Елегія повернення

 

Василь МАХНО

 

І. Елегія повернення

Світлані

Я повернувся додому. Дім має дно і якір.

Дім з іншим домом стояв собі і балакав.

І поки я приглядався до смородини і кульбаби

поки ловив запах всмажених зерен кави

порався із валізами – скинув з дороги сакви

перетирав із цукром горличий голос Савки

 

з якою ми мандрували віршами і папером.

Змінював потяги – готелі – міські квартири

читав з мікрофоном – в опівніч вечеряв

дізнававсь про родинні драми – поводився чемно

нічого не перепитував – нікому не винен

бачився зі старими – знайомився із новими

 

приятелями і пасажирами – у кожнім випадку

не нарікав –  не вимахувався – й не падкав

пригостив бомжа: купив у каварні сніданок

пантрував за словами і лисячими слідами

нюхав бузок молочний – їв польовий полин

і ранішнього туману розсував паперовий дим

 

який вкривав залізницю – станції і чергових

на переїздах авта – на акварелях корови

життя – молоко в бідонах; війна – брудний

камуфляж

література – в книжках – засмічена по фестивалях

роман – це життя при річці – фортечнім камінні

і джинси подерті на лівім збитім коліні

 

якщо я щось не згадаю – то це від дощу чи посухи

від того що пробудились в життя перламутрові мухи

від того що потяги тягнуть порожнечу мовчанки

і можна в зелену вільгість слово своє мачати

і можна прийти до Поштампу – і там тебе не чекають

і можна у провідниці замовити зранку чаю

 

якщо я щось приховаю – то це для письма й чорнила

для тої кротихи що шахту підземну прорила

для джерела що стукає пальцем об камінь керниці

для теплих очей оливкових – темної шкіри кориці

для кашеміру пальта з секонд генду

для того чого не можна знати навіть поету

 

ось так цими днями мені вдалося прожити

і вислухати історії про мінімальний прожиток

також про померлих які у землі але в небі

як заростають кульбабами мури й ґрунти травневі

і фотографію батька дістати якому там сорок

і оптику поміняти – тому що проблема із зором

не все я кажу тому що – таке з «Паперовим мóстом»

кажу що ніяка схима –  ніяка самотність

чи постриг

не пасуватимуть віршеві. Перекладаю життя – старі книжки

і камінь твоєї розмови мені затяжкий

«В неділю – кажу – поїдемо дивитись на чайок й Монток

щоби не підглянув за нами й не вичислив нас ніхто»

 

ІІ.  Прохання

залиши мені господи світла зеленого видрук

і зелених мух які лиш тобі видно

і одну жінку та що насправді світло

ту яку тобі як і мені помітно

і припни мене псом біля неї

накажи пильнувати сади з орхідеїв

 

залиши мені якщо можна просити

її сироти тіла своїми вночі накрити

теплу руку й стебло волосся за вухом

її дивні бажання ревнощі «мухи»

після всіх берлінів й моїх перельотів

дай нам це літо з океаном навпроти

 

залиши мені літо з аличою і білим наливом

опівнічним купанням – й припливом

сліди золоті на пустельному пляжі

не змивай їх – поруч зі мною приляже

зачерпне пісок дірявою п’ятірнею

залиши мене поруч побути з нею

 

залиши на дні яблучного повидла

метелика залиши якого зловила

залиши бджолу яка кружляє над нами

залиши з нами і з ними свій намір

залиши світло нам двом і комахам

бурштин запаяний у прозору кахлю

 

залиши господи хіба це так важко

ти все застебнув на сріберну пряжку

і дозволяєш світлу сочитися з аличі

і коли її рука на вустах моїх і лиці

і коли сироти пробігають вздовж тіла

залиши їй усе що вона хотіла

 

залиши нам тишу й піском шелестіти

залиш нам повітря морське зеленіти

залиши нам яхти й порожній пірс

набрати води у вуха і ніс

дай нам заритися черепахами у піску

і залиши нам меду в полумиску

 

ІІІ. Montauk

якби потягом плестися у Montauk

де комаха згубить свій чобіток

написавши свій комашиний вірш

прочитає тобі – мені – траві

ось і ми забрели на край землі

де станційні будки такі малі

 

допровадив Volkswagen – не помиливсь

якщо нори в піску нариває лис

заривається жук в гарячий пісок

і останній потяг в Нью-Йорк пішов

а на яхтах світять сиґнальні вогні

ми з тобою на березі вже одні

 

п’яні власники яхт та їх моряки

залишили каміння нам і піски

а самі вже пестять своїх жінок

а кити – нагулюють тлущ і жирок

наші кеди з тобою в піску й брудні

але ми сидимо щасливі й одні

 

і тріпоче чийсь повітряний змій

шурхотить ящірка – на якій

переносить Montauk пісок камінці

з океану на берег – кити-самці

допливають на звук до своїх самиць:

не лишають нікому самих

 

завтра потяг прибуде: а нам то що?

хоч напнуться вітрила на яхтах щогл

хоч щасливі жінки повиходять з кают

знов на яхтах співають і п’ють

і чаїне яйце розбите – жовток

і якщо вже край – то це Montauk

 

і якщо у волоссі твоєму будяк

і якщо нам з тобою поїхав дах

щоб на цьому пляжі прожити ніч

щоби я сповзав з живота до ніг

і забути про все: про авто й харчі

про чаїні сни й яструбині плачі

Камінь

коли камінь почне дихати – коли він

стає частиною дому – його стін

стає оком стіни – дверми і брамою

коли тиньк виноградною брагою

зашипить довкола його боків

його не зрушать й десять тисяч биків

 

коли камінь живе у стіні як равлик

коли інший камінь найближчий порадник

і обидва тримають стіну – її сторожа

уникаючи слів і дір порожніх

приглядаються наче щойно осліпли

розуміють що їхні стіни просіли

 

а коли це стіна – не дому – фортеці

коли камінь підставив для неї плечі

він її челядник урядник варта

він довіку мусить її триматись

бо якщо він втече бо якщо зникне

то і військо чуже і їх музики

 

увійдуть до фортеці минувши вухо і око

каменя – загорнувшись в кокон

у парчу туману – у жовток місяця

якогось Божого року якогось місяця

і чи їх стримає розкришена цегла –

сестра каменю – молитва і церква

 

камінь мовчить – каже: «життя вічне»

в мовчанні живе музика симфонічна

пастух що ліниво випасає корову

й кудлатий й просвітлений пес Петрович

пасує до стін і військової справи

говорить з камінням й покусує трави

 

Петрович тримає усіх нас у курсі

у кожнім стеблі і в кожнім укусі

обнюхавши мешт закордонний й шнурівку

коли сторожі розливали горілку

дивився на камінь який з ним торочить

про гнізда в бійницях і яйця сорочі

 

вмурований камінь – повітряний в’язень

вітри і лисиці в фортецю пролазять

минають двірець старе місто і швейну

і небо над замком – то псовий нашийник

який одягає Петрович роками

а камінь – то камінь

Елегія з цибулею

в елегіях жити – у них і зникати

до порожнеч у строфах звикати

до віршів самих – до стану в якому відсутність

до музики в опуклому череві лютні

в утробі цибулі у пульсі серцевім

до станцій кінцевих

 

до слів – затуляючи діри

носити нью-йорк як у кульчиках сині сапфіри

збиратись на потяг – кидати у торбу речі

вдягатись у светер віршованих речень

триматись повітря – шукати поруччя

прощань і розлучень

 

у вас підвіконник – то сад цибулиний

зелена рослинність зими в україні

і шарпання потяга з києва й львова

зелене стебло що пробилось зі слова

з ядра цибулини – з пекучого соку

як лінза для ока

 

елегія з бронхів що говорить про зиму

вона з снігового призову й призиву

вона як брунатний каракуль цибулі

зелене стебло в зимовім караулі

якщо вже й зникати – то тільки в вагоні

в елегії й слові

 

якщо вже читати мій вірш – то зі сліду

якщо вже торбина – то з зображенням Фріди

якщо вже життя – то цибуля набухла

якщо ресторан – то на березі бухти

якщо вже елегія в стані цибулі

написаний вірш призабутий

 

її спорядили з дощок корабельних

з коріння цибулі – з пелюсток сріберних

вона – і сніги і розкиданий одяг

вона – наче струм яким живиться потяг

й стебло вибиваючись з сил цибулиних

тонке як мізинець

 

Літні клопоти

мабуть задощить на Петра і Павла

тому і ночує у квітці бджола

перечитаю стихи і «Діяння»

пиво на столику – пульт на дивані

стіл заливають липневі дощі

пишу і-мейл старшій дочці

 

купа паперів – ніщо не завершено

вірші приходять у гості першими

літо буяє – живуть світлячки

треба придбати чорнильні ручки

переписати османський розділ

у чоловічім й жіночім роді

 

пише ізраїльський мій видавець

«книга – готова лише корінець

зробим світліший щоб більше світла»

як замикається все на івриті

«згода – кажу – сприймається легко

і корінець видно здалека»

 

автомеханік надзвонює часто

радить мені: «пора замінити масло»

«літо – кажу – слушна порада

але я ровером їжджу з дощами

правда іржа вже добралась до рами

всохли смородини два кущі

видно хворіють у липневі дощі

 

мій стіл на веранді захоплює ніч

персик кладу на тарілку і ніж

летять в JFK нічні літаки

присвітять писання мені світляки

при свідках пишу – а як же без них

лягає рядок – і солодкий бензин

 

запахне в повітрі – зависне в дощі

яструб зі сну ув пташинім плачі

то дзвонить дочка – то глипну в фейсбук

тримаються стіни з кириличних букв

пишу ув підвішенім стані

а раптом задзвонить автомеханік?

 

Монгольський диптих

І. Станція Сайншанд

 

Ранішній пес на двірці залізничнім

з білим підбрюшшям – при голоді вічним

щерть – мов зеленку змішали в золі

пахнуть солярка й баранячий лій

близько Китай – ось подати рукою.

чорні вагони з вугіллям й рудою

 

вздовж Трансмонгольського полотна

колія тільки в пустелі одна

тож пасажирський пропустить товарний

у колійовця хворіє напарник

сам обійде до свистка і посадки

потім ще звіт доведеться писати

 

рушив нарешті товарний з вугіллям

потім пекінський який у неділю

може спізнитись – бо буря піщана

десь в цих околицях в Ґобі зірвалась

але чи йде навперейми маршруту

за скавулінням лисиць не почути

 

після пекінського – на Улан-Батор

будуть два пси зголоднілі чекати

порох пустелі – карміном покритий

Данзанравджа що літав до Тибету

шість перероджень – спаковані скрині

і Пустота у піщаній пустині

 

серпень в Саншайді – пора зорепадів

треба в вагоні оцім теліпатись

вірш розпочати – слова не забути

трохи постояти біля Будди

перед яким карамельки і гроші

і зрозуміти який він хороший

 

ІІ. Софта

я читав вірші для зорепаду в пустелі Ґобі

чув як не спить верблюдиця і як у її утробі

ворушиться верблюденя – воно так само не спало

– вдалині фар опівнічний спалах –

вітри нагнали дощу з Внутрішньої Монголії

потяги стукотять по пустельній колії

 

я читаю вірші вбрані в мою кирилицю

для табунів що по зоряному піску пустилися

в ніч перейти пустелю – зранку дійти до кордону

гріються біля вогнища – його вогняної корони

а верблюдиця вирішила поодаль лягти сама

коле її в підбрюшшя жорстка пустельна трава

 

я чекав поки закінчиться серпневе падіння зірок

поки заснуть верблюди й занюхає здобич вовк

поки пастухи і погоничі під небом яке цвіло

хилитатимуться від сну сівши в своє сідло

й на їхніх ногах від кінських черев – кривих

триматиметься дорога якої нема без них

 

«Куди вони йдуть?» – «Не знаю, – каже Софта –

до кордону ще кілька днів – їм потрібен харч і вода»

«А потяг давно уже на кордоні і в’їхав до КНР»

«Який нині день?» – питаю. Софта каже:

«Четвер»

Софта з Улан-Батора хоч теж з кочових племен

вона задирає голову і теж по небу пливе

 

разом із дощем і вітром – за сріблом своєї звізди

«Присвітиш своїм телефоном? – подовше як зможеш – світи»

«Та не проблема – кажу – просто якась туфта»

її піднімає вітер як пучку шерсті – й Софта

бачить нічний Улан-Батор і навіть Улан-Уде

каже що треба в столицю – а поки потяг прийде

 

провідниця принесла чай – дизель запах мазутом

вікно у купе не зачиниш – видно попсуте

монгольський пейзаж – коні кози верблюди

на станційках ранішні сонні люди

дивні якісь монголи: то кіньми а то літають

в джазових клубах відпочивають

 

скільки я не питався на вулицях за Софтою

пучку верблюжої шерсті носив із собою

казав що вона літає з столиці в пустелю

казав що вона джазистка менеджер і пустельник

що в неї пісок на вилицях і на губах пісок

не знають такої монголи –

не точно її описав

 

Жовтий пес

так наче не буде більше персика чи трави

або в єрихонській долині звуку тої труби

або не зародить в наших полях пшениця овес

або не приляже втомлений жовтий пес

так наче не буде більше ніколи тебе і мене

і завтра останній метелик зникне й змигне

 

так наче ми знали й забули важливі стихи

або ми міста або ми в тих містах порохи

або замість серця калатає в грудях горіх

або жовтий пес наче пагорб приліг

а нам видається що персиків жовтий мед

з якого годуються бджоли ріка і поет

 

так наче нам треба найбільше а їм ніщо

або в запитаннях: хто буде? а їм то що?

або не ріка – не свисне у вухо дельфін

або не відбудеться спалах в словах і строфі

або ми забули числа – найперше – нуль

або забагато туману я зранку вдихнув

 

так наче не треба знати – якби ж то знаття –

або скавуління лисиць або вовче виття

або продірявлене серце або золотий погон

або порожній автобус або одинокий вагон

або ми такі самотні – або вже такі дурні

або ми ріка в лисиці або на її спині

 

так наче питаюся в себе і сумніваюся в собі

чи той жовтий колір пасуватиме псові?

або волохатий запах персика є бджолою?

або та лисиця може бути рікою?

або ми не знаєм що місяць десятий жовтень?

що пес якщо з нами то тільки

– кохана –

жовтий

 

Східна ріка

«подивися – ти бачиш? там Східна ріка?»

«вона ходить ногами чи на руках?»

«а хіба ти не знаєш: її носять лисиця і жовтий пес,

що це восьме з семи світових чудес»

хтось насипав води в той глибокий рів

і насіяв кульбаб для синіх корів

 

і тече наче світло крізь отвір дверного замка

і якщо вона світло – то нащо їй ім’я «ріка»?

і якщо твій лисячий нюх як світло тонкий

і якщо жовтий пес ластовиннями золотий

то ріка як вантаж на спині лисиці чи пса

доживе до зими а тоді перетвориться на сад

 

я кажу що дивитись на Східну ріку би зміг

коли пса і лисицю засипле по вуха сніг

і як зсунеться снігом з їхніх спин течія

і як мерзнуть щороку мартини у цих краях

як тече ріка в промерзлих жовтих таксі

і дерева стоять на одній нозі

 

вже надходить сезон: теплий плащ натягай на дім

бо доходить зима до моїх самотніх дроздів

жовтих псів – рудих швидконогих лисиць

на зимовий хліб із озимих пшениць

натягай намордник на пса і готуй на лисиць капкан

їх покине на зиму Східна моя ріка

 

«подивися – ти бачиш смужку?» «яку ж – яку?»

«ну невже ти не бачиш як пес поїдає ріку?

як лисиця зсуває ріку – замочивши тремтливий ніс?»

«то навіщо цей пес із лисицею разом ніс

течію ріки на спинах – в дірявих серцях?»

«бо усе

замикається…»

 

Про кольорових карасів

цілу ніч на острові тихо:

навіть чути як їде трамвай на Сихів

постояльці селяться на Вірменській

знову сніг – фіолетові фарби

прогрівають мотори – блимають фари

відміняють повітряні рейси

 

і так тихо так тихо в моєму домі

так спресовано вірші в одному томі

знаю: хтось потинявся Чортковом

тиньк «Брістоля» і мідь Францоза

в «Бейтінґ Голлов» чортківська проза

все в житті випадково

 

а чому так тихо? і чому та сумно?

і поволі матриса з Чорткова суне

сплять всі в домі – бо пів на третю

накриває волосся прозорі ключиці

хіба можна Чорткова навчитися?

без книжок одного поета?

 

без пояснень його – без амбіцій

кілька днів у містечку – в провінції

пити каву навпроти «Брістолю»

якщо ж тишу не чути й горішок серця

і матрису яка трясеться

вже за Вигнанкою – на полі

 

то не знати чи в цьому містечку

тій що носить волосся по плечі

щось розкаже станційний черговий?

карасі ж наковтавшись Серету

у спресованих віршах поета

у зеленій воді – кольорові

 

 

Нью-Йоркський снігопад

так ніби пробіг дахами – так ніби був

снігом мене засипав – світлом небесних букв

дим з почорнілого комина – ґелґіт гусей

засипаний аж по чубок срібний Volkswagen

мартини сховали голови під пахи

крил – не виїду нині бо сніг як клей

 

у час різдвяного снігу: шукаю загублений файл

що це за вічне шукання? що це за фах?

але повсюди тихо: шурхоту рипання ні

букви згрібаю – зерна пшениці й рижу –

тінь на підлозі залишу

і білу звізду що примерзла в вікні

 

ніяк не знайду того файлу – а що там скажи?

інші зимові вірші в яких і з якими жив

думав не знадобиться – а тут випадково згадав

може поштар підкине – може занюхає пес

можна без того вірша і без

світла яким вагітна кожна звізда

 

тримаю ключі Volkswagen’а: чекаю що снігопад

виб’ється з сили – зупиниться біля ягнят

якщо до заправки залишиться кілька миль

якщо золоті букви з papier-mâché

і якщо мотор ввесь бензин не зжер

і якщо не заслиниться у заметіль

 

якщо ця дірява пам’ять прозора рука і стиль

якщо я хочу забути щалики і текстиль

і вірші які я писав для светрів й книжкових полиць

і запах бензину – і сині сніги сніги

панчоху весільну сповзаючу із ноги

коротшає тінь

і ми вже колись були

 

Зимова віолончель

віолончель зимова в хутрі із росомахи

виймає з футляру беручи її під пахи

передріздвяним концертом тішачи пасажирів

– цей сажотрус тиші –

ось волохаті струни з пам’яті пам’ять тисне

із тлущем зимовим із риб’ячим жиром

 

і пам’ятає оком: втоплені в струни пальці

і пам’ятає тисячі надщерблених варіацій

музику із намулу – в звуках просякнутих шумом

– з течії Східної річки –

все підшивається в тему музичну

розпочинаючи з Cello Concerto Шумана

 

кожного року прочитують рід Давида

звізду яка світлом землю цю придавила

застрягши на вказівному пальці й струні

– бо кожна звізда твоя –

під серцем і навіть в далеких краях

тобто віолончельна музика у тій стороні

 

виросли за цю музику кактуси і моя борода

креслення крил – фундамент і дах

віолончель зимова – і цей зимовий концерт

– досвід який поглибив ріку –

світло звізди – що заливає світ – його

заламаний кут

віолончельної музики затвердлий цемент

 

у кого мені запитатися –

в якої ворони-сороки?

може ця музика стане підсумком року?

може різдвяна звізда – що мерехтить

перламутром

– може слова з паперового мосту? –

бо коли народжується звізда – у неї є свій апостол

і своя музика – і своє бути

 

Книжки

Молчите, проклятые книги!

Я вас не писал никогда!

А. Блок

 

чим здивуєш? пишу книжки

самота вивертає кишки

миші ходять по стелі

прилітає знайомий дрізд

чистить пір’я й зелений хвіст

в паперовій пустелі

 

що нового? читаю книжки

поскидав у прозорі мішки

надсилають – купую – дарують

на підлозі – дивані – в зимі

і чужі видання й мої

на рукописах перезимують

 

а якщо б не писати книжок?

чи розтане синій сніжок?

роздивляюсь зимові тумани

наслухаю перехід мишей

від стіни до найближчих дверей

і чекаю небесної манни

 

а якщо б не читати книжок?

не ходити рядками стежок?

пити пиво й брунатне віскі

не в’язати в морські вузли

що річки тобі принесли

і снігами зависли

 

так минаюсь: читаю й пишу

шурхотить паперовий шурф

де ж ці крила? забув прикрутити

плавники? щоб пришвидшити рух

й волохатий лисячий нюх

не забути б як аркуш зложити

м. Нью-Йорк, США