Іван Низовий

 

Іван НИЗОВИЙ

 

заголовок

 

Соромимось зізнатися в любові

До України,

Й заповзято лаєм,

Що не така вона,

І дозволяєм

Топтатись по святинях чужакові.

Чи яничарства ген у нашій крові

Завівся і приживсь,

А ми й не знаєм,

Що, лаючи своє,

Себе втрачаєм

В ментальності чужій, в ненашій мові?

 

Чи ми лиш тимчасовці випадкові

У цім краю, що мав би стати раєм,

Де ми себе бездушністю караєм,

Соромлячись відвертої любові.

2009

 

 

 

* * *

На перехресті, наче на хресті,

лишився я на самоті з думками:

які ж непрості пройдені путі,

що з року в рік громадились роками

в голгофський пагорб. Сходини круті

впираються в скривавлене підніжжя…

Найвища честь – висіть на видноті,

а не лежати в затишку барліжжя!

 

Зійду з хреста у визначений час,

полишу тінь свою на перехресті,

знов повернусь в безбожницький Донбас

для порятунку душ, які в безчесті

до ідолів сповзаються…

Прости,

мій ріднокраю, – мушу з перехрестя

нести свої скривавлені хрести

знов на Лугань, де чиниться безчестя.

2010

 

 

 

ПРО «СТАРШОБРАТСТВО»

 

Затуліним, Рогозіним,

Бабуріним, Дугіним і т.д.

 

Напівлюбов, напівненависть –

Ворохобня і ворожня…

 

Вже й непосвяченому навіть

Відкрилась давнішня брехня

Про дяківське євроазійство.

Ми ж – європейці без братви

І блату. А російське дійство

Про царство – в нетрищах Москви

Змордовилось. Ми – древні руси

І росичі – трипільська кров

Тисячолітня. Знати мусить

Про це москвин, який ізнов

Кричить про власне месіанство

На полі дикої орди!

 

Імперське ваше росіянство

Ані туди, ані сюди

Не притикається. Тож «брату»

Своя брехня печінку злить

Й пекуча жовч патріархату

З очей азійських цибенить.

 

Ви нагло нашу назву вкрали

Разом з літописами. Ви

Чужу межу переорали

І прилучили до Москви

Чужі народи-антиподи

Й на всіх кайдани одягли,

Отож братами, вряди-годи,

Ви інородцям не були.

 

У вас свого нема нічого –

Лиш гидь малютинська і гнусь,

Та ще доктрина: де прочовгав

Російський лапоть – там і Русь!

 

А вся історія – халтура

Від булгара Карамзіна,

А мова і література –

Зі світового казана.

 

І віра – не московський овоч,

Культура – імпортний товар,

Їх українець Прокопович

Приніс вам, нехристям, у дар.

 

Від Пушкіна, від ефіопа

Вся ваша велич почалась,

А там… відкрилася Європа

Й по ваших весях понеслась.

 

До речі, здирники московські,

Творці халтур та авантюр

З «братів» тверських, рязанських, псковських

І новгородських по сім шкур

Живцем здирали, щоб стояла

Москва мокшанська на крові

І всебожественно сіяла

Без Бога в п’яній голові.

 

Москва імперію творила

По штибу дикої орди

І трупами татар мостила

Шляхи в башкирські городи.

 

Кавказ всепідло воювала

І підкоряла Бухару,

Таймир під себе підминала,

Алтай, Чукотку і Югру.

 

Терпким труїла перегаром

І Приамур’я, й Сахалін,

Жарким хабаровським пожаром

Все перетворювала в тлін.

 

Мою квітучу Україну

Закабалила на віки

І предків мову солов’їну

І в матюки, і в кізяки

Втоптала нагло…

 

Живіть, як люди, й не дрочіться,

Мов ті скажені кобелі,

І в нас, «молодшеньких», учіться,

Як треба жити на землі!

2010

 

 

 

ПОЛІТИЧНЕ, І НЕ ТІЛЬКИ

 

Пили без просипу. Цей безум

Був самозахистом від зла

Комуністичного. Тверезим

Одна дорога лиш була:

Вчинивши зраду, йти у владу

Або ж, пославши тих, з гори,

Найвищої, на барикаду,

В психушку, в дальні табори

Податись. Щоб порятуватись

Від вибору, на час втекти

Від себе, мусив напиватись

І я до стану глухоти

І німоти. Писав агітки,

Щоб заробити на вино

І знов напитись. Хто ти, звідки,

Було співпляшникам все’дно.

 

Тепер не п’ю. І підозріло

Луганська влада позира:

Видать, лихе замислив діло

Й з ним розібратися пора.

Хто я – бандерівець, махновець

Чи гайдамачив по лісах,

А псевдовчений науковець

Мене в злочинці записав

І на брехливій тій сторінці,

В порядку лжекоментаря,

Додав, що всі ми, українці, –

Злочинці: вбили ж бо царя

Миколку; згодом отруїли

І батька Сталіна… Хохли

Союзні добра з’їли,

Щоб москалі не дожили

До всеросійської комуни

Без нацменшин… Цей «докторант»

Порвав усі братерські струни,

Повівся, начеб окупант,

В моїм краю, де він – приблуда

Або не кращий з приймаків…

 

А ще ж Наталка м’ясогруда

І Симоненко з «хохлюків»!

А ще ж луганські патріоти

Оскаженілої Москви

Брудні вихлюпують блювоти

Вустами-пельками «братви

Регіональної»! На матір,

На Україну, Боже мій, –

Від Януковичевих матів

Зчинився цілий буревій!

 

І все ж не питиму. Бо п’яні,

Як молодими ще були,

На розкозаченій Лугані

Ми українство пропили.

2010

 

 

 

* * *

І відлягає на душі… Відлига

сніги розтопить – потечуть струмки

до Вільхової-річки, до Лугані…

Допишеться моя остання книга,

прошелестять останні сторінки –

провісницькі – здогадуюсь зарані.

 

…А за вікном лунають матюки…

То йдуть на штурм останній бандюки,

яких веде червоний піп-розстрига.

 

Тріщить асфальт, ламаючись, мов крига.

2010

 

 

 

УКРАЇНІ

 

Тепер іще пекучіше люблю

Голодну і шельмовану зусюди.

Надіюсь разом з нею і терплю

Наруги, і пересуди, й огуди.

 

І хоч м’яких доріг не простелю

І не зніму з її очей полуди,

Все ж частку її болю переллю

В своє єство – нехай клекочуть груди!

1993

 

 

 

ОСТОРОГА

 

Нас приведуть іще до Крут

Новітні «гетьмани» захланні,

Й закряче знову хижий крук

Над полем брані,

 

Ой, закряче,

І не одна душа заплаче,

І коні захропуть в тумані,

Залізних не порвавши пут!

 

А в березневий каламут,

На проліски блакитні ранні

Криваві ручаї з-під Крут

Хлюпнуть, неждані…

 

І неначе

Не був звитяжним ти, козаче, –

Знов «муравйовці» окаянні

Тебе в глухий загонять кут…

 

Ми несемо тягар спокут,

В своїм краю чужинцем гнані,

Від тих,

Не перших наших,

Крут –

І до останніх…

1993

 

 

 

* * *

А в дитинстві не раз мене бито,

І за діло – суди не суди:

За конем потолочене жито,

За обнесені нагло сади;

 

За відірвані ґудзики били

І розбиті у школі шибки…

Справедливо караючи,

Вчили

Шанувати порядок людський.

 

Виріс я. Ні святим, ні злочинцем,

Слава Богу і людям, не став,

І багато чого я навчився,

Й задовільні оцінки дістав.

 

І життям задоволений ніби

(До уваги дрібниць не беру),

Маю чесний свій хліб

І до хліба,

І радію малому добру.

 

Україну люблю – свою матір,

Мову рідну і пісню сумну,

В небі – Шляху Чумацького ятір,

Глечик місяця, що на тину;

 

Недоглянуті предків могили –

Все люблю,

Злу тяжкому на зло…

Лишень раз у житті мене били

Не за те,

За що треба було.

Били грубо, жорстоко і яро,

Вдосконалюючи удар,

Комсомольських дружин яничари

Лиш за те, що не був яничар,

Що посмів цитувати прилюдно

«Заповіт»,

Що лишив нам Кобзар…

 

Особливо ж старався прелюто

Яничарських дружин комісар!

«Ти – бандєровєц, мать твою в душу,

Да таких ми… в распил і разлом!

Єслі випливеш, сука, на сушу,

Будеш вєчним ванючім хахлом!»

 

І давно це було, і – недавно…

Що ж змінилося в нашім краю?

Сучать суки мотузку-удавку

На розігнуту шию мою

 

Та плетуть канчуки із сириці,

Та вигострюють зуби-шаблі,

Щоби змусить мене покоритись

На моїй – українській – землі.

 

Я ж не маю ні люті, ні зброї

(Є лиш слово, і те – в ланцюгах),

Щоби дати чужинцю-заброді,

Пересиливши страх, по зубах.

 

Видно, мало нас «братики» вчили

В таборово-радянській землі,

Щоб ми так Україну любили,

Як вони ненавидять її!

 

«Старший брате»,

З я кого ще боку

Ти мене братолюбно утнеш?

Я ж тобі підставлятиму щоку,

Доки ти й кулаки відіб’єш.

 

Я кмітливий,

Засвоїв науку:

Бий того,

Хто в оселі твоїй

Та на тебе ж підняв злую руку –

Бий!

Це праведний буде двобій.

1993

 

 

 

* * *

Ми кров чужу дарма не проливали,

Не їли хліба із чужих полів,

Свій край від азіатської навали,

Від цісарів, царів і королів

Ми боронили.

 

Вчімося ж любити

Незганьблену історію свою,

Яку в нас підло вкрали московити,

Не здатні нас осилити в бою.

 

Пожовклі та нетлінні наші кості

Розкидала недоля по світах,

А в нашому краю

Незвані гості,

Зложивши кості, перетліли в прах.

 

Все прахом стане, що на нас повстане

Оружно – наш чорнозем збагатить.

Наш гордий злет,

Відродження останнє

Не зупинити й кров’ю не залить!

1993

 

* * *

Це все твої, Україно, сини, –

Можеш пишатися ними чи ні, –

Тільки ж за тебе вмирали вони,

Богу віддавши або й Сатані

Душу свою – за твою благодать,

Мачухо-мати своя-нечужа,

Щоб на заклання тебе не віддать

Хижій жадобі чужого ножа.

Твій – степовий самородок Махно,

Симон Петлюра – поріддя твоє…

Випий за них перегіркле вино

(Дяка Всевишньому, в тебе воно

Досі ще є!)

Не забувай, що Бандера Степан –

З лона твого

І тобі присягав,

Що ні червоний москаль-басурман,

Ані варшавський задрипаний пан

Вже не піднімуть свого батога

На українство!

Тепер не кляни

За самозгубно-кривавий кінець –

То все твої, Україно, сини

Кожним ударом пробитих сердець!

То все твої, Україно, хрести

По закордонах, по всій чужині –

Ти їх сьогодні навіки прости,

Кращих своїх

безталанних

синів!

1995

 

 

 

* * *

…вони іще, мов таргани

Голодні,

Будуть лізти

У нашу хату,

Бо вони

Справіку хочуть їсти.

Вони їдять усе підряд,

Не лишень хліб та сало,

Свинячий рот, мов земснаряд,

Жере й жере – все мало;

Все мало смажених курчат.

– Давай живого м’яса! –

Кричить московський «демократ»,

А з ним і ласа маса.

Все мало вин і горілок

І прочих «їм» напоїв –

Під солонющий огірок

Налий крові терпкої!

…вони іще, мов сарана,

Впадуть на наше поле,

І здичавіє сторона,

Й постане поле – горе.

Їм, живоїдам, все одно,

Хто їх орду очолить,

Чи полукровка Жиріно…

Чи вишкребок Грачових…

Аби лиш визначив, куди

Направити ординців

Хмільних, веселих і рудих –

Гуртом – не поодинці!

1995

 

 

 

* * *

Вперед, безсмертні антиподи!

Тумани. Тумени. Пітьма.

Кудись поділися народи.

Племен – і тих уже нема.

Катма. Лиш виродки. Ордою –

Орда! Стихія. Пил і пал.

Землею, вітром і водою,

Наперекір і наповал…

Вас тьми і тьми.

А нас – мільйони.

А в нас немає Спартака.

Нас чорні ворони й ворони

Склюють – живцем – до кістяка.

Дощенту витопчуть нас коні

На гусеничному ходу…

Та ви у нашім безборонні

Свою ще стрінете біду!

Ще падлом станете на падлі

І розпорошитесь в траві,

Бо ж не усвоює нападник

Отруї нашої крові;

Не перетравлюють чорнозем

Чужинські шлунки натщесе…

І віділлються кровосльози!

І вихор сміття рознесе!

1995

 

 

 

РОСІЇ – ЗАМІСТЬ КОМПЛІМЕНТУ

 

Все те, що ти надбала за віки,

Точніше ж «назбирала» по «українах»,

Розміняно давно на пишні балачки

І з більшовицьким розмахом розкрадено.

 

Тепер ти знову тужишся в імперію

Перетворитися,

Піднятися,

Щоб знову цілий світ

Продовжував тебе

Боятися, боятися, боятися!

 

Сусідко, прохмелись і подивись

Тверезо, як ізроду не дивилася:

І Миргород не той, що був колись,

І Хорол-річка теж перемінилася.

І ти вже не цариця, як була,

Розряджена, розбещена й нахарчена…

У затінку двоглавого орла

Всесвітньою зробилась ти

Прохачкою!

1995

 

ПОЇЗД «ЛЬВІВ–ЛУГАНСЬК»

 

Від Сяну до Дону –

Із дому й додому:

У Львові мій син,

А в Луганську дочка…

Вистукує поїзд:

– Нікому,

Ні-ко-му

Мостів не зірвати

На наших річках!

 

Луганські степи

Й галичанські підгір’я –

Між ними пульсує

Аорта Дніпра…

– Ні-кому

Ні-ко-ли

Не вбити довір’я

Між нами,

Синами

Дніпра і Добра!

 

Із дому – додому…

До болю знайому

І рідну до щему

В промінні дощу

Люблю свою землю

Й ні-ко-му

Чужому

На неї, святу,

Зазіхань не прощу!

 

Від Сяну до Дону

Немає кордону,

Нема перепони

Думкам і пісням –

Живем по-своєму

Людському закону

Й ніхто не накине

Ненашого

Нам!

1999

 

* * *

Богданів багато,

А Хмеля – ні жодного.

Чи їх не було,

Чи спились нанівець…

Слова – пережовано

І заангажовано

В гетьмани не тих, –

Тож нехай йому грець!

 

Урветься терпець

Нерозумному Йванові –

За вила він схопиться

І за косу,

І виростуть знову

Могили курганові,

А землю птахи по степах

Рознесуть.

 

Така наша доля:

Суцільними ранами

Кривавиться

Край

Самозгубних

Сердець…

 

Посієм Богданів,

А вродить Іванами –

Все той же врожай…

 

І нехай йому грець!

2001

 

СУЧАСНІ ЯНИЧАРИ

 

1

Земля таких не прийме,

Не пригорне –

Відторгне чужорідні їх тіла,

Дарма,

Що за століття прийняла

Не одного чужинця в лоно чорне.

 

Так то ж чужинця –

Він своєю кров’ю

Родючість чорноземну збагатив,

І Бог його могилу освятив

Навіки всепрощенням і любов’ю!

 

А ці – домашні виродки –

Чужіші

За чужину по мові та крові:

У них нема і Бога в голові,

Вони самої підлості підліші,

Вони й посмертно –

Як своїм життям –

Отруять землю сморідним гниттям!

 

2

…і прокляне і вас, і весь ваш рід

Народ від Сяну аж до Дону!

 

Ганебне все ввібрали ви

В клітини мозку, в капіляри

Крові:

Рідніші для Москви,

Для України ж – яничари

І вседушителі!

Для вас

Пісень не буде – лиш прокльони,

Гвардійці п’ятої колони,

Ошмаття вироджених рас.

 

Ви отруїли нам ґрунти –

Чорнозем вмер і вже не родить

Там,

Де москаль до вітру ходить,

Огиджений до блювоти.

І ви – за ним,

Бо ж ви – братки,

Бо ж ви – союзнички досмертні,

Не українці –

Пе-ре-вéрт-ні,

Перéвертні-москалюки.

 

…минуле можна перейти і вбрід,

Та не минути наслідків прокльону!

2003

 

* * *

Є тема: поет і система.

Її взагалі й зокрема

Я вивчив… Існує система.

Поета в системі – нема.

 

Нема на поверхні поета –

В безодні, яка не мілка,

На дні десь чадить сигарета,

Немов би пригаслий вулкан.

 

Чи вибухне знову, чи вгасне

Навіки – система не зна

І знати не хоче. Це, власне,

Проблема найглибшого дна.

 

Поети в систему не вхожі

(Хіба що в системну тюрму),

Оскільки ніскільки не схожі

Вони на систему саму.

 

Оскільки відверто ворожі

Всіляким системам вони,

До того ж – посланники Божі…

Й крім всього – народу сини.

2003

 

ТІ, ЩО ПРАВЛЯТЬ НАМИ

 

Для простих ця каста геть закрита

(Біла кістка і блакитна кров?):

Несвого до каси і корита

Не підпустять ні на крок.

 

Хитро так назвалися: еліта

(З грязі – в князі, з хамів – у пани?) –

Дожирає рать несамовита

Україну, Боже, борони!

2004

 

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

 

Гадюкою вповзає в Україну

Правічний «друг» із путінським лицем,

Несе руїну в нашу кураїну

І в нашу душу щиру та наївну

Знов повіва північним вітерцем.

 

Та хто ж об нас іще чобіт не витер

За три століття?! Друзі-вороги

Роздмухують такий вогненний вітер,

Що спалить наш святий

Софійський вівтар

І заметуть наш вічний слід сніги!

 

Кому ж іще, брати мої, не ясно,

Що вечоріє знов – заходить ніч,

І нас не порятує Переяслав,

Бо ми самі спалили передчасно –

Хай віртуальну – славну нашу Січ?!

2004

 

ОДА ВІРНИКАМ ІМПЕРІЇ

 

Доволі епіграм,

бурлесків

і пародій –

Пора вже й возлюбить,

Як я люблю собак…

 

Складаю оду кращій у природі

Породі найвірніших посіпак.

Служіть – хай з вами буде

Божа поміч

І вивірений долею талан,

Нехай благословля вас Прокопович,

Породи зачинатель, Феофан.

 

Хіба ж не ви столицю над Невою,

Столику і стоглаву, вознесли

Над ріднопервозванною

Святою –

В чужого воза Київ запрягли?!

 

Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом

Пропах в степах – і став уже не наш,

Щоб Катерина – шльондра і псяюха –

Читала свій німецький «Отченаш»

Татарам і козацьким отаманам,

Своєю «вотчиною» нарекла

Дніпровський край,

І в балтицьких туманах

Ріка Молочна кров’ю потекла?!

 

Історія – закуска лиш до брому,

А бром – інтелігентський самограй:

Живучий вірус давнього синдрому

Додавлює до краю ріднокрай!

Історія… Петро згубив три сумки –

І Сумами місцину наречем,

І порухи незгідливої думки

Пересічем, як Січі крик, мечем.

 

«Ай, дар пріроди!» – ляпне Катерина, –

І потече «охрещений Айдар;

«Вор скла…» – і Ворскла,

славно,

мов дитина,

«Татуню, – пролепече, – добрий цар!».

 

Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –

Хрещеники московської куми,

Мов не було ні скитів, ні ногаїв,

Мов не жили тут вольницею ми…

 

Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,

Ані тобі Петлюри, ні Махна,

І нас із невідомості-халепи

Расєя-мать виводила одна…

 

На мочарях зусиллям яничарів

В Расєю перевтілилась Орда

Плескатопика,

Виплескана в чарі

Дурман-вина,

Що зветься в нас «бурда».

Пройдисвіти (чи пак землепроходці),

Це ви, ясак збираючи, пройшли

Сибір неісходимий

Й на Чукотці

«Ісконноруських» мамонтів знайшли.

Це ви

Хіву,

Заховану в барханах,

Полоном

В лоно матушки-Москви

Привели на мотузяних арканах

На розтерзання –

Втіху для «братви».

Це ви Кавказ прикоськували гордий

(Та й нині ще продовжуєте – ви),

І після «героїчних» ваших мордів

Кривавляться сліди в димах трави.

Це ви в Державній Думі і сьогодні

Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,

Завжди готові,

Путіноугодні,

До новозавойовницьких «звитяг».

Немає в світі ворога лихого,

Підлішого за бувших родаків,

Праправнуків козацтва низового,

Москви червоно-білих приймаків!

Складаю вам розлогу антиоду,

Можливо, й запізнілу,

Та однак

Нагода є ославити породу

Клонованих московських посіпак.

 

Я з москалем сваритися не буду

Й могоричу йому не піднесу,

І в суд не позиватиму,

Бо ж суду

В нас чесного немає –

«Фількин» суд…

 

І рідного – в минулім – яничара

Не братиму на мушку,

Хай живе

В чарівнім світі

покидь і почвара,

На посіпацькій службі

жили рве!

 

«Реве та стогне

(вічний!)

Дніпр широкий,

Сердитий вітер

(віщий!)

Завива…»

Неспокій мій не спатиме,

Допоки й

На посіпаках царствує Москва.

 

Не сплю і я.

Не сплять мої собаки,

Досмертно вірні й так,

Без ланцюгів…

Дасть Бог, діждем:

Останні посіпаки

Відхлинуть до московських берегів –

Служити чужині…

 

Ми ж будем жити,

Миритись між собою після чвар,

І більше не діждуться московити

Поповнення – скінчився цей «товар»

На берегах дніпрових…

Дай-но, Боже,

Щоб витекло із нашої крові

До краплі все ганебне і вороже

І відригнулось

матірно

в Москві!

2004

 

НАБОЛІЛЕ НЕ ТІЛЬКИ МЕНІ

 

Літературні «генерали»

(Чи на новісінький лампас,

Чи про запас) всі гонорари

Повідбирали ласо в нас.

І відповідно ж, видаються

За наш рахунок – чин є чин,

Їх доньки заміж видаються

За відповідніших мужчин;

Синочки в бізнесі, в посольстві –

З ненашим гонором таким…

…В душі ліричній плаче Сольвейг

І не блокується ні з ким.

Недавно я, услід за Блоком,

Продав за мідні копійки

Бібліотеку – ненароком

Невільний звершив гріх тяжкий,

Бо голодуха – не житуха…

Дарма, що влада повсякчас

Нам віша локшину на вуха,

Мовляв, піклується про нас.

Писання наші не потрібні –

Неприбуткові ж бо вони,

А ми до тих панів подібні,

В яких на трьох одні штани.

З поетів кпинять товстосуми

Й тузи пузаті неспроста –

Безсмертні «Думи мої, думи…»

Ніхто із них не прочитав.

Їм не до шмиги слово Стуса

Відчути; їм не дорости

До Калинця… Одна спокуса

В «еліти», Господи прости,

Гребти під себе, заковтнути

Все, що пооберіж Дніпра,

А всі священні атрибути

Для них лиш брязкальця, їй-пра.

Від Гончарового «Собору»

На них не впала навіть тінь,

А щоб піднятися на Гору

Чернечу – в них нема хотінь.

А до Франка чи Українки

Для них і стежка заросла;

Дістатись їм з хоромів ліньки

Й до рідного колись села…

…Пишу ці вірші не в шухляду –

Надії крихітка ще є

Достукатись, збудити владу,

Донести слово їй своє.

Сусіди й родичі сміються:

«Чого ж наївний ти такий?

Горшки в провінції лиш б’ються

Й кому потрібні черепки?!»

2005

 

 

 

* * *

Поети пишуть не за гроші

Й не за медалі…

 

Вони й без грошей такі хороші –

Куди вже далі?!

І без медалей поети гарні

Й такі солідні…

Хоч на Олімпі, хоч в буцегарні –

Повсюди рідні!

 

Нема в поетів дурної звички

Любити владу

Й творить про неї чи гімн величний,

А чи баладу…

 

Борщу пісного ізнов наївся –

В народ почовгав…

А те, що зовсім нінащо звівся,

Так то – нічого.

2005

 

 

 

* * *

Між свободою і жраттям

Раб завжди вибирає друге –

Легковажить нікчемна душа

Повноцінним життям,

Прирікає його

На фізичні страждання й наруги.

 

В мові будь-якій слово «раб»

Не тотожне слову «свобода» –

В злободенній нікчемності

Край наш донбаський заслаб,

Роз’ятрила до крайнощів

Темні інстинкти незгода.

 

Я цей вірш не писав би,

Якби

На розпуттях сумного часу

Пролунало від краю до краю

Осмислене: «Ми не раби

Яничарського клану…

Ми – сіль трудового Донбасу!».

2006

 

* * *

Їсти нічого… Та й не треба –

зайвий клопіт: зубів нема…

Просто неба така ганеба

між світами між чотирма

розростається! Може статись,

що й рости вже нема куди,

тож не краще вже розпрощатись

з незалежністю назавжди?!

 

Не політик я, не партійний

просторіка, але скажу:

«В самостійності я постійний

навіть там, де в багні лежу!»

 

Топчуть орди мої святині,

облягають мій стольний град…

Україну рятуймо нині,

як і тисячу літ назад!

2006

 

 

 

* * *

Партії. Блоки. А ще й – коаліції.

Ревнощі. Ревище. Бійки окремішні.

 

Перемагають доцільність

амбіції

ревних, найревніших…

 

Колються партії. В прах розпадаються

блочні альянси – вони ж не бетонні…

Все

на свої

на круги

повертається

в цім беззаконні!

 

Юрбочки. Юрми. На черзі – майдани?

Знову – повірити? Не помилитися?

 

Рано ще, Йване, зализувать рани,

рано в раю героїчно роїтися!

2006

 

 

НЕВИЗНАННЯ

 

Обговорення моєї кандидатури

на представлення до державної відзнаки

 

І судили, були, і правили,

Й порішили: бісяка з ним –

Може, й праведний,

Та… неправильний,

Бо надміру… позаземний.

 

На таких не з руки спиратися

В час державницької ходи,

Бо не звик назад озиратися

При наявній загрозі біди…

 

Пре наосліп до незалежності,

«Відрізаючись» від «братів»,

Замість того, щоб з обережності

Пряник визнати і батіг…

 

Не до Орі стремить – до Одера,

Не до Пензи повзе, а від –

Таж такому не те що ордена –

Навіть ордера на обід

Видавати не слід! Обійдеться

Цей вахлак Низовий і так,

А якщо на державу обідиться,

Обірвемо із ним контакт

Доконечно! Нехай отямиться,

З півдесятка напише од

Гетьманам,

А тоді вже й тягнеться

До заслужених нагород!

2006

 

 

МОСКОВЩИНІ

 

Найбрутальніша в світі імперія зла,

ти зосталась такою, якою була

ще в епоху боліт, за купця Калити –

ні на йоту з тих пір не змінилася ти!

Вийшла з темряви ти, щоб жахати світи.

Всі царі твої люті – найперші кати

для народу твого ж!

Татарва і мордва

не забула, як їх мордувала Москва.

Ти в крові потопила чеченський народ

і в герої вознесла розбійницький зброд,

всадовила малого чухонця на трон

й дарувала лівонцю священний амвон.

Росіяни ж слов’яни – одвічні раби

ще тієї ординської раті-гульби,

що лишила повсюди найглибші сліди,

поховавши Росію в Москві назавжди.

2007

 

 

 

* * *

Поети долі не обирають…

Коли надія в душі вмирає,

Поети жереб свій прозирають

І Бог на небо їх забирає.

 

З ким ти зостанешся, державо-зраднице,

Коли останній з нас ляже жертвою

Під колісницю твою, під задницю

Гетьманопику? Ти станеш мертвою!

 

Не родичається душа з пихатими

Псевдомесіями… В піснях відплачеться

Доба, позначена такими втратами,

Й ніщо нікому вже не пробачиться!

2007