражні крила бабок,
Небо.
Небо.
І щось таке, що терпне в початка’х.
Три кроки в безвість – більше і не треба.
Бо далі – осінь пише по гілках.
Уже бринить письмо її прозоре,
Уже хитає тишу камертон.
Вітражна бабка мружить очі чорні,
Мовчить про свій нечутний напівтон.
Листочок впав – і шурхіт, і по всьому,
Листочок мусить – бо уже побляк.
Прозора осінь. Тиша… Пів на сьому.
Ці миті зберегти би, але як?
Будинок Черемшини
Ритмами вальсу звучить ця кімната.
Осені кроки вже чуються, чуються…
Тіні-мережива вміють тікати,
Нам з моїм спокоєм добре ночується.
Стрілка годинника вказує: вересень,
Я серед тиші, у часі заблукана…
Ніч – ніби кава: уся перемелеться,
Лишиться лиш напівтон недослуханий.
Тиша розкручує в ритмі вальсованім,
Мінус століття – таке позачасся…
Привид душі в задзеркаллі захований,
Осінь. Годинники. Пам’ять про щастя.