Із книги «Пошепки і вголос»

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

Цей світ без нас, напевне б, не збіднів –

Усе в нім є. Та не дає покою

Усесвіт наді мною і в мені

І музика між мною і тобою.

 

Приймає небо перших журавлів,

Тримає гілка яблуко дозріле…

Ти свій цей бачив. Ти його сходив.

А я його в собі перебродила.

 

Відлущилося літо на льоту,

Змарніла осінь і пішла у спокій,

Свою набрало небо висоту,

Прийнявши безумовну одинокість…

 

А ти приймеш розчахнуте нутро

Моїх думок щасливих і невтішних,

Таких, як магму, як гарячу кров,

Що стугонить в тонких прожилках

віршів?

 

А ти приймеш – ні вічну, ні святу,

Що душу розклада по кожній ноті,

В якій слова пірнають в висоту,

В безмежжя неба, схованого в плоті?

                   ***

Це тектонічні виверти доби –

Ні спокою, ні певності, ні втіхи,

Але тримався б світ оцей аби,

Хоч на слонах у всесвіті якихось,

На молитвах незнаного ченця,

На генії, який уми розбурхав,

Подвижниках, героях, на митцях,

Бодай на чеснім слові Деміурга!

На чому-небудь втримався б, бо так

Непевно жити, наче проти ночі

Стоїть, підперши небосхил, вітряк,

Якому вітер самоту наврочив.

А небо креше бурю, і ніде

Чоло не схилиш, руки не зігрієш…

Вітряк у небо поночі іде,

Розвіюючи по дорозі мрії,

На зорі перемелюючи біль,

У сніг мучнистий скришуючи пута…

Іде кудись, як світ оцей, звідкіль

Що далі йдеш, то важче повернутись.

 

                   ***

Окресли вечір в літнім місті,

Терасу, вквітчану геранню,

Де навіть безшелесне листя

Нашепотить твоє бажання,

 

Де чай і час неспішно стигнуть,

І день стає своїм відлунням,

Де не забути кожен вигин

Балконів, арок і петуній.

 

Де цвіт у запах переходить –

Чим ближче ніч,

чим глибше вечір,

Де обережні вгрузлі сходи

Ведуть в нічну непорожнечу.

 

Де проводжають чорнобривці –

Аж присмерк пряно-гіркуватий,

Де так нестримано не спиться,

Де так схвильовано мовчати.

 

Де вже облич давно не видно

І душі неприкрито щирі,

Де ти мені настільки рідний,

Що я сама собі не вірю…

 

                         ***

Осіннє небо сонцем інкрустоване,

Холодна ніжність білих хризантем…

Сьогодні зовсім я не налаштована

Ні чути, ані бачити тебе…

Чи просто – день незвіданого

спокою,

Чи просто – слабкість жити, як жила,

Але іще такою одинокою,

Віджитою такою не була!

Можливо, це –

химерна розпорошеність

Старого саду і думок моїх…

Лишилася жадана і непрошена,

Як голий сад, що ліг під перший сніг.

Зірвати осінь на дощі, віддячити

За ці неспішні сповіді небес.

Яка ж це мука – що тебе не бачити,

Що бачити і бачити тебе…

 

                             ***

Там, де немає нас, у снігах Карпат,

Вечір прийшов давно і розвів вогонь.

Пахне дровами і травами спокій хат,

Кожен тут знає кожного, як свого.

Вечір святий – усюди. Грибний навар

Тягнеться в осінь, зрізану попід ніж.

Кожен в Різдво хоч трішечки, та казкар –

Можна ледь-ледь домислити –

всі свої ж!

Вітер бреде навпомацки,

дме на млин,

Жилки тонких потічків пульсують десь.

Там, де немає нас, ти сходив один

Мало не всі Карпати, мов світ увесь.

Тож і сьогодні ввечері, в розпал свят,

Хай не дивуються й ті, хто живе давно –

Просто, проходячи мимо соснових хат,

Важко не зазирнути в чуже вікно.

 

                         ***

Різдво в смереках тихе і м’яке,

Загусле в ніч, одтворене в безмежжя.

Мольфарка п’є настояний лікер

На зимних зорях у ковшах ведмежих.

Сокрита в кожнім гостра голизна

Під снігом, ніччю, у теплі овчинки.

Мольфарка – добре знають, що одна,

Одна, як тать вночі, одна як жінка.

І що в тій окаянній, там, на дні

Душі жаскої, в капищі глибокім?

Також Різдва безхитрісні вогні,

Потреба в диві і вечірній спокій?

За кого п’є задобрене питво?

Кому несе усі свої трофеї

Від тих, хто молять Бога на Різдво,

А в час біди вертаються до неї?

 

 

                     ***

А ліпше в негоду нема,

Ніж світ споглядати зсередини,

Коли розкошує зима

Слідами грудневого Введення.

Ніщо не сховає єства,

Якщо ми залишені вічності…

Зима набере до Різдва

Вагомості і прозаїчності.

І в тихі заглибини снів,

Куди ми надії проносимо,

Зима проника, як розлив

Холодної течії просині.

І тільки відсіком житла

Від стужі колючого гребеня

Тримаємо грудку тепла,

Мов літо на щедре розведення.

 

м. Ірпінь

  • Interlink Inter

    Чудово…