Інтерв’ю під назвою «Борис Олійник:
«Нам треба провести сковородинізацію всієї України» було опубліковане на
сторінках тижневика Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка
«Слово Просвіти» у №48 (685) за 29.11.-05.12.2012 р. Пропонуємо увазі
скорочену редакцію газетної публікації кореспондента видання Володимира
Коскіна.
‑ Борисе Іллічу, Ви тривалий час були у владі,
перебуваючи з нею у конфлікті. Які конфлікти, які спротиви були найбільш
доленосні?
‑ Я не
сприймав себе владою, яка мене висувала. Для мене головне ‑ чесно виконувати
свою роботу, навіть ту, що нав’язали. Влада це щось перехідне, сьогодні ‑ одні,
завтра ‑ інші. Я кілька разів летів сторч головою вниз. Але був спокійний, бо
коли повертався до своїх, вони вигукували: «О, нарешті блудний син повернувся в
лоно церкви». Зловтішань зазвичай не було, хоч не обходилося без заздрісників,
це одвічна категорія. Проте не було жодних трагедій, що все полетіло
шкереберть. Наш час буремний, іноді потрапляєш майже на той світ. Але є
пристойні люди, не всі сахаються від тебе під стіл, а за змогою рятують,
допомагають виборсатися з павутиння підступів.
Я десять років
був секретарем парткому Спілки письменників України за проханням-наказом Олеся
Гончара. Сказав йому: «Та я ж ніколи цим не займався». – «Треба заткнути
дірку, ми знаємо, що ти за натурою не партбос, але там сунуть такого, що не
доведи Господи, буде горе». На два роки умовили. А вийшло ‑ десять. Я гордий з
того, що при моєму «комісарстві» не було нікого посаджено…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Доводилося
боротися з іншим маразмом, зокрема, з нашестям промислових монстрів. Особливо
тяжко дався Канів. Це ж треба було додуматися ‑ на лівому березі Дніпра
навпроти Тарасової гори споруджувати екологічно шкідливе підприємство, та ще й
з трубою, яка була б вищою за пам’ятник Шевченкові. Тоді я йшов як на амбразуру
‑ голова уряду змушений був підписати розпорядження про заборону будівництва. І
тоді ж разом з громадою зупинили божевільний проект перекидання забруднених вод
Дунаю в Дніпро, змусили заморозити будівництво атомних станцій у Криму й
Чигирині…
‑ Сковорода вважав: «Щоб пізнати Бога, треба пізнати
самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі».
«Вірити в Бога не значить вірити в Його існування, а значить ‑ віддатися
Йому та жити за Його законом». «Святість життя полягає в робленні добра людям».
Які Ваші
стосунки з Богом? Чи близькі Вам наведені думки Сковороди? Ваше розуміння Бога?
‑ Сковорода
був вірянин, адже навіть церковні автори підкреслюють: «Вільний церковний
мислитель». Він вважав, що не обов’язково йти до Бога у церкву, головне, щоб
він був у серці. Тому й не дуже шанував служителів культу. Прагнув спілкуватися
з Богом напряму.
Я не приймав
церковних таїнств, та оскільки я з родини селянської, з роду православного,
сповідую всі його принципи, бо вони дуже славні. Якби ми їх дотримувалися, у
нас не було б такого розбрату в суспільстві.
Я глибоко
шаную віру праотців своїх і знаю, що є щось вище, чого не можу визначити, чи це
згусток енергії-матерії, чи це Господь Бог в образі й подобі людини. Втім,
обличчя Бога-Отця ніхто не бачив, за винятком, може, апостолів. Але в те, що є
щось святе, вірю. Шаную вірян, церкву, її роль у суспільстві й просвітництві.
Глибоко поважаю віру й особливо у моделі православ’я, та це не означає, що я
відкидаю інші релігії, просто мені це найближче.
‑ Я коли відчуваю, що мовне середовище деформує, беру
твори Коцюбинського, Григора Тютюнника, поетів і вони повертають відчуття мови.
А до яких імен звертаєтеся Ви?
‑ Мовна
стихія Панаса Мирного лягає мені на серце, бо вона наших полтавських країв.
Коцюбинський, безумовно, це виший клас. Цікавий мовний аспекту Василя Земляка,
колоритний варіант, аромат інший. Андрій Головко ‑ прекрасний мовний ряд, пливе
без натуги, без роблення. У Олеся Гончара розложиста мова, не скута умовностями
і красивостями. У Михайла Стельмаха ‑ соковита.
А Григір
Тютюнник, я певен, входить якщо не в п’ятірку, то в десятку найкращих світових
новелістів. На лапідарному квадраті відчуваєш таку глибину! В одному оповіданні
можна проглянути історію народу, і його перспективу теж, хоч там невесело
написано. Євген Гуцало ‑ мовний велетень, його твори пересипані метафорами і
прислів’ями. Володимир Дрозд ‑ справжній письменник. Валерій Шевчук. У нас
літераторів вищого ґатунку ‑ дай Боже. Всіх не називатиму. Покоління
шістдесятників дало взірці, які після люфтпаузи 20-40 років надали новий
імпульс українській літературі, зокрема мовний.
‑ Як Ви примудряєтеся у поважні роки писати таку
потужно молоду, інтелектуально-емоційну поезію, яка безупинно набирає висоту?
‑ Коли були у розквіті
поети-шістдесятники, я віддав себе журналістиці, а це була сублімація енергії(сміється). Тому тепер я поезію видаю
на-гора.
‑ Якою є ситуація з висуненням Вас на Нобелівську
премію? Адже Ви гідні її…
‑ До
Нобелівської премії треба ставитися веселіше, тим паче, що у нас були справжні
претенденти. Володимир Винниченко номінувався, і це був би справжній нобеліант.
Микола Руденко за всіма параметрами підходить. Ліна Костенко. Я, звичайно, дав
би її Григору Тютюннику.
Отже, є у нас
гідні письменники. А ми ‑ загал, працюємо у міру своїх сил і можливостей на
рідну словесність, яка безсмертна, а ми в ній смертні.
‑ А хто Вас рекомендував до Спілки письменників
України?
‑ Володимир
Миколайович Сосюра, вважаю його класиком. А ще давали мені рекомендацію у
Спілку Павло Усенко, критик Юрій Бурляй. А вводив у літературу Павло Григорович
Тичина. Він ‑ переконаний сковородинець, серед його поем найфундаментальнішою
можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою значного обсягу.
Писав її протягом чи не всього творчого життя.