Ми ще прийдем ув інший час

ВОЛЯ
Моїй любові


І
На мовчазному перехресті
Стою замислено один.
Один як смерть. Мовчить полин.
І очі дня ще не отверсті.

Учора тільки я з руки
Востаннє лід кайданів скинув,
Учора засуви й замки
Востаннє заіржали в спину.

В тюрмі рожденному, мені
Не пахне волі пишна павіть.
І більш, ніж стіни кам’яні,
Мене бездонний простір давить.

Це теж – тюрма: без ґрат і стін.
І я, що покохав остроги,
Стою один. Мовчить полин.
І ні в кого спитать дороги.

ІІ
На розколошканих майданах
Собою живиться народ.
Сусідять хартії свобод
Із матюками на парканах.

Не ждуть безживні ліхтарі
Ні світла, ні розправ пекельних.
Все крамарі та лихварі
Із душок лупляться пекельних.

В ревучих сонмах недорік
Який я, сестро, одинокий!
Зачим із каторги утік
Народ півдухий і півокий?

Він вмів страждати і терпіть,
Ховати. А прийнять пологи?..
Упала сіть на сто століть –
І де хоч проблиски дороги?!

ІІІ
Серед снігів тебе зустрів я
І взнав, що вічні – тільки ми.
Втекли у невідь сни тюрми
І юрб невдячне безголів’я.

Ми ще прийдем ув інший час
Як маятники, дзвони болю.
Спитаєте, незрячі, нас –
Якою бачили ми волю;

Як через прірву самоти
Ми їй послалися під ноги,
Мов два закохані мости
Над чорним полум’ям епохи.

Я – в’язень твій, і твій боржник.
І вмерти вже не маю змоги,
Бо свято світиться рушник
Моєї вічної дороги.


25.01.94
Київ


***
(Перед виборами)
Перехожий, ти на мене схожий,
Всі ми схожі, як казав поет,
Хоч би восени… на образ Божий…
Коли осінь з нами – тет-а-тет.

Родом із весни, ми в зиму прийдемо,
Всі ми тим подібні, що такі,
Нам би треба – жить, як нерозл?йводи!
Ми ж самі до себе – хижаки.

Це життя – коротке й довгожителю
(Навіть піраміди скінчать вік), –
Так, – поманить одіжжю розшитою –
А вже йти нагому
по той бік.

Перехожий, я на тебе схожий.
Зупинися, погляд зупини…
Хай він буде добрий, не ворожий
(Ми ж усі Адамові сини) –
Щоби день наш завтрашній погожий
Нам не зміг закинути вини…


16.01.10
Київ

КОЗАЦЬКА НОСТАЛЬГІЙНА


Бенкетуймо на чужині,
Розливаймо хмелені вина
У відради свої скляні.
Хай не журиться скатертина,
Хай не плачеться, що на ній
Застоялись ледачі келихи.
Нас заплутає хміль-снодій
У свої лоскітливі пелехи.
Хай зацитькає чужину
Волооке вино південне.
Пий! Забудемо чужину…
Та вона пам’ята про мене.
Не пуска й молитов не йме.
О, прокляття страшне і  дике!
Пий, страждання моє німе,
Без’язике й болючолике!
Лийте, хлопці, іще мені.
Кинь таляр шинкарю собачому!
Бенкетуймо на чужині!
…На Вкраїні заплачемо.


1990

КОЗАЦЬКА ВІДЧАЙДУШНА


І поглянув направо – ліс.
І поглянув наліво – поле.
Хижу темряву – хай їй біс! –
Жодна зіронька не проколе.

Кінь хрипить і рве поводи.
«Повертаймо, козаче! – проситься, –
В лісі вештає півбіди,
Півбіди в злому полі носиться!

Чую: десь причаївся упир,
Виє мертво, зубами ляскає.
Не почує хрещений мир
Смертний дзюркіт крові козацької!

В лісі чорнім – русалок, відьм
Повна кожна ота галявина.
Вже готують мені повіддя,
А на тебе, козаче – савана!»

«Коню! Ти нагая не бач?!
Чи наївсь бур’яну труй-листого?
Де се видів ти, вовчий харч,
Щоб лякався козак нечистого!

Не та кров струмить в козаках,
Щоб себе переляком ніжити.
Що нам п?вбіди по боках?
Нам єдиний лягає шлях –
Посер?д біди та й пом?ж біди!

Коню, брате! Вперед, мерщій!
Душі чисті в пітьмі не губляться.
Україна та хрест святий
Не покинуть нас, не відступляться!..»

… Місяць яро, мов біль, горів
У стежок моїх на перетині.
Напівбіди ревли з боків,
А я мчав собі – посередині.

КОЗАЦЬКІ ДУШІ


Зруйнували білий храм до тріски –
Навіть рівне місце підмели.
Батюшку позбавили прописки,
А ікони – просто продали.

Зі старих парсун козацькі душі
Подалися у захмарну Січ.
Там ніхто їх спокій не порушить,
Хоч ніхто і не поставить свіч.

Вип’ють чарку несвятої з перцем
(Козакам прощають небеса),
А тоді вже з занімілим серцем
Розглядають райські чудеса.

Тільки ж тягне глянути донизу –
І дощами плачуть козаки.
Чи не час виписувати візу
Та гайнуть на землю навпрошки?

Подивитись, що там і до чого,
А земля б їм сили додала…
І козацькі душі просять Бога,
Щоб дозволив одягти тіла.

І в раю сумуючи при брамі,
Прагнуть хоч би відзвуки дочуть,
Як у неіснуючому храмі
Дзвони переплавлені гудуть…


1988

***
(Експромт на прохання учня)

іуда сидить і говорить,
підступно шорошить вуха
нині його часи
сукаються десь мотузки,
підростає його осика,
на якій він незмінно вішається
вже другу тисячу років
мотузка нічому не вчить
осики ростуть гаями
історія йде похмуро
за тінню своєї труни
і можна казати багато
і пластиково сміятись
та крижиною колють у мозку
Вчителеві слова:
– Що робиш роби скоріше
всі думають це про скарбничку
а це про класичну зраду
і скільки осику оту не вирубуй –
на ній виростає мотузка
із питальним знаком петлі.

***
Посаджу я на білого коника
Двадцять років твоєї краси.
Лунко вдарю у срібного дзвоника:
Милий коню, соколю, неси!

Берегами неси, поберегами,
Між зелених моїх батьківщин.
Стануть трави для нас оберегами,
Стане піснею радісний дзвін.

Буде вічним той придзвін підкований,
Будем рідні для верб і ліщин –
Ми з тобою та кінь зачарований
Між зелених моїх батьківщин.


08.89-9.09.96
Капустинці-Київ

***
Рахує равлик…
(Нині що в ціні?
І що заробить на панелі Либідь?..)
Рахує равлик гроші навісні,
Сховавшись у скляний парале’піпед…
А може, все це мариться вві сні,
Вві сні верзеться – п’яний чародій
Переєднав у дикому фристайлі
Одор бузку з парфумами повій,
А древніх брам вигадливі рокайлі
Зі скриньками
на площі віковій?..
(Крикливі ятки й вухом не ведуть:
Міцні полиці не пребудуть голі;
Коли усе на світі продадуть,
Вам правди
зважать – може, що й доволі).
… А равлики слизький свій слід прядуть…
І ждуть.
…Радій же, равле! Спритні руки грій:
В ломбард заклали руно аргонавти.

(Рида Ясон, засліплий і старий:
«Все продане… А де ж купити
правди?..»)


22.03.95
Київ

***
Самотні поети відходять до Лети,
Потрібні поети беруть еполети,
Нездари городять книжки-туалети –
І все!
(… Кого неочікуваного
несе?)
Та прийде поет – як осколок від грому,
Очистить з очей ошуканську оскому,
Дістане з непам’яті ліру знайому –
Як лук!
(… І духом Дніпровим покотиться гук).

Поета воскреслого з диво-країни
Послухають західні темні руїни
Востаннє – бо все безсловесне загине
Колись…
(… Поете від зерна і грому,
                  явись).

***
Був день зелено-синій, був обрій вертикальний –
Бо я лежав зімліло щокою до трави…
Чуткий, аж мов прощальний, наструнено-печальний
Тулився день звичайний – щокою до трави.

Блакитний перешепіт волошок –
і фанфари врочистих верб –
Сьогодні не вчую, як тоді!
Об пагорби неквапно обскубувались хмари,
А серце гнало щеми, мов кола по воді.

Мене, малого хлопця, шукає давнє поле
В нових отавах-травах, що вищі голови…
Та марно, марно, марно – бо більше вже ніколи…
Той день… той щем… і серце – щокою до трави!


17.04.94


ПРО СТАРІСТЬ


… Я молодості й не хочу:
Старому – смачніше жить!
(То в пороньку парубочу
Марнотно життя біжить)…

А сивому – славно, брате!
Незнайдене – не пече,
Незгублене – не шукати,
Неспіймане – не втече!

І щастя твоє – в травині,
У сонці, бджолі, у сні,
У добрій святій дитині,
Що слуха твої пісні.

Щодня тобі – подарунок:
Оцей повноводий день!
… Тим більше, полегшав клунок
Вже виплаканих пісень.

Вставай на зорі з росою,
Радій між калин і верб!
Якби ж не  о т а  з косою –
Настирна, як екс-прем’єр…

Непросто її забути,
Коли вже – з базару шлях…
А тут же
все будуть люди,
Співатиме Божий птах.

Тут будуть свайбИ і сІвби,
СудьбИ, як короваЇ…

… Я молодості й хотів би,
Та хто поверне
її?!.


12.04.10
Київ