Достеменна Країна Оз

 

 

Уладь Ленкевич

 

Уладь (Володимир) Ленкевич – білоруський письменник, перекладач, мовознавець і музикант. Народився 1987 р. у Мінську. Гітарист і вокаліст рок гурту “TonqiXod”. Автор поетичної збірки “70% води” (2013), відзначеної премією “Дебют” імені М. Богдановича (2014).

Дотепер українською мовою деякі вірші У. Ленкевича переклали Ю. Завадський і К. Міхаліцина.

 

Ffynon Garw

 

The Englishman who went up a hill but came down a mountain (1995)

Christopher Monger

 

певної миті починаєш розуміти всіляких ацтеків єгиптян і т. д.

он що нам треба: треба мостити гори

щоб наші діти нарешті почали народжуватися з орлиними носами

а не з кирпатими й плескатими

 

мостити гори мостити

продати майно придбати машини обов’язково з кузовом лопати

заступи копачки мішки – усе для того щоб

 

мостити гори мостити

щоб у нас удавалися не тільки поети щоб смерть у літературі

пострівала не тільки якщо кинувся в ріку та не тільки тому що болото

засмокче або мороз а ще й тому що зірвався з гори

 

мостити гори мостити

одну за одною – нехай це буде народний рух і ніхто не керує ним

і не звіряє з планом

щоб мостили нерівно а потім можна буде стежити за тим

як кожна з них отримає ім’я

як поволі деякі покриються деревами і люди доглядатимуть

за своїми плеканцями

 

мостити гори мостити

а тоді трохи пізніше з’явиться національне свято – День Гір

а можливо цілий тижневий фестиваль

на який приїздитимуть позирити іноземці

а на горах ростиме картопля та національна гідність

 

мостити гори мостити

до того ж у проекті є приємний бонус: те місце звідкіль ми

вигрібатимемо землю та каміння для наших гір стане цілком

готовим морем [назва для нього давно валяється без пуття]

 

мостити гори мостити

забезпечити нащадків на сторіччя прибутком із туризму

опануймо себе – підправмо здобуте Ставри і Гаври

 

намостим гори намостим

 

гра в міста

рейки промигочуть – кінострічки смужка

блискавична риска розтини доріг

я не звик на місці бо на місці душно

як іду камінням – то зчиняю грім

 

всяке подальше місто що мушу залишити

чіпляється за ноги всіма коренищами

всяке подальше місто що мушу залишити

починається з останньої літери переднішого

 

і в оцій химерній хмуристій мандрівці

випаде з кишені безвідчутно час

думаю що пошук не пустий можливо

просто підкоряє роль утікача

 

всяке подальше місто що мушу залишити

чіпляється за ноги всіма коренищами

всяке подальше місто що мушу залишити

починається з останньої літери переднішого

 

світязь

 

на-пов-ніть напов-ні…

 

звідкілясь із міського дна

долинає звук до вушних раковин

розплющую те, що під бровами, дослухаюся

 

на по-о-оміч на по-о-оміч на по-о-оміч

 

а, це давно знайомий клич бабуні

що живе поверхом глибше

я був повівся якось, турбував міліцію

сплутали будинок попервах – був напис трохи змитий

дісталися нарешті, стоїмо під дверима

я, дільничний, сусіди пригнічені

 

звідтіль: на по-оміч на по-оміч

каже: не трощитимемо

ти що, не знаєш? це старезна русалка

вона колись кличем у вир хлопців надила

накотила, мабуть, ностальгія

 

щодня між будинків при виритій ним же ямнині

білявий собака невиспаний, проходжу мимо

в одне око глипає, по спині ляпаю

а він листя облизує, усе пильнує господаря

що подався в потойбічну плавбу

 

переді мною пара свіжих городян

вирушили на прогулянку, від них пахне прийнятим душем

брижі та плюскіт автомобілів

 

тут поприживалися  примовка одне до одного : не хвилюйся

та залюбленість на гойдалці хитатися

острах підводних каменів

телефонна мережа то ловить, а то не ловить

тут у думки поринають

а то в разі чого ліпше на час залягти на дно

а діти – діти бавляться в піску та калюжах

 

це місто піднеслося на поверхню

занадто хутко занадто хутко

у мешканців – кесонна хвороба

 

звідсіля зійшло море, залишивши сіль на асфальтах

 

колисанка про рибину

 

візьми мене за руки та занеси туди

в князівство, де не ловить мобільний телефон

де вулиці мостять картоплею яблуком

 

а на правому краї твого пальта

а на правому краї його пальта

живуть казки

 

уже на виднокрузі ми, хутчіш роззуйся

клади мене до туфельки й сама туди ж

полиньмо бджжжжоли поруч нижче густосіяна роса

 

а на лівому краї твого пальта

нетремтливому краї його пальта

бджоляра дім

 

книжки тут пишуть голуби

 

люлі люлі люлі

налетіли гулі

сіли на воротях

в червоних чоботях

 

мовби ті чоботи

у книжок обгортки

 

жовтіє самотня рибина в ставку

скидає луску, а та випливає

прибираючись листям зів’ялим

 

оголися і стань люстерком

 

***

 

я не горянин

і навіть не народився в країні

де є інші гори, окрім лисих і святих

тому, потрапивши на місце, де є зелені

порослі деревами, просто з каменю гори

гори, на які налізає імла, зігнана в купини, –

можливо, насправді, це хмари

але звісно ж вони там, уверху, а якщо на рівні очей –

значить туман

тут наляканий він погрозливим виразом обличчя вершин,

клубочиться

отож, потрапивши туди, де все це існує

я не можу вигадати належної метафори

бо найпевніше місцеві письмаки давно понавигадували

я просто можу дібрати кілька слів, на які все це схоже

 

спершу з горами, як і з людьми іншої раси: вони всі на одне обличчя

й ти здатний розрізнити їх лише за розміром

і наявністю / відсутністю рослинності :

ота маленька та обросла

а та цвяшкувата і значно більша

 

потім, коли трохи довше на них дивитися

на думку спадає вся ця класична фішка

про героїчність їхніх постав

непокору і всі ті образи поетів

яким вітровій роздмухує волосся

 

але хоч як я намагався відпиратися, однаково цей пафос обснує

шляк би його, небезпідставно, бо якщо ти над оболоками, то є лише

єдине пояснення ситуації: ти на небі, а якщо ти на небі

то, хай йому грець, про що ж іще думати, як не про вічне

 

о покривджений віку

о епохо білліту

 

***

 

це і є достеменна країна оз

жодних тобі ураганів і коловертей

жодних тобі гостроверхих капелюхів

ні сліду жовтого бруку та інших небилиць

достеменна країна оз

поле а посеред – стадо створінь

із вилупленими очима як у Дроздовича  –

саме як у Дроздовича як лев Олени Кіш

і є надія що ніщо не примусить їх рушити з місця

і є надія що ніщо примусить їх рушити з місця

бо я хочу не хочу всіх цих лісорубів страшил та окулярів

 

досить того що я чую як перемовляються між собою смарагди

 

Морозна

 

коли вона підбирається

стоять уклякаючи

не заводяться авто

скрижанілі пернаті падають

пробиваючи лобове скло

розсипаються бризками

під ногами хрущать

під колесами – тим більш

ми з тобою сміялися

голосами дітей

у дворах закінчених шкіл

 

до неба не долетівши

сміх ціпенів між галуззя

і проводів

та навіть вікон горішніх

не досягав ніби холод

шарпнув за хвіст

 

а потім я мовби жартом

знічев’ячка прив’язав

до її екіпажа

рукави власного пальта

і мене потягнуло

у незвідану північ

просто до третього півня

на світло повні –

 

я сніг ліси як руни

я снив: я візерунок

 

від морозу заніміла щока

я однак не прикрився підставивши іншу

і вже як задубів достеменним небіжчиком

я зрозумів: це ж поцілунок ніжний

хотів був одмовитися відпекатися

з обіймів визволитися

 

але не слова в голові крутилися

тільки таблиця

множення

 

безтямний холодний хлопчик

викрадений і подоланий

 

я обморозив руки

об ваше поводження

 

***

 

ми ходили пошепки, щоб не сполохати опалого листя

 

дерева умисно чорніли

вони чекали на сніг і полювачів –

природа хотіла бути мальованою

 

режисери затягували фільми, а небо – хмари

моя доля ґрунтувалася на реальних подіях

 

сонце в метро ховалося, шугало там по тунелях

 

уже зчорнілі дерева колисали туман

він чекав, а вони засинали під власне гойдання

туман, як немовля, вислизав із дерев’яних обіймів

і повз

а потому постаршав і пішов

дощ

 

ми ходили пошепки, щоб не сполохати опалих

листочків

вони злітали до нас на долоньки

тихо лоскотали руки дзьобиками

 

З білоруської переклав

В’ячеслав Левицький

№14 (202) 14 липня 2017