Всеволод Ткаченко про нинішній стан українського художнього перекладу

Всеволод Іванович Ткаченко — знакова постать сучасного українського перекладацтва, голова творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ. А ще Ткаченко — енциклопедист, літературознавець, критик перекладу, поет, науковий редактор, громадський діяч, ветеран дипломатичної служби, лауреат літературних премій ім. Миколи Зерова (1993), ім. Миколи Гоголя і «Сад божественних пісень» ім. Григорія Сковороди (обидві — 2008), ім. Григорія Кочура (2012) та журналу «Всесвіт» «Ars translationis» («Мистецтво перекладу») ім. М. Лукаша (2014). 14 березня майстер художнього перекладу відзначив свій ювілей. Редакція УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу шановного ювіляра. Із роси й води Вам, пане Всеволоде! Перекладайте, пишіть, даруйте українцям своє виважене й розкуте слово, бо воно і красиве, і корисне.

Всеволоде Івановичу, якими тільки вишуканими перифразами не величають Вас чільні поети, письменники, науковці, колишні колеги по державній і дипломатичній службах: «українським Рембо» назвав вас Іван Драч, «Всеволодом Буй-Туром» — Віталій Радчук, «новітнім Максимом Рильським» — Сергій Лучканин, «Григорієм Кочуром сьогодні» вважає вас Ілько Корунець, «послом українського слова» — Віктор Грабовський, «амбасадором франкомовних літератур і культур в Україні» — Володимир Капустін, «Жофреєм де Пейраком» колись називала Вас Ірина Журавльова, «міністром культури і закордонних справ Дарницького району Києва» — Олексій Чебунін, «генералом європейської діаспори» — Костянтин Грищенко, «українським Мальро» — Володимир Котляр. Чим Ви нам це поясните? Швидше за все, моєю аурою романтизму й честолюбства (сміється). Змалку мою душу полонило глибоке внутрішнє задоволення від того, що люди захоплювалися моїм працелюбством і настирливістю, хвалили мене (звичайно, авансом) за мою одержимість та заповзятість. Словом, отой пройнятий оптимізмом романтизм, моє честолюбство, намагання викликати людський подив і стали, мабуть, головними рушійними силами, що підштовхували мене до знань, до вивчення мов, до книги, до закоханості в поезію, красне письменство, музику й малярство, і особливо художнє перекладацтво, до постійної самоосвіти та самовдосконалення. Збоку, певне, воно видніше. Ось мій брат, відомий поет і перекладач Сергій Іванович Ткаченко, якось на сторінках журналу «Літературний Чернігів» пригадував: «Всеволодові переклади з Беранже творилися у мене на очах. Я був свідком того, як напружено він працював над кожним рядком, над кожним словом. Причиною такого подвижництва були його фанатична любов до французької мови і літератури, а також не менша залюбленість у рідне українське слово, його щире прагнення і чесне намагання послужити — дужим поетичним рядком — своєму народові». Так, крім того, що я — передовсім романтик, та все ж — переконаний фанатик (знову сміється).

Починаючи з навчання на перекладацькому відділенні факультету іноземних мов Шевченкового університету, Ви віддано служите художньому перекладові ось уже понад 45 років. Перші Ваші опубліковані переклади датовані 1970 роком. Чи змінився сьогодні Ваш погляд на перекладацьке мистецтво? Художнє перекладацтво завжди відігравало особливо важливу роль в обороні української літературної мови, національної культури та поновленні незалежності нашої держави. «Якщо у вкрай несприятливих умовах позалітературного характеру наша література все ж розвивалася в річищі загальноевропейського літературного процесу, — стверджує відомий вчений у галузі перекладознавства Роксолана Зорівчак, — то в цьому величезна заслуга художнього перекладу. Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і національної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби — поряд з ориґінальною творчістю — переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність». Художній переклад був і залишається одним із найдосконаліших засобів обміну досягненнями і збагачення різних цивілізацій, народів, мов, літератур і культур. Переклади прозових і поетичних творів на різні мови слугують яскравим доказом процесу постійного взаємообміну та взаємозбагачення вершинними літературними здобутками. Кожна цивілізована держава плекає свій вітчизняний переклад, підтримуючи його солідними фондами, преміями, ґрантами, у більшості країн Європейського Союзу переклад становить від третини до половини нових видань, а для половини європейських країн — 50% нових книг. Українські тлумачі, наші духовні посли в багатьох країнах світу, невтомно пізнають, віртуально перетинають і долають мовні кордони, зводячи духовні мости аркодужного, за висловом Павла Тичини, літературного, наукового і цивілізаційного перевисання до всіх народів на земній кулі. Їхня могутня творча спромога багатством, силою і красою рідного слова представляти смарагди світової культури у перекладах українською мовою, відтворювати широкі простори світового письменства завжди в Україні викликала подив і щире захоплення та — найголовніше! — забезпечує нам єднання нашої національної літератури зі світовим красним письменством. Художній переклад в Україні має стати державною справою. Українські парламент і уряд мають усвідомити, що і в найтяжчій економічній скруті необхідно знаходити кошти на художній переклад, постійно дбати про достойну оплату праці перекладачів, упорядників, рецензентів, художників та авторів передмов, приміток чи післямов до кожної книги перекладів.

Коли Ви входили в художній переклад, ще були живі майже всі наші корифеї художнього перекладу: Григорій Кочур, Микола Лукаш, Дмитро Паламарчук, Віктор Коптілов, Анатоль Перепадя, Леонід Череватенко… Хто з них найперший підтримав Вас? Сталося так, що найраніше звернули на мене увагу Григорій Кочур і мій улюблений викладач французької мови й літератури та теорії й практики перекладу, професор Сорбони Еміль Крюба. Як упорядники «Антології французької поезії ХХ століття», яка наприкінці 60-х років минулого віку готувалася до випуску у київському видавництві «Радянський письменник», вони схвалили мої переклади віршів Макса Жакоба і Луї Араґона та визнали їх гідними друку в антології. О цій же порі дисидент і літературознавець Іван Світличний узяв мене до гурту перекладачів пісень Беранже, випущених 1970 року видавництвом «Дніпро» у вельми популярній тоді серії «Перлини світової лірики». А офіційне визнання як українського перекладача атлантом художнього перекладу Миколою Лукашем я здобув 1977 року, після опублікування в журналі «Всесвіт» свого перекладу поеми «П’яний корабель» Артюра Рембо.

Складається враження, що після поновлення Україною незалежності збільшення кількості видавництв супроводжується погіршенням якості перекладу та фахового редаґування. На Вашу думку — чому? Після політико-економічних змін на початку 90-х років минулого століття українською книжковою промисловістю почали керувати засади вільного ринку, в результаті чого в Україні замість державних велетнів (потужних видавництв «Дніпро» і «Веселка», журналу «Всесвіт») з’явилися нові приватні видавництва і дуже багато перекладів, зроблених нашвидкуруч і нефахово. А збільшення кількості приватних видавництв супроводжувалось і погіршенням редаґування та якості перекладу, і звільненням з праці багатьох досвідчених редакторів та відмовою від співробітництва багатьох майстрів художнього перекладу. Не забуваймо також, що сьогодні видавничий друк дуже швидко скорочується в усьому світі, оскільки чимало замовників намагаються переходити на електронні носії. Ми також мусимо це враховувати, вітаючи шляхетну моду на збереження довкілля, а отже й економію паперу.

Як, у такому разі, має формуватися статус перекладача художньої літератури в Україні? На моє глибоке переконання, найважливішим суб’єктом культурної політики України в галузі формування статусу перекладача художньої літератури має стати створений на зразок існуючих у Польщі чи Франції Інститут Книги, який відіграватиме важливу роль у підтримці престижу професії перекладача. Його діяльність має бути спрямована і на підтримку перекладачів української літератури на інші мови. З цією метою український уряд має заснувати кілька програм для перекладачів та видавців українського красного письменства за кордоном.

Нещодавно на сторінках популярного тижневика «Дзеркало тижня» Ви опублікували статтю «Хуторянський кордебалет під верховинами світового письменства». Вона викликала неабиякий резонанс. Її широко й схвально коментували в Інтернеті педагоги й батьки українських школярів. Як реакція на цю статтю на останньому розширеному засіданні нашого творчого об’єднання, в якому, крім письменників-перекладачів, узяли участь відомі науковці, відбулося жваве громадське обговорення шкільної програми зі світової літератури для 5–9-х класів та, зокрема, побудованої відповідно до програми навчальної книжки «Світова література: підручник для 5-х класів загальноосвітніх навчальних закладів» (К., Грамота, 2013, укладачі підручника — О. Ніколенко (керівник проекту), Т. Конєва, О. Орлова, М. Зуєнко, О. Кобзар). До державного завдання (підручник було видано накладом у 200 000 примірників за державний кошт) його автори, укладачі й рецензенти поставилися легковажно й безвідповідально. Підручник містить чимало аматорських, відверто неякісних перекладів шедеврів світової літератури, зроблених зокрема і самими співавторами підручника із недотриманням теорії художнього перекладу. Коли мені потрапила до рук ця навчальна книжка, я жахнувся і показав її своїм колеґам по перекладацькому цеху. Вони схопилися за голови — як можна так недбало готувати підручник, за яким дитина, можливо, вперше доторкнеться до шедеврів «дорослої» літератури?! Наша перекладацька громада вважає, що в шкільних підручниках, на сторінках яких багато українських дітей вперше побачать зарубіжну класику, мають бути представлені переклади лише найвищого ґатунку. За результатом перекладацького засідання було підготовлено лист керівництва НСПУ на ім’я міністра освіти і науки України С. Квіта, в якому було звернуто увагу на те, що предмет, за яким навчаються українські діти, має називатися «Зарубіжна література», а не «Світова література», як це було встановлено за часів Д. Табачника, коли таким чином українська література вилучалася з контексту світової. Зрозуміло, що нині діюча шкільна програма, так само як і розроблені на її основі підручники, потребує ретельного перегляду та оновлення. Від цього процесу, на наше глибоке переконання, мають бути беззастережно відсторонені особи, які займали угодовську позицію за часів того ж таки Д. Табачника, зокрема причетні до розробки Концепції літературної освіти в Україні, затвердженої наказом міністра освіти, науки, молоді і спорту № 56 від 26.01.2011 р.

У непростих сьогоднішніх умовах гуманітарна освіта закладає підвалини завтрашнього українського суспільства. Протистояти ідеології т. зв. «русского міра» неможливо не змінивши підходів, цим самим «міром» нав’язаних, та людей, причетних до їхнього впровадження. Велику стурбованість педагогічної, наукової та перекладацької спільноти викликав і нещодавній наказ МОН України № 100 від 06.02.2015 р. «Про розвантаження програм для учнів 5–9 класів загальноосвітніх навчальних закладів», підписаний заступником міністра П. Полянським, котрий на момент підписання цього наказу не міг не знати про низьку якість як табачниківської програми зі світової літератури, так і підручників, розроблених за цією програмою. Згідно з цим наказом, «розвантажувати» згадані програми доручено людям, причетним до їхнього створення. Більше того, групу «розвантажувачів» П. Полянський доручив очолити вже згадуваній тут Ользі Ніколенко. Маємо враховувати і те, що було проіґнороване попереднім керівництвом Міністерства, в тому числі концептуальні застереження та конкретні зауваження як авторитетних українських педагогів-практиків, так і відомих науковців В. Агєєвої, І. Лімборського, Р. Мовчан, В. Моренця, М. Наєнка, В. Панченка, С. Пригодія, а також фаховий експертний висновок Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Саме тому керівництво спілчанської громади звернулося до міністра освіти і науки України С. Квіта з пропозицією поновити дію програм «Зарубіжна література» для загальноосвітніх навчальних закладів, над якими працювали знані науковці, професори вищої школи, кращі методисти і вчителі-практики і які успішно пройшли апробацію в школі, а для належного вивчення курсу зарубіжної літератури в загальноосвітніх навчальних закладів вважає доцільним додатково включити до складу авторського колективу з удосконалення програм із зарубіжної література знаних перекладачів-письменників.

Всеволоде Івановичу, до свого 70-ліття Ви підійшли з вагомими здобутками. Справді, Ваш доробок, що склався за роки перекладацької діяльності, широко репрезентує розмаїту панораму світової поезії — твори понад 250 авторів, перекладені з 15 мов, що представляють 38 національних літератур. Географічно — це обшири шістьох континентів, а хронологічно — тисячоліття світової поезії. Розлогі ваші перекладацькі добірки нещодавно побачили світ у журналах «Всесвіт» і «Київ». Які, на Ваш погляд, головні твори у Вашому перекладацькому доробку? Своїми коронними працями вважаю тематичну багатотомову антологію «Сад божественних поезій. Тисячоліття франкомовної лірики» (т. 1, 2011) поряд із книгою Артюра Рембо «П’яний корабель» (1995) та антологією «Поезія Африки» (1983). Мені належить цілий ряд добірок і книг перекладів на українську мову франко-, англо-, іспано-, португаломовної, австралійської, російської та кримськотатарської класичної і сучасної поезії: творів П.-Ж. Беранже («Пісні», 1970, 1980), А. Рембо, Ж. дю Белле, П. де Ронсара, М. Деборд-Вельмор, В. Гюґо, Ж. де Нерваля, А. де Мюссе, П. Верлена, Е. Верхарна, Ш. Бодлера, Ґ. Аполлінера, П. Валері, Сен-Жон Перса, Л. Араґона, П. Елюара, Р. Десноса («Вірші для слухняних дітей», 1985; «Троє цуценят покидають Париж», 1991; «Баєчкопісеньки і квітопісеньки», 2008), Ж. Превера, Р. Шара, Р.-Ґ. Каду, Ж. Брасенса, Ж. Бреля, Л. С. Сенґора, М. Карема («Доброта», 2004), Ж. Ґ. Пілона, А. Гебер, Р. Ланьє, В. Брюсова, А. Дементьєва, Ешмирзи, Ш. Алі та багатьох інших французьких, австралійських, африканських (алжирських, анґольських, бенінських, гаїтянських, ґанських, ґвінейських, ефіопських, заїрських, камерунських, конґолезьких, котд’івуарських, маврикійських, мавританських, малаґасійських, малавійських, малійських, ніґерійських, південноафриканських, руандійських, сенеґальських, сомалійських і тоґолезьких), бельгійських, канадійських та кримськотатарських віршарів. Хочу відразу зауважити, що левову частину моїх інтерпретацій складають твори, перекладені з французької мови. Однак усі мої переклади мені дорогі, як рідні діти. Художній поетичний переклад був і є моєю улюбленою справою, моїм давнім гобі. А коли ти цій захопливій праці віддаєш свій вільний час, усі свої духовні й інтелектуальні можливості — то це вже, погодьтеся, більше, ніж професія. Ви анітрохи не приховуєте, що ведете постійний діалог з Вашими попередниками, вчителями і наставниками, які вже віддавна стали класиками українського художнього перекладу ХХ століття (Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен, Михайло Орест, Микола Терещенко, Микола Бажан, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Ігор Качуровський, Михайло Москаленко — і це далеко не повний список). Ви вважаєте, що потрібно постійно оновлювати переклади того самого автора? Так. Зважаючи на усталену традицію в цивілізованих національних літературах оновлювати переклади кожні 20–30 років, дотримуюсь думки щодо можливості, доцільності та перспективності нових українських художніх перекладів світового письменства, зокрема й поезії. Сьогодні український віршований переклад пропонує чималий пласт нових текстів і прочитань, які цікаві й корисні і для широкого читацького загалу, і для дослідників художнього відтворення чужоземної поезії. До «етапності» перекладу мене спонукав і залучив Григорій Кочур ще понад 20 років тому, коли я готував до видання книжку поезій Артюра Рембо «П’яний корабель», зібравши для опублікування переклади Василя Бобинського, Юрія Клена, Миколи Терещенка, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Дмитра Павличка, Михайла Литвинця, Михайла Москаленка, Петра Осадчука та Романа Осадчука, Григорія Латника та інших інтерпретаторів з Україні й діаспори. Прекрасні знавці українського слова Максим Рильський, Микола Лукаш і Григорій Кочур завжди були для мене кумирами й беззаперечними авторитетами. Як вищий ступінь розвитку перекладацтва в Україні я сприйняв тоненьку збірочку поезій видатного французького імпресіоніста й символіста, віртуоза віршованого слова Поля Верлена «Лірика», опубліковану 1968 року в серії «Перлини світової лірики» в перекладах Максима Рильського, Миколи Лукаша і Григорія Кочура. Тоді для мене, молодого перекладача, особливо цінними й повчальними були різні способи перетлумачення Верленової поезії в паралельно поданих у цій книжці перекладах Рильського, Лукаша і Кочура. Висока художня вартість і неймовірна складність пересотворення «Осінньої пісні» П. Верлена спричинили множинність перекладацьких варіантів цього шедевра світової поезії, що відкриває перед перекладачами наступних ґенерацій широкі й водночас не безмежні можливості для створення нових художніх інтерпретацій. А це, звичайно, передбачає і можливе вдосконалення попередніх перекладів.

Свій перший переклад Ви зробили ще в далекому 1955 році, навчаючись у третьому класі Свірневської середньої школи на Кіровоградщині. Тоді Ви переклали з німецької мови один вірш Гайнріха Гайне. Той Ваш, за висловом Григорія Кочура, «першіший» переклад сподобався Вашій вчительці, й вона порадила Вам і далі працювати. Чи Ви ще щось потім перекладали з німецької поезії? Німецьке красне письменство, зокрема й поезія, завжди привертало увагу численних українських поетів та тлумачів і належить до однієї з найглибше й найширше опрацьованих ділянок нашої перекладної літератури. Маємо, наприклад, солідне чотиритомове видання вибраних творів Г. Гайне у чудових українських перекладах. Але ось тепер, вивчаючи всі існуючі варіанти перекладу українською мовою «Нічної пісні мандрівця» Йоганна-Вольфґанґа Ґете, шукаючи звуковий відповідник до першотвору, нещодавно вирішив запропонувати і свій (тепер уже 18-й) варіант українського перекладу. Як відомо, цей вірш перекладено близько 130 мовами світу, йому періодично присвячують спеціальні наукові конференції. Спочатку подамо для читачів підрядковий переклад цієї перлини світової лірики: «Понад усіма верхами — // Cпокій, // В усіх верховинах // Ти відчуваєш // Заледве якийсь подих; // Пташки мовчать у лісі. // Почекай лишень, скоро // Спочинеш і ти». У своєму ґрунтовному дослідженні «Багатоголосе відлуння тиші» Андрій Содомора підсумовує, що «замість усіх можливих виражальних засобів, які творять атмосферу ліричного твору, у Й.-В. Ґете — симфонічна канва, виразна звукова лінія, яку веде голосний «u» (назвімо її U-тональністю)». Отож, саме цій лінії намагаюсь підпорядкувати всю звукову палітру мініатюри: «тут» — «у» — «чути» — «порух» — «гущі» — «співучий» — «ущух» — «у». Вісім віршових рядків — вісім разів повторено в ориґіналі й моєму перекладі голосний «u» («у»). Мелодійне «співучий птах» знадобилося мені для впровадження, за письмовою порадою А. Содомори, «контрастного до загальної тональності твору — лагідного, особливо співучого мотиву». До того ж, у першотворі та моєму перекладі височить п’ять разів повторене «і», що певною мірою імітує шпилі гір, безсумнівно, створюючи своєрідний «ґотичний» рельєф поетичної мініатюри.

Ваша увага до фоніки, й зокрема орієнтація на «u-тональність», дуже мене зацікавила. А ще я помітила накопичення шиплячих приголосних — «Співучий птах ущух у хащі…», — а це асоціюється з нічними шелестами й шерехами, загалом — з ніччю! Так, це направду тісно пов’язано з величною гармонією природи і поетовим прагненням спокою, а також зі щонайменшим шерхотом, луском гілочок серед верховин, ба навіть із шурхотом по стінці пічки вуглини, якою вкрай стомлений поет писав свій шедевр 1780 року неподалік од Ільменау в мисливській хатині на вершині гори, де зупинився перепочити, повернувшись зі своєї прогулянки-полювання у млосному передчутті відпочинку й сну. Все тут резонується надзвичайно чисто, лунко, природно й повноголосо. Саме тому відповідно й озвучую в своєму перекладі це речення — найдовший у цьому шедеврі, дев’ятискладовий, віршовий рядок, — він має надати віршеві напрочуд ясної мелодійності. Внутрішню гармонію вірша прагну відтворити в перекладі й за рахунок збереження асонансів («а» — «е»), наявних у шостому, сьомому й восьмому рядках ориґіналу. Відчутно асоціюючись зі сферою нічного спокою («Walde» — «Warte» — «balde»), вони мають звучати і в перекладі — і справді звучать, у чому можна переконатися, звіряючи переклад з першотвором («птах», «у хащі», «почекай ще», «матимеш»):

WANDRERS NACHTFIED Über allen Gipfeln Ist Ruh, In allen Wipfeln Shpûrest du Kaum einen Hauch; Die Vôgelein schweigen im Walde. Warte nur, balde Ruhest du auch.

НІЧНА ПІСНЯ МАНДРІВЦЯ Всюди тут у горах Спокій, Ледве чути порух Одинокий В гущі верховин; Співучий птах ущух у хащі. Трішки почекай ще Й матимеш спочин.

РОЗМОВУ ВЕЛА ОЛЕНА О’ЛІР