ІЗ КНИГИ «ТУРБУЛЕНТНА ЗОНА»
Відчиніть мені двері,
я вітер у платті листків,
я дощ у димці вибухів,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
я сніг у плащі пісків.
Відчиніть мені двері,
я кров звитяг пломінких.
Усі думки мої записані
навік у книзі неживих.
***
І ріка, і дерева, і грози
ніби вишиті на полотні
мамою в цій війні
через великі сльози.
Вона добре знає, небога,
що читати між трун рядків:
душа кожного із бійців
є блаженством і світлом Бога.
ДАЙ, ГЕНЕРАЛЕ, РОГАТКУ
Дай, генерале, рогатку,
рогатку піти проти танка,
бо нас тут триста як скло
може згинути до останку.
Цій ворожій навалі,
що нищить нас анізащо
ми протиставити можем
бульбашки мильні хіба що.
Я знаю, нема в тебе часу
ні на нас, ні на волонтерів,
спухли давно твої пальці
від перегортання паперів.
Спухли давно твої мізки
від хабарів і зради.
Дай, генерале, рогатку,
бодай одну, Бога ради.
Кривава зоря за зорею
зійде на твоїх погонах,
а нас тут триста як скло
згинути може на гонах.
***
Очі соняшників, як очі святих
задивилися в синє небо.
Останній постріл затих,
сповитий у димки невід.
Йде соняхова рідня
шерегою в невідомість,
пам’ять щезлого дня
ще живить їх підсвідомість.
МАЙДАН
1.
Осінь в сорочці льону
цілує очі страждання.
На клена червону крону
впала зоря остання.
Хрещатик спить у наметах
під чорним оком прицілу.
І майорить на знаменах
свобода у тьму присілу.
Осінь в сорочці льону –
мати червоного клена.
Нація на колінах
молиться на знамена.
2.
Будинки – іграшки на площі
перед кортежем голубів.
Тепер завмер у їхнім почті
народний біль, народний гнів.
Нема, нема їх поміж нами –
на небо повела мета.
У розпачі цілують камінь
німі трояндові уста.
Великий біль тут, як на прощі,
з усіх усюд, з усіх кінців.
Будинки – іграшки на площі
перед кортежем голубів.
3.
Ця осінь з червоної цегли,
зі спин прямокутних кущів.
Виходять із них, як із церкви,
сотні людських життів.
Виходять, щоб далі жити
і множити серця стук
за тих, що упали на плити
і тут полягли на брук.
За тих, яким кулі акценти
змінили у мові і снах,
за тих, що шматками цегли
споглядають тепер людський шлях.
За тих – кому день, як нічка
і пам’ять про руки щемить.
Життя людське – трепетна свічка –
за усіх тріпоче й тремтить.
4.
Голуб зійшов на площу
з блакитного престолу.
Оглянув квітів товщу,
людських очей утому.
Підсніжників рядами
довкіл свічки палали.
Всі, хто прийшов, ридали
і сльози витирали.
Оглянув незбагненно
портрети убієнних
і полетів на небо
до їхніх душ невинних.
***
Дощ на траву стікає,
як слина коров’ячих морд.
За обрієм вечір зникає
під свіжий гарматний акорд.
Ніби коров’ячі стада,
що перейшли кордон.
Впертись дійниця рада
у досвітку бідон.
В корови спитай про державу,
куди ж погнав їх ескорт?
Cуне ворог злобу іржаву
і слину коров’ячих морд.
***
Згадаєш могилу, де сплять
бійці під шуми трави,
домівками рідними снять
і щебетом дітвори.
І цвітуть у степу цім не маки,
а вуста їх дружин в імлі,
дуже схожі на ті дивани,
які придумав Далі.
Які ти іще фантазми
готов приписати траві.
Під нею життя людські згасли,
як зорі в голові.
ПІД ІЛОВАЙСЬКОМ
Що було під Іловайськом?
Не питай у мене, брате,
не йми віри генералам,
вони вміють лиш брехати.
Що було під Іловайськом?
Їм ніхто не дав підмоги,
на березових скелетах
в’яло виснуть руки й ноги.
Не сороки – зграя гарпій
криком рве безмов’я вранці.
В лісі голови і груди
стяті, ніби помаранчі.
Як м’ясисті полуниці,
кажуть щось вуста червоні.
І танцюють муки плоті
понад тими, що в полоні.
Що було під Іловайськом?
Знати не дано нікому.
По землі повзуть бажання
повернутися додому.
***
Птахів збудив будильник
соняшника золотого.
Цілує їх в очі ранок,
але нам не до того.
У нас є свій будильник –
заграва понад степом.
І не одну людську долю
тут із лиця землі стерто.
На соняху заграви
ми – птахи без нарядів,
бездомні зерноїди
із зернами снарядів.
***
Вечір залишив на клумбі очі
жовті, зелені, блакитні,
там, де героїв забрали ночі
і засіяли сни невситні.
Це хризантеми – зім’яті бурі,
що в минулім житті були дітьми.
Пісні пелюсткові про дні похмурі,
їх співають німими слізьми.
***
Тріснуло скло від кулі –
чути пронизливий крик.
І кожен боєць до цього
прилаштувався і звик.
Тривожне чуття при цьому
кожного облягло.
Бо кожен може від кулі
безформним стати, як скло.
***
Ні зла, ні болю не знають мертві,
ті, що вже перейшли межу
і живуть у неба наметі,
і ковтають зірок іржу.
Тепер вони вільні душі,
кожен з них воскрес.
Їх купає у сонячнім душі,
як дітей, благодать небес.
***
Тут співають в єдиному хорі
кулі, вітри і броня.
Тут птахам у неозорі
зенітки дали бухана.
Тут грається смерть у жмурки
з дорослими і дітьми.
Міста, розбиті на цурки,
а села вкрили дими.
Тут героїзм і змова
як на один копил.
Тут турбулентна зона
на кістках козацьких могил.
***
Коли вже кінець війноньці,
що вдяглася в димів наряди,
де жовті зуби на сонці
гріють кулі й снаряди.
Дрімота хилить у спеку
птахів на цурпалках віток.
Пробігли по шкірі степу
дрижаки від російських зеніток.
Дерева газами віють,
все вкриває їх синя ряса.
На шампурах рожевіють
шматки гарматного м’яса.
Тут з усього світу сволота
убиває людей за копійку.
І безцінні жертви свобода
складає в народну копилку.
***
Богородиця берези
у короній золотій.
Підосинників берети
ліс дарує, сам не свій.
Так, це краще, аніж каски,
ніж патрони із свинцем.
Дітям лісової казки
жити б тут з ясним лицем.
Де опустить тиша ризи,
і обгорне бджілок рій
Богородицю берези
у короні золотій.
***
Їде полем пшеничний кінь,
золоті копита зерна.
І за покосом покіс
закриває його далина.
І я, велетенська тінь,
схиляюся на покіс:
«Де мій пшеничний кінь,
куди він дитинство відніс?»
***
Де щезли герої, як сновидіння,
колишуться буйні трави,
який коваль їм кував одіння,
який їм кухар лагодив страви.
Прийшло до
помки восьмеро кленів
і світ в очах їх весь час двоїться
–
степи червоні, степи зелені,
ніхто померти з них не боїться.
Що їм герої і що примари,
як гребінь лисому, як бубон зайцю.
Земля їх також має прийняти
як ношу благосну і не зайву.
***
Солов’ями співають гармати,
метеликами – гвинтівки.
Це тільки в снах можна мати,
у галюцинаціях, і тільки.
Словацького б пригадати,
бо саме серед степів
у нього стріляли гармати
ядрами стятих голів.
***
Гуси несуть на крилах
сині озера.
Радість їх там накрила,
підбила пера.
Сиділа, як на голках,
над ними хмара.
Щезла у синіх гонках
гусина пара.
Жертва в небесних криках,
просто химера.
Гуси несуть на крилах
сині озера.
***
Одна ніч мимовільна,
коротша за зрізану айстру,
одна ніч божевільна
під пензлем відкрилася майстру.
Нехай камені з неба
ясні, заблукалі.
Десь на кінчику нерва
танцюють печалі.
Десь на кінчику айстри
вовтузяться феї.
Тобі дякують, майстре,
за натхненні ідеї.
***
Цілими днями пере сніги
і вішає на шнури.
Звісно, міняти їй до снаги –
пори року, як шкури.
Безмежними стали поля і луги,
не видно в них навіть хури,
Цілими днями пере сніги
і вішає на шнури.
***
Сьогодні я краса землі,
а завтра уже прах.
Сьогодні я – хліб на столі,
а завтра – в небі птах.
Сьогодні я людська печаль
і радість у житті,
а завтра я лише печать
на божому листі.
***
Імла читає книгу каменів,
зі сну встають батьки,
відроджені у шумі коренів
у плині вічної ріки.
Відроджені, уже без одягу,
з душею чистого зеніту.
Власне, у цьому колообігу
і міститься безсмертя світу.