«Але де ж, і коли без жертв була здобута воля?»: спогад про Олексу Тихого

 

У наш час важко уявити, що тебе можуть ув’язнити лише за те, що захищав власну думку.  Не за розбій чи погром, а за публікацію в газеті чи протест.  1 лютого відбувся вечір-спогад про українськогодисидента, правозахисника, педагога, члена-засновника Української гельсінської групи Олексу Тихого.  Недарма організатори обрали для проведення заходу саме Міський будинок учителя, адже Олекса Тихий все життя був відданий викладацькій діяльності, прагнув навчити молодь захищати свою думку, так як робив це він. Згадали моменти життя не лише правозахисника, але і його побратимів, які своїми поглядами, боротьбою та силою творчості довели національну ідею до широкого загалу.

Володимир Тихий поділився з гостями історією про свою родину, розповів про батька те, чого не пишуть в газетах – про особисті побачення у в’язниці, перепоховання батька і його останні думки.

Читали вірші та листи, близькі друзі розповідали про його тернистий шлях, а ті, хто розділив таборову камеру для політв’язнів, ділилися найболючішим.

Звинувачення у «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї», засудження та позбавлення громадянських прав не зламали Олексу Тихого, чого не можна сказати про його здоров’я. На своє останнє побачення з синами його вже вели під руки.

Як і багато українських класиків, Олекса Тихий помер не на Батьківщині. На поховання допустили лише чотирьох чоловік – його сина Володимира, працівників міліції та тюремної лікарні та водія. Лише через п’ять років родина отримала дозвіл поховати батька на рідній землі. 1989 року його прах перепохований на Байковому кладовищі в Києві поряд з прахом його товаришів й побратимів  Василя Стуса та Юрія Литвина. Вшанували пам’ять дисидента і на його рідній Донеччині – запланований проект проспекту, що з’єднає чотири міста Донецької  області: Слов’янськ, Краматорськ,  Дружківку та  Костянтинівку.

 

Анна Дрофа

№3 (191) 10 лютого 2017