«Я повернув в українську літературу несправедливо забутого поета»

Олеже
Анатольовичу, коли Ви почали досліджувати творчість батька?

Мої рідні говорили, що Анатолій Олійник
писав вірші, але досить довго я не надавав цьому особливого значення. Якось
його молодший брат Михайло сказав таке: “Твій батько заслуговує більшої шани
від нас і від рідного краю”. Тому ми з матір’ю написали листа Володимирові
Сосюрі, з яким у Анатоля Олійника були дружні стосунки. Він нам відписав: “Ми
поставимо питання про збірку Олійника як несправедливо забутого поета”. На
жаль, смерть Сосюри не дала йому змоги здійснити обіцяне, але після цього я сам
почав працювати над упорядкуванням батькових творів.

 

Розкажіть,
коли Анатоль Олійник почав друкуватися?

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

У 1920 – 1924 роках батько навчався в
Борзнянському педагогічному технікумі, де об’єднав навколо себе студентів,
разом із якими уклав рукописний “Літературний альманах”. Згодом у Конотопі він
викладав у школі українську мову та літературу, вів літературний гурток.
Одночасно працював у газеті “Селянські вісті”, почав друкувати свої вірші в
журналах “Молодняк”, “Червоні квіти”.

 

Про що його
вірші?

Це інтимна й пейзажна лірика. Його брат
Михайло часто говорив, що мають бути й громадянські мотиви, але батько
відповідав: “Так я можу писати все, що думаю”.

 

А який твір
Ви вважаєте програмним?

На мою думку, в Анатоля Олійника це “Співай,
печаль”.

 

Що Вас
найбільше вразило в творчості Анатоля Олійника?

У двадцятирічному віці, будучи ще
поетом-початківцем, батько написав вірш, де є такі слова:

Як дійду я свій шлях

Короткий, тернистий до краю…

Мене дивує ця пророчість: звідки він міг
знати, що його шлях буде і коротким, і тернистим?! На жаль, він не помилився.
Тричі втікав від влади, яка хотіла його заслати й розстріляти, і в 34 роки
помер від запалення легенів.

 

Ви вважаєте,
що він належить до представників “Розстріляного відродження”?

Фахівці відносять його до “Розстріляного
відродження”. Я вважаю, що це дійсно так, хоч він і не помер від руки ката або
на засланні, але його ув’язнювали й вели на розстріл. Та й смертельна хвороба
була спричинена вимушеним переховуванням від влади.

 

Коли і як
почалися переслідування?

У 1918 році в Борзні, будучи ще гімназистом,
разом із друзями він випустив кількох бездомних собак, виловлених і замкнених
червоними. А на брамі хлопці залишили напис: “Лєнін дав собакам амністію”. За
це їх заарештували й серед ночі повели на розстріл, а коли дійшли до останньої
хати, вони кинулися врозтіч. Конвоїри відкрили вогонь і застрелили 18-19
гімназистів, а батькові та ще кільком вдалося втекти.

Удруге його заарештували в жовтні 1929 року
й тримали в ув’язненні лише тридцять три дні, а потім відпустили. А коли
випустили, він написав матері: “Ударив перший грім… О скільки грому іще
буде…”

 

Як намагався
він запобігти новому ув’язненню?

У 1931 – 1932 роках він працював у селі
Андрушівка на Вінниччині, потім переїхав до Житомира. Одного разу старший брат
Георгій прислав йому бандероль, у якій була брошура про розведення кролів.
Оскільки було написано, що це батька зацікавить, він почав гортати й склав
докупи підкреслені літери – вийшов текст з інформацією про арешт брата Михайла,
що навчався в Київському університеті. Це було сигналом, що по нього теж
прийдуть, тому відпросився на вакантну посаду вчителя в Нижньоволзький край.
Проте поїхав до Москви та домовився про роботу в місті Турткуль Каракалпацької
АРСР (зараз у складі Узбекистану). Своїй матері та дружині батько сказав: “Я
послав себе на добровільне заслання”.

 

А чим
займався батько на “добровільному засланні”?

Батько працював у газеті “Советская
Кара-Калпакия”, викладав російську мову та літературу в місцевому педтехнікумі,
редагував останні вісті в радіокомітеті. Він брав участь у створенні місцевої
спілки письменників у 1934 році. Незважаючи на значне навантаження, знаходилися
сили й для художніх творів та перекладів російською місцевих поетів. У липні
1935 року переїхав до Бухари, де працював доцентом педагогічного інституту.

 

Що
розповідала мама про батька?

Моя мати Марія поїхала до Кара-Калпакії
слідом за батьком. Коли я вже народився в 1934 році, то через рік ми з нею
повернулися до України, а батько в 1936 році взяв відпустку й наважився на
повернення. Але застудився, захворів на запалення легень і помер.

Він був дуже хорошим батьком. Коли дізнався
в пологовому будинку, що народився син, приніс мамі Марії велику банку молока.
Доглядав мене, намагався купати.

Одного разу, коли ми ще мешкали в Турткулі,
батько знайшов жінку-українку, щоб вона доглядала за мною. Мати казала, що я
занадто малий, щоб розуміти українську. Проте він вважав, що дитина з перших
днів повинна чути рідну мову.

 

Чи
позначилося на Вашій долі те, що батько був переслідуваним?

Про це намагалися не говорити за радянських
часів. Під час війни було знищено багато документів. Лише дехто з місцевих
пам’ятав про його участь в українізації та ув’язнення.

 

Як Ви
потрапили до Москви?

Мої дитячі роки минули в Борзні на Чернігівщині.
У дванадцять років ми переїхали до Риги. Після закінчення школи мені хотілося
повернутися до України, тому я закінчив Харківський інститут інженерів
транспорту. Повернувся до Риги, бо Харків мені здався надто зросійщеним містом.
У 1961 році вступив до аспірантури Науково-дослідного інституту залізничного
транспорту в Москві, захистив кандидатську дисертацію й залишився тут
працювати.

 

Що Вам
вдалося видати з батькової творчості чи про нього?

У 1971 році в Києві вийшла збірка його
віршів “Вітрила напнуто”, яку я підготував. У Москві видав збірки “Амурова
декада” і “Віват, життя”.

У 2005 році у Вінниці вийшла друком книга
Анатолія Речмедіна “Чарівний лірик із Борзни”, яка стала першим цілісним
літературним портретом Анатоля Олійника. Я допомагав у її написанні, знайомив
автора з матеріалами батькового архіву.

Кілька років тому в мене визріла думка
самому написати книжку про батька. В одному з віршів Володимира Сосюри я
зустрів такий рядок: “Батьку мій, знедолений Ікаре, о якби ти встав,
заговорив”. Так у мене виникла ідея назвати книгу “Знедолений Ікар”. До неї
увійшли різні спогади, архівні матеріали. Їх можна прочитати на сайті,
присвяченому Анатолю Олійнику.

 

А як Ви
зібрали ці твори?

Частина віршів зберігалася вдома, деякі в
сестри та інших родичів. Я працював у бібліотеках із періодикою. “Амурову
декаду” ми видали з моїм двоюрідним братом – кошти наполовину. До цієї книжки
увійшли також твори, які не могли з’явитися в умовах тоталітарного режиму. Самі
й дали назви цим збіркам.

 

Яка подальша
доля рукописів Анатоля Олійника?

Мені багато років, тому я впорядковую архів
батька і планую передати до Києва або Чернігова.

 

Чи складно
нині популяризувати його творчість?

На сьогодні все-таки мені приємно
відзначити, що він із небуття повернений. Я жив недаремно. Я свій обов’язок
синівський  виконав. Я повернув в
українську літературу несправедливо забутого поета. І в цьому мені допомогло
багато добрих людей – Валентин Речмедін, Анатолій Речмедін, Станіслав Реп’ях,
Павло Усенко, Степан Крижанівський, Зиновій Біленко та інші.

 

Яким знають
Анатоля Олійника в Україні?

У радянські часи ставлення до Анатоля
Олійника було все ще непевним. Наприклад, у довіднику письменників Радянської
України 1970 року він є, а в 1980-х роках вже немає. В українській літературній
енциклопедії та УРЕ не представлений.

Ситуація змінилася в часи незалежності. У
2002 році до сторіччя батька його іменем названо вулицю в Борзні, на якій
зберігся будинок – на ньому в 1990-х роках установлено меморіальну дошку.

 

Як в Україні
відзначили 110-річчя від дня народження Анатоля Олійника?

Наприкінці 2012 року в Донецьку я виступав
із доповіддю про творчість Анатоля Олійника. На Чернігівщині в Борзні кожні
десять років, починаючи із 1972 року, проходять літературні вечори, присвячені
його пам’яті, чим опікувався покійний Реп’ях.

Цього разу в Чернігівській обласній
бібліотеці імені В. Короленка відбувся літературний вечір Анатоля Олійника. На
місцевому радіо й телебаченні були передачі про батька.

 

А коли в
Україні буде перевидано його твори?

Всі його збірки вийшли в Москві. Звісно,
хотілось би видати в Україні, але це досить складно.

 

Під впливом
батька самі вірші пишете?

Я більше займався перекладом. Знаю латиську
мову, тому упорядкував збірку віршів Яна Райніса “Вій, вітрику”.

 

Більшу
частину свого життя Ви жили поза Україною. Звідки така гарна українська мова?

Так, із 78 років життя лише 17 я прожив в
Україні. У Росії передплачував українську пресу, дуже ретельно перечитував. Не
будучи фахівцем, я мав виховувати свій художній смак, щоб успішно працювати з
батьковим архівом і готувати його твори до видання.

А може, ще й через рішення мого батька, щоб
мене в дитинстві доглядала няня-українка, я й зараз залишаюся українцем, живучи
в Підмосков’ї.

У мене донька Оксана й син Радомир. Я
намагався їм привити любов до мови, передплачував журнали “Малятко”,
“Піонерія”, водив до недільної школи. Син мені допомагав редагувати збірки
творів батька та книжку про нього. Він зробив також сайт, бо я сам, звісно, не
зміг би.

 

Які надії
були у Вас із проголошенням незалежності України?

Я не думав, що доживу до незалежності
України. І коли це сталося, мені вже було за п’ятдесят. Я був учасником першого
Всесвітнього форуму українців від Товариства української культури “Славутич”,
сподівався на подвійне громадянство, хотів бути чимось корисним Україні. Але
ми, російські українці, виявилися непотрібними.

 

Чи берете Ви
участь у житті української громади Москви?

Як тільки наприкінці 1980-х років у
“Вечерней Москве” з’явилося повідомлення про створення Товариства української
культури “Славутич”, я майже відразу вступив до нього. У першу чергу, для мене
це стало можливістю зустрітися із земляками, поспілкуватися українською мовою.

У Бібліотеці української літератури є клуб
“Родичі”, в якому пройшли презентації книжок Анатоля Олійника “Віват, життя” та
“Нескорений Ікар”. До 110-річчя батька “Славутич” збирався в Культурному центрі
України в Москві на літературний вечір.

 

Розмовляв

Юрій Безкровний

м. Москва, Росія

 

 

 

 

 

Анатоль ОЛІЙНИК

Зі збірки

“Амурова декада”

 

СПІВАЙ, ПЕЧАЛЬ…

Співай, співай, моя печаль,

Дитинно-колисково…

А я гостритиму меча,

Сталитиму підкови.

Ще стільки темряви у нас,

Ще непролазні хащі…

Незавойована весна,

І стільки днів пропащих.

Прийшла — і будь.

Твоя це ніч,

Як згадка про кохану.

Бува печаль в стократ цінніш,

Аніж весілля п’яне

Співай, печаль…

Далека путь,

І збилися підкови.

В душі у мене, як в степу,

Де трави колискові

І дивно так: на трави меч!

(Аналіза й синтеза).

Співай, печаль…

… а вітер дме!

… Крило на гостре лезo.

 

18 жовтня 1929 р.

***

В.Т.

Без свічок у церкві

Ми стояли рядом,

Не молились Богу

Серце і уста.

Нас кадили збоку

Свічки своїм чадом,

Чули, як читав піп:

«Повели Христа».

Я дививсь на тебе

І в очах щось рідне

Близьке своїй долі

Сховане знайшов,

Я журивсь, що скоро

Ця краса поблідне,

Що спочине серце,

Захолоне кров.

Догорить, як свічка,

Молодість і сила,

Прийде смерть обрізать

Кучері й косу

Підем чи не разом,

Серце, у могилу —

Дай же надивитись На твою красу.

 

***

Ранком в кузні заклепало:

… Волі вічний дух не вмре! —

Ще насталить ржаве рало

Мій народ і пооре

Рідні землі, перелоги!..

Ще степи зазеленіють,

Вільно тирса зашумить…

В кузні іскри пломеніють,

В кузню вітер стугонить… —

Куйся, пісне перемоги!