Василь СОЛОВЕЙ
Херсонський степ
Від бездощів’я в марення поринув
Херсонський степ. На обрії колапс.
Вогнистий олень розігнав хмарини,
Щоб жодна з них дощем не пролилась
І не розмила путівці-дороги,
Де розляглись баштани з далини.
Взяв олень спеку на промінні роги,
Повигортав доспілі кавуни.
До них наче долучений дієво,
Вантажівок вже виглядає крук.
З осердя їм чорнявою сім`єю
Тепер лиш озиватися до рук.
Щоб гени насіннєві не сполохать,
Що в небуття десь відійдуть за мить,
Їм степ кулясту витворив залогу
І в магмі соковитій струменить.
День осінній
Пломениться ранкове відео
І спроваджує день на тест.
Відіграли двірнички відьом,
Перевтілені щезли десь.
День, здалось, золотавим виявивсь,
Але, наперекір хотінь,
Якось раптом вляглась над Києвом
Волохата, волога тінь.
Дощик впав, мов долить акваріум
Коротенький мав інтерес.
І до поспіху спраглий в аварії
Прогрішився таки прогрес.
Поліцейського лиш в заручниках
По пригоді своїй лишив.
Хай, мов ребус, в думках розкручує
Вереск гальмів і шепіт шин.
Тоне в гаморі жвавім столиця,
Розганяють авто димки.
День осінній осяяв лиця
І пригаслі людські думки.
Пектораль
Борисові Мозолевському
Може мрії ти підрізав крила,
Може небо кинути шкода.
Попід-спід латиниць і кирилиць,
Весь в археологію подавсь.
Як дурман, спливла радянська совість,
Полишила скуті береги.
І від того мулько намозоливсь
Кагебістам різної ваги.
І доноси не вкривались пилом,
Терлися, щоб вирок не баривсь,
Але дивом скіфи заступили
Шлях тобі в мордовські табори.
Наче у шаленості, промчали
Верхівці з кибитками навзліт,
Розімкнувши часову пручавість,
Пектораллю полонили світ.
Славою поближчало минуле.
І, щоб ти у почуттях не згас,
Аж до серця Муза пригорнулась,
Норовистий вгамувавсь Пегас.
Спадок
Євгенові Обертасу
Синьо в роздум всоталась цигарка.
І просторить уяву балкон.
Щось роки ці пролинули шпарко,
Десь виходячи на рубікон.
Часом спогадам, наче прочанам,
У минуле проляже тропа
І тоді я, малий галичанин,
Переймаюся духом УПА.
І мене осяває, як диво,
З тих часів незалежності суть.
Де б не був я, завжди незрадливо
В своїм серці Карпати несу.
Я потоки швидкі перемацав,
Бистрина їх збурунила кров.
Але доля, немов гайдамаці,
Дарувала у спадок Дніпро.
Коли часом від безладу гірко,
Незборимо забракне порад,
Через душу мою в Григорівку
Досягає Чернеча гора.
Вона славу козацьку підперла,
Углибаючи в Київську Русь.
То для мене духовна Говерла,
Я в надії на неї дивлюсь.
Селище цвинтаря
Спогадом лагідним, тихою пам`яттю
Селище цвинтаря не оминуть.
Світлі думки стануть мов перед папертю,
Переступивши всіляку ману.
Від суєти підіймемось, як з повені,
Що спричиняла, здавалось, потоп.
З вірою, що в найостаннішій сповіді
Вислизнем з плетива різних пліток.
Визріє прощення не підмальоване,
Те, що приходить від серця до вуст.
Все, що в жорстокім житті відвойоване,
Спадком залишимо чемно комусь.
Перегорнемось своєю сторінкою
В книзі буття всіх страждальних епох.
Віра лишається в тім, що зустрінемось
Може на небі, як вирішить Бог.
Гончарний круг
Звільняємось потрохи від наруг.
Мов по-школярськи, набуваєм досвід.
Якийсь колобіг, мов гончарний круг,
Щораз думки у просторінь виносить.
І хоч говорять – думати не гріх,
Думки не пригортаються салонні.
Хто від багать майданівських зігрівсь,
На протягах життєвих не схолоне.
І не заступить очі пелена,
Аби у статки обрости і статус.
Ми у Майдані, а Майдан у нас
Злютовано ще будем обертатись.
І буде нечисть викидать за пруг
Та вісь людська, якій немає рівні.
Хай крутиться думок гончарний круг,
Де від осі завжди росте творіння.
У Володимирському соборі
Негоже зверхньо Києвом промчать,
Не бачить храмів – прикро помилиться.
Зайшов у Володимирський кримчак,
Аби в Соборі потай помолиться.
Він без роздільних ревнощів моливсь,
Хай до святих дійде благальна участь.
Ще висланий при Сталіні колись,
Батьків позбувшись, чужиною змучивсь.
Нехай Аллах і православний Бог
Москву за Крим нарешті покарають.
Благав, як міг, вершителів обох,
Старече серце підупале краяв.
Росію помста рухає стара,
Що соболями, не якимсь алтином,
Принизливо аж до часів Петра
В догоду Криму данину платила.
Палахкотять свічки у свічниках,
Наче у вечір на Ай-Петрі сосни.
І засвітився лик у кримчака,
І потаємні сльози пересохли.
***
Сліпий туман завів дорогу в пастку.
Повисли міст і насипу гряда.
І верболіз, наче табун напасшись,
На шлях з туману тихо вибреда.
Ще промені ледь зблиснули, як спиці,
Ще день десь там всідається в ридван,
А жайвір вже за пісню зачепився,
Аби не впасти у густий туман.
Петрів батіг
Побий мене, Петрів батіг,
Побий мене у цьому полі,
Де я думки збирав у стіг,
Якого знесла часу повінь.
Той стіг по всіх моїх шляхах
Розсипався по бадилинах,
Не втамувався, не зачах,
Аж до сьогодні жаль долинув.
Одним щасливий, що в житті
Завжди передувала мрія
І я криницю почуттів
До краю чаркою не міряв.
І, щоб не склалось з половин
Життя, пощерблене в стихіях,
Той трепет давній, польовий
Догнати прагне ностальгія.
За стежкою у спориші,
Аби розрадити хоч трошки,
Блакитним сміхом при межі
Мені всміхаються волошки.
Байрам
Чужина, я в ній ізгоєм.
Стежка лісом в тумані.
Раптом виринуло з хвої
Дивовижжя на коні.
У намистах, у коралях,
Одяг в брязкальцях монет.
Здивувала, мов скарала,
Сторопілого мене.
Та озвалася красуня
(Десь в легендах так бува):
– Гей, солдате, чом так сумно
Української співав?
Я щось мав припасувати,
Але подив голос вкрав.
– В нас Байрам, татарське свято,
Волі закортіло вкрай.
Я у радісній зворусі,
Мов покликала рідня,
Одягла вбрання матусі
І злетіла на коня.
І лечу куди незримо
Поміж болю і химер.
Висланці ми тут із Криму,
Завела недоля в Перм.
Чую – в нас принука спільна,
З почуттями на межі:
Ми обоє тут невільні,
Ми обоє тут чужі.
Стало серцю битись шпарко,
Розімкнулася душа,
І завіявсь я в татарку
Полином поміж євшан.
Потекла нам в очі просинь,
А коню – трава до губ.
Заплелися з вітром коси
Чорні у білявий чуб.
***
Переспіває жайвір солов`я,
Перетечуть у зерна срібні роси.
Ще зав`язь буде плідно гнуть гілля,
А трави вперше упадуть в покоси.
Думки від романтичної плавби
Завбачливо прив`яжуться до чогось,
Як місяць, що до обрію прибивсь
І спорожнів, неначе Ноїв човен.
Ще квітнути, на все дається час,
І літечку ще до межі далеко.
І сподівання близько біля нас,
Як в гніздах необлітані лелеки.
Не будемо вгортатися в жалі,
Щоб докір щемний у думках не муляв,
Наче щасливих нам з тобою літ
Заборгували накувать зозулі.
***
Минеться місто ледь за виднокруг,
Журби з полів у мене повні очі.
Від всіх розчарувань і від наруг
Знов доля глузд мій пам`яттю морочить.
Я повз легенд і мовчазних могил
Колись проплив у цих полях Колумбом.
Поезії Петрові батоги
З тих пір мене карають і голублять.
Я їх у смутку часто полишав,
Та не було до них ніколи зради.
І тиха, повіршована душа
Їх щиро закликала на пораду.
Вони край меж і виярків крутих,
Що для вітрів мов ями оркестрові,
Красуються, аж прагнуть з доброти
Впустити в мене голубої крові.
Хай наче пензлем торкані мазки
Блакитніють мені отак надалі,
Без ревнощів до квітників міських
Завжди мене з дороги виглядають.
***
Віднервуєшся, кинеш цигарку.
Не збагнеш, за гріхи нам які
Наплодилось вгорі олігархів,
Наче в яблуках черв`яків.
Закордонець без шику і глянцю
Навзірець подивований всяк –
Звідкіля ще той пишний рум`янець,
Як ті яблука досі висять?
Скільки не поривайся, не бідкайсь,
Все мізерно крізь пальці тече.
Тож укотре вже на заробітки
Під крило до поляків втечеш.
Там, в чужому достатку, все рівно
Нетерпіння розкручує вісь
І невпораний біль за Вкраїну
Дістається до серця без віз.
Від утоми глибокої сниться –
Відштовхнутися прагнеш зо дна,
Не жону пригортаєш – рушницю.
І проснувшись минеш кримінал.
***
Легкий туман неначе стер
На обрії війни гримаси.
Схилився місяць на копер,
Чатує тишу над Донбасом.
У спорожнілий ночі слід
Світанку спалахне перлина.
І, може, ворожбою слів
Комусь поезія прилине.
Пливти по росах без сум`ять,
Відчуть затаєне спрадавна
У щебетанні солов`я –
Чи світлу радість, чи ридання.
Світ весь заслуханий притих,
Він щойно дивом розпочався.
І серце радісно тремтить,
Щоб вихлюпнути сльози щастя.
І ти у казку замаскуй
Думки, що раптом промайнули,
Що зле ординство крізь Москву
У давнину свою вернулось.
Козацький ген
Допоки з натхненням ліричним
Думок не згасає свіча,
На маятниках електричок
Повис мій невпораний час.
Вперед чи назад – все рівно
В обійми своїх сподівань,
Аж поки, як в ніжний барвінок,
Зануриться втома в диван.
Ні Рим, ні Париж не сняться.
Як з фільму прадавніх легенд,
З уяви лише відзнятий
Далекий прапрадівський ген,
Що спив залюбки свою чашу,
Життєвий завершивши круг.
Він ратай, але час від часу
Козацький розгойдував дух
І кров чужу змивши в потоці,
Він падав, як вибитий чіп.
І лащилась шабля при боці,
Як натяк дружини вночі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал