З матриці пам’яті Олександра Шугая

 

Приводом для публікації цього інтерв’ю стали уривки з письменницького щоденника, що має вийти друком окремим виданням. Імена, прізвища, події, пов’язані з відомими людьми, раптом нагадали конкретні обставини, що потребували уточнення і роз’яснення самим автором записів. Адже в письменниках нотатках йшлося про Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Багряного, Матвія Шестопала, Григорія Тименка, Івана Дзюбу, Валерія Шевчука, Григора Тютюнника…

 

Пане Олександре, в журналі «Дзвін» (ч. 11, 2017 р.) надруковані Ваші щоденникові записи  1960 – 1970 років «Карби на серці, або Самопізнання в льодовиковий період». Чим Ви керувалися, коли наважились відкрити свої потаємні думки, занотовані у дуже непростий час?

Саме ці потаємні записи й допомогли мені тоді вижити, не зламатися. Як homo sapiens, я мав неабияку потребу висловитись. Писав новели, повісті, про які схвально відгукнулися  Іван Дзюба, Валерій Шевчук, Олег Чорногуз, Дмитро Білоус та інші. Але надрукувати не пощастило жодного рядка. Уявляєте? Як тут не відчаятись! Паралельно я віршував. Ще 1966-го видав поетичну збірочку «Ромен-цвіт». І все ж хотілося  глибшого, більшого осмислення того, що бачив і відчував. Як журналіст, спілкувався з відомими вченими, зокрема академіками Шубенком-Шубіним і Некрасовим, писав про них у  журналі «Знання та праця». У відвертих розмовах ці вчені були моїми однодумцями, проте офіційно треба було писати зовсім інше. Усе це й наштовхнуло мене на потаємні записи. Я знав, що ризикую, але іншого виходу не бачив. Не раз хотілося мені спалити свій щоденник, як це зробив колись мій батько (він теж вів щоденник), проте якась вища сила все-таки не дала, вберегла. Я сумнівався, чи оприлюднювати ці записи нині. Слава Богу, вибороли той час, коли можна сказати правду. Але цього мало. Наша правда покрита хмарами підступної брехні, лукавства, елею. Треба боротися за українську Україну за духом, за своєю суттю. Щоденник я вів піввіку тому і виключно для себе, але раптом відчув, що він актуальний і нині. Завдячую головному редактору Юрію Ковалю, який  переконав мене, що записи треба надрукувати. Певна річ, зі значними скороченнями. За обсягом вони тягнуть на окрему книжку. Але де взяти кошти  для видання? У державі немає цілеспрямованої, далекоглядної  національної політики.

 

Вам пощастило на своєму життєвому шляху зустрітися з унікальною людиною – Борисом Антоненком-Давидовичем – письменником, який для класичної української літератури явив чудові зразки прози, публіцистики, літературної критики. Його творчий спадок належним чином і досі не поцінований, а його життя так і не стало для більшості українців прикладом самовідданого служіння українській нації. Чому?

Так, мені пощастило знати особисто Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, хоч я ніколи не був нав’язливий. Ця людина – взірець незламності і служіння Україні. Як палко шанував Антоненка-Давидовича Іван Багряний, про життя і творчість якого я вже багато писав.

До речі, свого часу я ініціював назвати іменем Бориса Антоненка-Давидовича одну з вулиць у Києві. Цього листа до влади (його друкували в пресі) підписали Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Лесь Танюк та інші, тепер, на жаль, уже покійні. Треба, щоб хтось постійно й неухильно займався увічненням пам’яті наших світочів. Урядовці, чиновники налаштовані байдуже, іноді навіть вороже. Звідси причина, що для більшості українців Борис Антоненко-Давидович виявися просто… забутим.

 

Ваші перші спроби в літературі пов’язані з двома особистостями, які зробили колосальний внесок у розвиток літератури і літературознавства. Це – Валерій Шевчук та Іван Дзюба. Складається враження після прочитаного, що Ви комфортніше почувалися, спілкуючись із автором знаменитого трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Це були не перші мої літературні спроби, а продовження вже розпочатих значно раніше, але приглушених нелюдськими обставинами. Ситуацію ускладнило те, що я тривалий час (три з половиною роки, без відпустки!) був відірваний від навчання в університеті і взагалі від України, перебуваючи в радянській (російській!) армії, за кордоном, у Німеччині. Мене готували на командира танка. Саме тоді з веління Москви звели так званий берлінський мур і затіяли карибську кризу. Ще трохи – і Третя світова війна! По суті, те саме, що й тепер. Москва ж не може обійтися без усесвітніх провокацій. Слава Богу, тоді війна не вибухнула. Повернувшись додому, я опинився, по суті, на вулиці, залишений напризволяще. Про все це докладно йдеться в моєму щоденнику. І саме тоді, на щастя, доля звела мене з Іваном Дзюбою (а це ж визнаний авторитет, уже тоді жива легенда!) і з Валерієм Шевчуком, перед яким я ні в чому не крився, як і він так само. Із ним я підтримував теплі, дружні стосунки упродовж років. Це врятувало мене як творчу особистість.

 

Можете, як то кажуть, пролити світло, чому між Вами і Валерієм Шевчуком  спалахнув конфлікт навколо антології давньої української поезії «Аполлонова лютня», що вилився навіть на сторінки «Літературної України»? До речі, як сприйняв Валерій Шевчук Вашу книжку  «Як творилася «Аполлонова лютня » 2007 року видання?

Жодних підстав для конфлікту з мого боку не було, бо я людина загалом не конфліктна, тим більше з тим, кому завдячую своїм творчим становленням. Люблю працювати з документами. На презентації «Аполлонової лютні» (а вона вийшла з неабиякими труднощами, через те й із запізненням!) у Спілці письменників я, як редактор, сидів у президії поруч із Валерієм Шевчуком, хоч від виступу й відмовився. Тут же, за столом, ми з В.Шевчуком, на його ж пропозицію, обмінялися автографами. Від радості і хвилювання навіть не запам’ятав, що саме експромтом я написав йому, упоряднику. А Валерій Шевчук своїм дрібним, як макове зерня, почерком засвідчив таке (цитую): «Олександру Шугаю ініціатору та редактору цього видання із вдячністю Валерій Шевчук 22.XII.1982». Саме так, без будь-яких розділових знаків. Завважте слово: ініціатору! Це написано рукою Шевчука. Пізніше, 5.02.1983-го, автор передмови до «Аполлонової лютні» професор Василь Яременко додав такі рядки  «та  побажанням  дальшої співпраці біля нових видань». Вони таки й справді з’явилися, нові видання: «Пісні Купідона»,  «Марсове поле»… Тобто наша творча співпраця тривала далі. На антології «Пісні Купідона» В.Шевчук написав: «Олександру Шугаю який у цьому  томі виріс від редактора до співавтора зі щирою подякою Валерій Шевчук січень 1985» (До речі, цитую так, як написано: без жодного розділового знака).

Потім я з видавництва «Молодь» перейшов працювати у редакцію журналу «Дніпро». У цьому журналі я надрукував  повість «По стерні босоніж» (із теплою післямовою В.Шевчука), у «Молоді» повість разом з новелами вийшла окремою книжкою (1983, внутрішнім рецензентом був Шевчук). А між тим, я не забував і про «Аполлонову лютню», навіть пишався нею, бо це була культурна подія в усьому слов’янському світі! Саме тому я кілька разів пропонував Валерію Шевчуку та Василеві Яременку написати спільні спогади (за трьома підписами!) про те, як же творилася «Аполлонова лютня». Мовляв, цікаво та повчально для прийдешніх! Мою пропозицію охоче підтримали, але, на жаль, ніхто нічого не написав. Жодного рядка. Тоді я вирішив  написати сам. Тим більше, що переді мною були неспростовні документи: завбачливо я забрав їх із видавництва і зберіг у домашньому архіві! Завважте: чернетку свого есею (близько 100 с.) я дав для ознайомлення та уточнення В. Шевчуку та В. Яременку. І тут сталося зовсім несподіване: прочитавши чернетку, В.Шевчук, нічого не заперечуючи і не спростовуючи, пригрозив мені: «Якщо ви це надрукуєте, я таке напишу…».

Що саме? Я так і не почув. Що його вразило чи образило? Не знаю й досі. Очевидно, В.Шевчук, на той час маючи вже непомірну амбіцію живого, непомильного класика (після тривалого замовчування його почали широко друкувати й вихваляти!), подумав, що я замахнувся на його німб. Але нічого подібного! У своїй розповіді я весь час, на кожному кроці, послідовно посилався на документи: листи, рецензії, навіть резолюції тих чи тих посадових осіб. І скрізь наголошував на його, Шевчуковій, головній ролі в підготовці антології, видання якої я таки справді ініціював, як видавничий редактор. (Підтвердження цьому – його власноручний запис!) Ніде правди діти, зацитував я і кострубаті, поспішні переклади В.Шевчука з давніх авторів (саме за це критикували його Григорій Кочур, Олекса Мишанич та інші відомі літератори, перекладачі, знавці текстів минулих століть). А зацитував я через те, що від рецензентів «Аполлонової лютні» в пресі дісталося на горіхи насамперед мені, як редактору: мовляв, куди ж дивився і чого не виправив? Звісно, на те, щоб сумлінно відредагувати подані до видання тексти, я просто не мав часу. Питання стояло так: бути чи не бути? Або антологія виходить у такому, як є, вигляді, або її взагалі відсунуть на невизначений час. (Нагадаю: це ж діялося у комсомольському видавництві за тоталітарного режиму!)

Коли окремою книжечкою вийшов мій есей «Як творилася «Аполлонова лютня»», В. Шевчук затаїв на мене злість і вирішив помститися у своїх спогадах, назвавши мене  своїм «ворогом», «негідником», навіть моє прізвище йому раптом не сподобалось! Оце і всі його «аргументи». Але В.Шевчук, піддавшись міщанським пліткам, нетактовно, недружньо повівся не тільки зі мною, а й з іншими письменниками, насамперед з пам’яттю про Григора Тютюнника. Саме тому я вирішив відгукнутися на його спогади віршованою рецензією «Зоряна хвороба». Вважаю, що я не тільки мав на це повне право, а й виконав свій громадянський обов’язок. При цьому добрі спогади про колишню дружбу з В.Шевчуком залишилися, про що день за днем ідеться в моєму щоденнику.

 

Позаторік Ви номінувалися на Шевченківську премію з двокнижжям, присвяченим багатющій спадщині Івана Багряного. Хотілося б почути Вашу думку, чому так сталося, що роман «Сад Гетсиманський» цього письменника не набув на Заході потрібного розголосу, якщо порівняти з тритомною книгою «Архипелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина?

Ну, загальний розголос таки був. Ще й неабиякий! Першу книгу І.Багряного про те, що діється в концтабірному СРСР, «Тигролови» було перекладено німецькою, англійською, голландською мовами. (Тільки англійською – понад 1 мільйон примірників!). Нею зачитувались. Книга потрапила до переліку бестселерів. А щодо «Саду Гетсиманського», дуже сильного, викривального і захоплюючого роману в оригіналі, то, на думку фахівців, переклад французькою мовою виявився невідповідним. Що вдієш, кращого перекладача не знайшлося. Бездержавність нашого народу тут далася взнаки не в останню чергу. Само собою зрозуміло, що в ідейно викривальному плані О.Солженіцин не міг не скористатися вже готовою борозною, прокладеною на двадцять років раніше за нього.

 

Як Ви вважаєте, в чому найбільша трагедія Григора Тютюнника, якого  Ви особисто знали?

Про це в записнику (в своїх потаємних записах!) переконливо зізнався сам Григір Михайлович: «Я втомився… Вітер не дме у моє вітрило.  Він дме навстріч. Я йду на веслах. Це найдужче виснажує… Розпачу немає, але й снаги – теж». На цю ж болючу тему можна  навести також інші записи, але й цього досить. Я – автор книжки-есею про Григора Тютюнника «Усе живе – тепле» (2006). Знаєте, міщухам легше. Вони вміють пристосовуватись до будь-якого режиму, а якщо й нападають, то тільки на тих, хто не такий, як вони. Григір Тютюнник – лицар честі і саме тому він поліг на полі бою.

 

У щоденнику Ви згадуєте ім’я поета з Київщини Григорія Тименка, який увійшов в українську літературу з власною філософсько-містичною поезією. І досі його зникнення, що відбулось за нез’ясованих обставин, лишається не розкритою таємницею. Чи у Вас є особиста версія того, що з ним сталося?

Гай-гай!.. Уже в незалежній Україні передчасно відійшли поет Володимир Затуливітер, чудовий перекладач Валентин Корнієнко та інші. Хто може назвати справжню причину їхнього несподіваного трагічного відходу? Хто цим займався, розслідував? У суспільстві неймовірна байдужість до всього, що стосується національної культури та її найкращих представників.

 

Ви закінчили факультет журналістики Київського університету, який значно раніше очолював Матвій Шестопал. Про нього також ідеться у Ваших щоденникових нотатках. По-перше, як Ви ставитеся  до його праці «Євреї на Україні»? По-друге, як нам, українцям, налагодити діалог з єврейською національною меншиною, зазначимо, доволі агресивною, яка дуже часто своїми діями несе національну загрозу Україні?

Негідники є в будь-якого народу. Їх вистачає і серед нас. Євреїв треба знати. Скажіть, хто з українців володіє мовою ідіш? Оглядаючись, бачу: я співпрацював і з євреями, і з українцями.

 

Зараз в українському соціумі намітився тренд не сприйняття всього російського, бо Російська Федерація, як країна-агресор, веде неоголошену війну проти України. Як би нам із ночов не вихлюпнути немовля?

А якщо це немовля – наш внутрішній Путін? Хіба ж ми, українці, напали на росіян? Звісно, хто ж відкидає кращі набутки попередників? Тим більше, коли серед них є автори українського походження, які щиро любили свою прабатьківську землю. Але  як бути тоді, коли одні захищаються, воюють, інші – успішно торгують? Я не сприймаю такої політики. У Росії – мільйони заробітчан. Хто довів їх до такого принизливого становища? А втім, мільйони – і в Польщі, яка останнім часом так само недружньо поводиться з нами. Хіба цього не можна було передбачити? Що ж це за стратеги, керманичі? Я не вірю, щоб в Україні (навіть в умовах війни) не можна було організувати власне виробництво, створити робочі місця і дати людям пристойну зарплату. Навпаки, війна – це стимул до мобілізації, до всебічної роботи, вона організовує, наснажує власне виробництво, так споконвіку було в усіх країнах (бракувало навіть робочих рук, німці завозили остарбайтерів). Саме такий мотив був у тих, хто приходив до влади і шукав підтримки в широких верствах населення. Отже, цього у нас хтось, очевидно, не хоче і всіляко перешкоджає. Але це вже інша тема, окрема політика.

 

Інтерв’ю Тараса ГОЛОВКА